Пропонуємо вашій увазі рейтинг шести ключових кандидатів у Президенти, де вони розташовані за рівнем соціальної орієнтованості своїх передвиборчих програм – від найбільш ліберального до майже соціалістичного, складений фахівцями Міжнародного центру перспективних досліджень.
Американська мрія в Україні
Найменш соціально орієнтованим кандидатом виявився Сергій Тігіпко. У його надзвичайно лаконічній передвиборчій програмі соціальні питання як такі взагалі відсутні. Немає їх і в переліку політичних пріоритетів цього кандидата, що містить конкурентоспроможну економіку, сильну державу та розвинену демократію. Навіть більше, Тігіпко – чи не єдиний з усіх ключових кандидатів у Президенти, хто використовує у своїй передвиборчій програмі відверто ліберальні гасла. Усе це дає підстави стверджувати, що він – прихильник американської моделі, де соціальна сфера є похідною від економічного розвитку, а держава гарантує лише мінімальний рівень соціального захисту.
Серед нечисленних соціальних ініціатив декларується, що «оновлена система освіти забезпечить український інноваційний прорив». На жаль, у програмі не зазначено, яким саме чином він планує цього досягти.
У програмі Тігіпка йдеться, що «українці більше народжуватимуть дітей», однак питання, яким чином буде забезпечено збільшення народжуваності після обрання Тігіпка Президентом, залишається відкритим.
Ліберал-популіст
Передостаннє місце за рівнем соціальної орієнтованості посів Арсеній Яценюк. Соціальні питання також залишаються поза увагою його передвиборчої програми. Загалом змістовне наповнення останньої є таким, що лише за окремими фразами та натяками можна говорити про наявність у нього певного ідеологічного підґрунтя. Цей політик також сповідує ліберальні цінності, проте в цьому рейтингу випереджає Сергія Тігіпка, оскільки визнає за державою трохи більший обсяг соціальних зобов’язань. Зокрема у програмі Яценюка йдеться про те, що «питання здоров’я, освіченості і культури нації – не місце для отримання прибутків».
Арсеній Яценюк пропонує «спроектувати наново» бюджетну медицину та освіту, що дасть їм змогу стати «більш конкурентоспроможними порівняно з приватними послугами в цій сфері». Проте відсутність будь-яких конкретних пропозицій щодо поліпшення ситуації змушує ставити під сумнів його здатність досягти задекларованих цілей.
У кращих традиціях політичної риторики
Якщо Тігіпка та Яценюка можна було класифікувати як носіїв ліберальної ідеології, то наступні три кандидати, починаючи з Ющенка, належать до табору соціал-демократів, які намагаються сумістити економічну свободу з принципами соціальної справедливості. Остання і стала ключовою ідеєю розділу передвиборчої програми Віктора Ющенка, що має назву «Україні бути справедливою».
Ющенко обіцяє «встановити чесну прозору формулу розрахунку зарплат та пенсій». Зокрема передбачається встановити «справедливі співвідношення в оплаті праці всіх працівників бюджетної сфери», а також скоротити розрив між мінімальною та максимальною пенсією. Водночас «мінімальна пенсія дорівнюватиме реальному прожитковому мінімуму».
З іншого боку, декларується принцип «багаті мають платити більше за бідних», проте відсутність будь-яких конкретних інструментів його реалізації, крім запровадження спеціального податку на «розкішне майно», ставить під питання послідовність дій Ющенка щодо забезпечення справедливішого перерозподілу суспільних благ.
Починаючи з Віктора Ющенка, освіті, передусім вищій, у передвиборчих програмах кандидатів починає надаватись соціальна функція. Так, у його програмі йдеться про необхідність збільшення держзамовлення, «щоб усі здібні діти мали можливість вчитися». Оскільки рівень держзамовлення в Україні й без того безпрецедентно високий за європейськими мірками, виникає сумнів, наскільки ефективним є подібне завдання.
Віктор Ющенко пропонує впровадити скорочення робочого дня на одну годину зі збереженням заробітної плати для матерів з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку. Попри те, що можливість повсюдного впровадження цього інструменту та його результативність викликають сумніви, зміщення фокусу з виплат при народженні дитини до непрямих засобів впливу на народжуваність, безумовно, є позитивним сигналом.
