Наше суспільство не знайоме ані з поняттям "екологічного сліду", ані з думкою про те, що усе в цьому світі має цілком вирахувану ціну, і ціна ця набагато вища за виписану на ціннику.
Дата 22 квiтня ще й досі для чималої кількості наших громадян асоцiюється iз днем народження В. Ι. Ленiна. Натомість для населення iнших краïн свiту це День Землi.
Сорок років тому, 1969 року від розливу мільйонів тонн нафти у районі відомого нам завдяки телевiзiйному милу містечка Санта-Барбара на величезних просторах пляжів і океану вимерло все живе. На знак протесту 22 квітня 20 мільйонів людей вийшли на вулиці американських міст, вимагаючи від влади терміново вирішити екологічні проблеми. Результатом безпрецедентних акцій стало виникнення масового екологічного руху у США, утворення державного агентства з охорони навколишнього середовища, ухвалення низки законів на захист довкілля. На честь акції вирішено щороку відзначати загальнонаціональний День Землі, а 1990-го він став міжнародним, тоді ж його вперше відзначили в Україні. На додаток 1998-го президентським указом встановлено ще одне свято - День довкілля, який відзначають кожної третьої суботи квітня. Крім того, у квітні маємо 26-го чорну дату - День пам'яті Чорнобильської катастрофи, 28-го - день хімічної безпеки. Можна, звичайно, скептично ставитися до всяких днів. Бо існує ще і День бiологiчного рiзноманiття, і День оточуючого середовища, і День води, і навіть День без автомобiля, але планетi нашiй краще аж нiяк не стає. Проте людині, що пише, легше: якщо маєш бажання писати, а „інформаційного приводу" нема, тож бери календар - і успіхів! А людині, яка читає, не зайве хоч кілька разів на рiк задуматися про своє місце на Землі, подекуди й у буквальному сенсі.
Для тих, хто не втратив бажання думати про нібито відсторонені речі, природозахисники віднедавна активно поширюють поняття „екологічний слід". Адже сучасники зазвичай знають, що булочки не ростуть на деревах, а от про походження інших товарів (а їхній асортимент розширюється щодня, і обчислюється мільйонами найменувань) мають дуже нечітке поняття. Що вже казати про те, якою ціною їх отримують - ідеться не про людські зусилля (це окрема тема, он, виявляється, у Китаї навіть не гребують викрадати малолітніх дітей, аби ті задарма робили сумнозвісний копійчаний крам), а про природні втрати.
Якщо спрощено, мова йде про те, скільки ресурсів реально спожито і скільки відходів утворилося під час виробництва того чи того товару. Науковці вираховують і вражаються тими тоннам руди, кубометрам води, горам відходів, барелям нафти тощо, тобто реальній ціні будь-якого предмета, яким нині користуються дуже недовго, проте який коштує природі щораз дорожче. Вагу будь-якого товару можна сміливо множити на десять - як мінімум стільки речовини потрібно використати, щоб його зробити. Хоча більшість предметів множити треба на значно більші коефіцієнти. Наприклад, звичайні джинси вагою півкіло, важать 30 кілограм первинної сировини. Потрібно близько 30 тонн відходів, аби з купи руди з'явився на світло новий легковий автомобіль (а зявлялося їх до нинішнього застою у світовому автопромі до 100 тисяч за один день). Є товари, справжня вага яких просто зашкалює. Наприклад, золото - на один невеликий перстень потрібно витягти зі землі три тонни руди, а ще промити її, зазвичай, токсичними ціанідами. Або діаманти - навіть якщо вони не "криваві" (тобто добуті в Африці місцевими фашистськими чи бандитськими режимами в обмін на зброю), то залишають на Землі справжні шрами у вигляді величезних ям (т. зв. кімберлітових трубок), схожих на воронки від ядерних вибухів. Та, принаймні, золото з діамантами ще ніхто у здоровому глузді не викидав на смітник, чого не скажеш про інші товари, які з підозрілою швидкістю втрачають свої характеристики, морально застарівають або виходять із моди. Вони опиняються на звалищах, утворюючи ті самі мільйони тонн непотребу, які щороку продукує кожна країна. Наша теж задніх не пасе. Додайте сюди мільярди тонн промислових відходів, потрібних для утворення всього нашого „ширвжитку" - і матимете приблизне уявлення, який у нього реальний „екологічний слід".