Рай на землі «одразу після завершення кризи»
Юлія Тимошенко посіла третє місце у рейтингу кандидатів у Президенти за рівнем соціальної орієнтованості. Одним із завдань її передвиборчої програми є «перемога над бідністю та соціальною несправедливістю». Досягти цього Тимошенко також планує завдяки запровадженню спеціальних податків «на розкіш» і збільшенню мінімальної частки «зарплати у структурі собівартості до рівня світових стандартів».
Чималу увагу в передвиборчій програмі Юлії Тимошенко приділено пенсійній реформі, зокрема пропонується запровадити накопичувальну пенсійну систему. Безперечно, ця важлива реформа вже давно на часі в Україні, проте навряд чи навіть найуспішніше її проведення зможе забезпечити виконання наступної обіцянки Тимошенко: «розмір пенсії становитиме не менше 60% середньої заробітної плати, яку громадянин отримував до виходу на пенсію».
Соціальною фішкою Тимошенко є повернення населенню втрачених вкладів Ощадбанку Радянського Союзу. Його планується повністю завершити протягом трьох років. Утім, варто зазначити, що спосіб, у який це досі здійснювалося, за рівнем інфляційних тисків на економіку можна порівняти хіба що з прямою емісією. Серед інших соціальних гарантій передбачається збільшення стипендій до рівня прожиткового мінімуму, а також запровадження гарантованої медичної страховки «за рахунок роботодавця чи держави».
Основним інструментом соціально-демографічної політики у розумінні Тимошенко залишаються виплати при народженні дитини. Додатково вона бере на себе зобов’язання «відновити довгострокове іпотечне кредитування купівлі житла під 2–4% на 10–30 років одразу після завершення кризи». Намір відновити те, про що навіть у кращі часи українці могли тільки мріяти, викликає щонайменше подив, а застереження «одразу після завершення кризи» не надто обмежує Юлію Тимошенко в часі та змушує сумніватися, чи доживе хтось із нас до цієї знаменної миті.
Демограф-плідник
Другим номером у рейтингу кандидатів за рівнем соціальної орієнтованості несподівано став Віктор Янукович, який цього разу набагато випереджає більшість своїх конкурентів за обсягом соціальних зобов’язань, передбачених у його передвиборчій програмі.
Особливістю його програми є цілком європейський підхід до формування соціальних стандартів, зокрема в ній передбачається необхідність «задоволення культурних потреб та можливості придбання товарів довгострокового споживання». Йдеться також про «встановлення мінімальних розмірів пенсій, які забезпечуватимуть базові потреби кожної людини: житло, їжа, лікування».
Одним з пріоритетів програми Януковича є демографічна політика, спрямована на підвищення народжуваності в Україні. Її основним інструментом традиційно залишаються виплати при народженні дитини, що до 2011 року мають зрости вдвічі. Крім того, передбачається активніше використання виплат з догляду за дитиною, які мають тривати аж до досягнення нею 18 років. Передбачається відновлення іпотечного кредитування «з фіксованою ставкою не більше 7% на рік», що виглядає трохи реалістичніше, аніж «2–4%» Юлії Тимошенко. Додатково Янукович пропонує будівництво соціального житла. Утім, навіть за малоймовірної умови повного виконання всіх перелічених обіцянок, досягнення задекларованої мети Януковича «п’ятдесят мільйонів українців вже у 2020 році» видається утопічним, адже найоптимістичніші демографічні прогнози пропонують цифру, що менша майже на десять мільйонів.
Освіті також надається соціальна функція. Зокрема програма Януковича гарантує «збільшення кількості бюджетних місць у державних вищих навчальних закладах до 75%». Питання викликає і походження самої цифри саме у 75%, і доцільність такого кроку.
Програма Віктора Януковича містить ноу-хау, яке суперечить соціал-демократичному спрямуванню більшості її положень. Ідеться про намір запровадити державні «антикризові» продовольчі та медичні кошики, тобто переліки продуктів харчування, лікарських засобів і медичних послуг, що мають бути захищені державою від цінових коливань. Одразу спадають на думку закиди у ручному керуванні економікою, на які не скупився Янукович, критикуючи свої політичних опонентів. Як кажуть, у своєму оці й поліно не зауважує...
Український Уго Чавес
Володимир Литвин виявився найбільш соціально орієнтованим кандидатом у Президенти, інакше як соціалістом назвати його важко.
Переважна більшість ключових завдань «у соціальній та економічній сфері» у його програмі нехтують економічною проблематикою та мають саме соціальний зміст. У них об’єднано й цілком обґрунтовані заходи державної політики, що наближають нас до європейських стандартів, і утопічні декларації радянського зразка, що йдуть урозріз з принципами ринкової економіки.
До проєвропейських належить, зокрема, «скасування системи обрахунку мінімальної зарплати та заміна її соціальним стандартом споживання на основі обрахування витрат». Утопічно-радянські включають наміри повернути у державну власність водоканали, газо- та електромережі, газові та нафтові родовища, а також запровадити державний контроль за цінами на ліки, продукти харчування та товари першої необхідності.
М’яко кажучи, утопічними та необґрунтованими виглядають обіцянки «доведення частки оплати праці у виробничій сфері з 8% до 30% собівартості продукції»; «підвищення пенсій до 80% від середньої заробітної плати» та «забезпечення співвідношення мінімальної та максимальної заробітної плати в пропорції 1 до 5». Проте не зрозуміле ані джерело наведених співвідношень, ані спосіб, у який Литвин планує регулювати максимальну зарплату.
Поряд із популярним податком «на багатство» в програмі Литвина пропонується запровадження прогресивної системи оподаткування, а окрім традиційного фінансування соціального житла та надання кредитів на будівництво декларується намір встановлення «справедливих тарифів на комунальні послуги». На жаль, у програмі не зазначається, як він розуміє міру справедливості тарифів. Якщо за таку міру взяти ринкову обґрунтованість, то виходить, що тарифи на комунальні послуги ще мають значно зрости.
Серед позитивних інструментів демографічної політики у програмі Литвина варто зазначити «надання державою молодим сім’ям пільгового кредиту на житло; списання 25% суми кредиту після народження першої дитини, 50% – другої, повне погашення при народженні третьої дитини». Застосування такого інструменту дало б змогу ефективніше використовувати державні кошти, одночасно стимулюючи народжуваність і збільшуючи рівень забезпечення населення житлом.
Також Литвин пропонує цікавий підхід до повернення втрачених заощаджень, «у тому числі шляхом участі громадян у приватизації ліквідних підприємств, виділення їм землі, забезпечення лікування та навчання за рахунок бюджету, звільнення від сплати комунальних послуг». Пропоновані заходи є більш виваженими з економічного погляду та містять менше інфляційних загроз, аніж безпосередня виплата вкладникам їхніх заощаджень, частково здійснена Тимошенко. Утім, ці механізми фактично наслідують систему пільг у сфері ЖКГ, освіти та охорони здоров’я, а щодо приватизації, то взагалі змушують згадати про ваучери 90-х років. Обидва ці підходи себе, м’яко кажучи, вже давно дискредитували.
Литвин – єдиний з провідних українських політиків, хто не обійшов своєю увагою проблему ґендерної рівності в Україні. Зокрема його програма передбачає «подолання диспропорцій щодо пенсійного забезпечення чоловіків та жінок».
Отже, переважна більшість провідних українських політиків беруть на себе численні соціальні зобов’язання, не надто обтяжуючи власні програми конкретними політичними рішеннями, що дадуть змогу їх виконати. Там, де такі рішення пропонуються, реалістичність і доцільність їх практичного впровадження зазвичай викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Наведені у програмах цифри виглядають радше як плоди хворобливої уяви, аніж як результати об’єктивних розрахунків і незалежних оцінок.
Максим Борода – керівник програми «Соціальна економіка» Міжнародного центру перспективних досліджень
Матеріал опубліковано на сайті Міжнародного центру перспективних досліджень