Від обчислення "екологічного сліду" кожного конкретного товару логічно перейти до таких же обчислень у масштабі цілих держав. Варто зазначити, що це поняття вже друге десятиліття застосовують у лексиконі природозахисні активісти та екологічні чиновники, особливо після доповіді для Конференції ООН щодо навколишнього середовища "Екологічні сліди країн світу" (1997 р.), а також завдяки регулярним доповідям "Жива Планета" Всесвітнього фонду охорони дикої природи (WWF Іnternatіonal) та публікаціям Національної Академії Наук США з питань екологічної ємності.
На початку нового тисячоліття з метою узгодження методології та координації досліджень екологічного сліду сформувалася Всесвітня мережа "Global Footprіnt Network", що об'єднала у своїх рядах представників наукових і урядових кіл, бізнесу, громадськості найрізноманітніших країн. Наразі "екологічний слід" - це найбільш наочний індикатор негативного впливу людської життєдіяльності на Землю, точніше на навколишнє природне середовище. За підрахунками "слідомірів", на всій Землі придатними для людини є всього 22% поверхні планети - 4% океану і 18% площі суші. На цій часточці ми живемо у своїх селах, містечках і мегаполісах, тут наші поля, пасовища, заводи, приморські пляжі, смітники і воєнні полігони. На кожного мешканця Землі, яких ще поки 6 мільярдів, але незабаром буде більше, наразі припадає, за різними оцінками, від 1.8 до 2.7 га родючих земель. Це якщо не брати до уваги потреби всіх інших мешканців планети у її розмаїтості. Чи цього достатньо? Вочевидь, вже зовсім не достатньо. Та людина пішла звичним нехитрих шляхом: почала оббирати ближнього, а також своїх нащадків. Так званим цивілізованим країнам нині дуже просто добувати ресурси далеко за межами місця свого розташування, і якнайдалі від нього позбуватися небезпечних відходів. От і виходить, що наймарнотратніший народ на планеті - громадяни США - примудряються „їсти" за шістьох землян кожен. Не соромиться і Європа, у середньому споживаючи удвічі-тричі більше, ніж могла б собі дозволити (а окремі країни, наприклад, Нідерланди, зрівнялися тут зі США). В останній доповіді WWF "Жива планета-2008" у лідери серед країн, що залишають найглибший екологічний слід, вирвалися... Об'єднані Арабські Емірати - 9.5 га на кожного підданого цієї країни! Із цими висновками погодилися самі араби, пояснивши, що "екологічний слід" ОАЕ на 80% - це видобута нафта (віднята у такий спосіб у майбутніх поколінь). Примітно, що навіть Україна, яка у лідерах зі споживання, здавалося б (але саме здавалося, про що трохи далі), не числиться, спожила торік ресурсів на третину більше, ніж мала б. За такого стану речей ресурсів Землі нам не вистачить уже до 2030 року, зазначено у звіті. Тільки таким країнам як США і Китай потрібно буде по окремій планеті. А є ще Індія, Європа, Росія, ми, зрештою...
Але от хто-хто, а ми питанням власного "екологічного сліду" особливо не переймаємося. Минулого року у Києві, на одній з екологічних конференцій, познайомився я з молодим латиським науковцем, який у себе в Ризі вивчає цей слід за новітніми методиками, вводячи у комп'ютер тисячі різних параметрів. Цифри виходять ті ж, що і в інших „слідомірів" - і ми, і вони свою квоту точно перевищуємо. От тільки не впевнений, що в Україні, країні куди більшій за Латвію, ведеться така ж наукова праця (втім, буду дуже радий дізнатися, що помиляюсь). Але упевнений, що наше суспільство, за рідкісними винятками, не знайоме ані з поняттям "екологічного сліду", ані зі самою думкою про те, що усе в цьому світі має цілком вирахувану ціну, і ціна ця набагато вища за виписану на ціннику позахмарної цифри. І навіть дізнавшись про справжню ціну, чи багато хто готовий обмежити себе у споживанні? Не через дорогий кредит, втрачену роботу, маленьку зарплату - а, так би мовити, з моральних переконань? Маю сумніви.
Нині на численні публікації у ЗМІ, де причиною нинішньої кризи називають не тільки незграбні чи злочинні дії корумпованої влади, жадібних банків, шахраюватого бізнесу, але й самих громадян, що зажадали жити не відповідно до можливостей, йде потік коментарів на зразок "Так як можна! Та ми й так від розвиненого світу відстаємо! За що боролися?" Але прибіднюються наші одноплемінники. Приміром, у докризовому 2007-му українці придбали півмільйона нових автомобілів. Загалом же тільки у Києві зафіксовано мільйон приватних машин, а, наприклад, маленький Ужгород за показником автомобілізації на душу населення не згірша столиці. А іноземців давно вражає кількість машин престижних марок на вулицях, здавалося б, бідної країни. Крім того, Україна є одним із найбільших експортерів російського хутра, не відстає й у закупівлях дорогоцінних металів та діамантів тощо.
Адже горезвісна світова економічна криза застала українців у момент становлення на ноги суспільства споживання, про потребу побудови якого так довго говорили ідеологи ліберальної економіки. Відтак вважалося нетактовним говорити про яскраві ознаки епідемії "вірусу споживацтва", соціальної хвороби, на Заході відомої давно як "синдром добробуту" (по-англійському слово "аffluenza" (добробут), що співзвучно з "інфлюенцою", хворобою, яка не так давно скошувала цілі країни).
У суспільний обіг "синдром добробуту" увійшов наприкінці 90-х, після виходу спочатку серії публіцистичних передач на американському телебаченні, а потім - книжки за їхніми мотивами, написаної публіцистом Джоном Де Граафом у співавторстві з друзями-екологами. Твір "Affluenza. The all-consumіng epіdemіc" швидко розійшовся світом, а на початку нового століття його переклали російською як "Потреблятство: болезнь, угрожающая миру". Перекладачі звели соціальну проблему в площину (а)моральної поведінки суспільства. Соковитий термін нині живе окремо від книжки, у чому можна переконатися, "забивши" слово в Інтернет-пошук. Воно гуляє форумами, вискакує у коментарях до статей, та й у самих статтях, здебільшого навколо економічних та екологічних, застосовується щораз частіше.
Означена соціальна хвороба вразила українців легко, без жодного опору, навіть навпаки - її прийняли з розкритими обіймами. Ще б пак: після тривалого періоду спочатку відвертої бідності, а потім змушеного аскетизму радянської пори, яка змінилася суворим "етапом первинного нагромадження" ранніх 90-х, люди дочекалися бажаної ери товарного добробуту. Класичні ознаки хвороби не змусили чекати - відчутний ріст шопоголізму (нестримного бажання здійснювати покупки), брендова залежність, формування світогляду під впливом реклами, і, зрештою, кредитоманія.
Найсумніше, що, як це часто трапляється із хворими, вони себе такими не визнають. Народ вже майже готовий давати відсіч банкірам, що підсадили його на кредити, а тепер, у найважчу годину, бажають виплат рахунків. Але народ навряд чи готовий до лікування причин хвороби. Економічна криза рано чи пізно мине (принаймні, її гостра стадія). Люди стануть обережніші, навчаться точно вираховувати складні відсотки і уважно вичитувати умови банківських договорів. І що тоді? Чи бачимо нині у суспільстві широку дискусію про те, що варто перемінити життєву парадигму, таку начебто просту, але пагубну - "споживай і володарюй!"? Куди там! У новинах, звичайно, нам говорять про нові юрби людей, що втратили роботу, про розпач і озлобленість тих, хто добровільно вліз у фінансовий зашморг, і щораз частіше міняє його на зашморг справжній. Але за рамками новин - суцільне свято, пардон, «потреблятства». Куди не клікнеш пультом - суцільні "гламурні вечірки" та інші "світські хроніки" (такий собі безкінечний відеопортрет тих, хто має самоназву "еліта", в інтер'єрі з їхніх улюблених машин та "ексклюзивних" іграшок ціною річного бюджету середньої школи). Народ скрипить зубами, але дивиться здебільшого із заздрістю та бажанням бути такими ж. А це означає, що наш "екологічний слід", наразі лише чітко помітний на тілі Землі, загрожує провалом по коліна у безплідну, отруєну пустелю.
Фото з сайту www.voanews.com