Минулого тижня в Росії арештували губернатора Хабаровського краю Сєргєя Фургала. Йому закидають співучасть у вбивстві 15-річної давності. Чи можна вважати це надзвичайною подією? Навряд чи, за останні п’ять років російські силовики встигли арештувати чотирьох глав регіонів. Несподіваною і вартою уваги є радше реакція населення краю.
У Хабаровську, Комсомольську-на-Амурі, Ніколаєвську-на-Амурі та інших далекосхідних містах відбулися багатотисячні мітинги на підтримку арештованого губернатора. «Свободу Фургалу!», «Фургал – наш вибір!», «Фургала додому!» і «Я/Ми Сергій Фургал» – транспаранти з такими написами несли учасники демонстрацій. Згодом гасла стали радикальнішими, у них чітко відчувалася спрямованість проти центральної влади: «Далекий Схід – наш» «Москва, йди геть!». І нарешті народний гнів спрямувався персонально проти самого російського президента: «Путін – злодій!», «Путіна у відставку!».
Хабаровчани осміліли до того, що не просто не приховували свого негативного ставлення до російського лідера, а на телевізійну камеру нецензурно висловлювалися стосовно нього. «Ми обрали Фургала, а Путін засцяв. Він зараз садить будь-якого противника своєї влади. Ми знаємо, як він обнулився. А я вільна людина у своїй країні, тож маю право на власний голос!» – абсолютно не приховуючись, розповідає учасник акції в Хабаровську телевізійному репортеру.
Загалом Далекосхідний регіон Росії віддавна демонструє центру свій норов. Хтось міг би це обґрунтувати українським чинником. Можна було б згадати про Зелений Клин, українські поселення в регіоні. Згідно з переписом 1926 року, частка тамтешнього українського населення перевищувала 25%. Та нині там українців налічується значно менше. Лише прізвища на -енко і -чук (інколи зі зросійщеним доповненням -енков, -чуков) трохи нагадують про сліди української присутності в регіоні. А вести розмови про вплив крові, генів – це не до нас, це до відповідних популярних програм на українських телеканалах.
І все ж Хабаровський край останнім часом зарекомендував себе як «бунтарський регіон». Пригадати бодай, як той самий Сергєй Фургал обирався на посаду губернатора два роки тому. Адже йшов він на вибори радше як «технічний» кандидат. На той момент він уже був депутатом Держдуми від Хабаровського краю, представником сумнозвісної партії ЛДПР Владіміра Жиріновського. У Москві вважали, що Фургал є зручним конкурентом для кандидата від провладної «Єдиної Росії» і чинного на той момент губернатора В'ячеслава Шпорта. Адже п’ятьма роками раніше Шпорт отримав на губернаторських перегонах аж 64% голосів, а Фургал – нещасні 19%.
Утім, як то кажуть, щось пішло не так. Фургал, котрий практично не вів передвиборчої агітації, почав зненацька здобувати електоральну підтримку. У першому турі Фургал і Шпорт набрали приблизно порівну голосів (по 35%). Між двома турами Фургал навіть заявив про свою готовність стати віцегубернатором, віддавши першість своєму конкуренту. Проте знятися з виборів взагалі, як того вимагали представники Кремля, він відмовився.
Отож за таких дивних обставин, абсолютно не докладаючи зусиль, Фургал переміг у другому турі свого «єдиноросного» конкурента з розгромним рахунком, здобувши підтримку майже 70% виборців краю.
Чому так? Для цього було багато причин. Багатьом хабаровчанам уже набрид Шпорт, набридла незмінна влада «Єдиної Росії». Варто також нагадати, що саме того року Кремль розкручував свою пенсійну реформу, яка передовсім передбачала підняття пенсійного віку. Зайве казати, що ця реформа була вкрай непопулярною в Росії. А ЛДПР виступила зі засудженням реформи.
На цьому тлі далася взнаки виснаженість федерального бюджету, підкошеного західними санкціями та подешевшанням вуглеводнів. Центр уже не міг робити таких щедрих грошових вливань у регіони, як це було раніше. Головний цементуючий чинник російської влади – добробут росіян – почав топитися на очах.
У таких умовах представник позірно опозиційної ЛДПР (про її «опозиційність» ми скажемо пізніше) не просто виграв вибори, а став «народним губернатором». А цьому посприяли ще й безглузді дії Кремля, котрий не знайшов жодного іншого способу покарати бунтівливих хабаровчан, як перенести столицю краю з Хабаровська до Владивостока. А рейтинги Фургала, котрий виступив критиком дій центру, лише зростали. Пригадати хоча б те, що на муніципальних виборах 2019 року ЛДПР сенсаційно виграла вибори до Міської думи Хабаровська. Тимчасом до муніципального органу не потрапив жоден «єдинорос».
За таких зовсім не сприятливих для центру умов відбулося затримання, перевезення до Москви й арешт «народного губернатора». Йому закидають організацію вбивств кількох підприємців, а також замаху на вбивство. Йдеться про злочини, вчинені у 2004–2005 роках на території Амурської області і Хабаровського краю. Чи мають такі закиди якісь підстави? У той час Фургал був успішним бізнесменом, займався металами. Знаючі люди стверджують, що такий бізнес у Росії (зрештою, як і будь-який інший бізнес) був неможливий без кримінальної підтримки. Часто доходило й до вбивств конкурентів. А партія ЛДПР, координатором якої Фургал став того ж 2005 року, не особливо скрупульозно, м’яко кажучи, вивчала минуле своїх членів.
Але чому саме зараз Кремль вирішив нейтралізувати регіонального лідера, котрий, відверто кажучи, не створював для центру надмірних прикрощів? Очевидно, питання все в тих же сумнозвісних поправках до Конституції РФ та обнуленні термінів Володимира Путіна. У цьому контексті хотів би звернути увагу на коментар знаного російського журналіста, науковця, політика і бізнесмена Костянтина Ремчукова:
«Я вважаю, що конституційні зміни поклали край колишній політичній лінії опозиції. Цю лінію можна було назвати націленою на перехід. Михайло Ходорковський і Олексій Навальний вже багато років прямують до Росії майбутнього. Вони намагалися вселити суспільству думку, що єдине, про що варто говорити, – це відхід від путінської Росії. Відповідь Путіна, однак, стала несподіваною – радикальна зміна в конституції, завдяки якій він зможе балотуватися в 2024 році. Цими правовими актами Кремль обезглуздив всю концепцію переходу. Тепер вона не має значення. Це була путінська відповідь на опозиційну стратегію».
Тобто раніше невдоволені політикою Кремля росіяни терпляче чекали на 2024 рік. Мовляв, ще трохи помучимося, але ж дочекаємося безкровної неминучої зміни влади. А тут – бац: конституційна реформа, обнулення термінів, вічний Путін. Тактика очікування втратила будь-який сенс. Єдина можливість – діяти радикально, протистояти Кремлю, піднімати людей на бунт.
А регіони вже бунтують. Пригадуєте, як росіяни підтримували ходу якутського шамана-воїна, котрий прямував до Москви, аби виганяти з Кремля «злого духа» – Путіна? А ще була акція сибіряків «Покажемо Москві Сибір!» з дуже промовистим плакатом.
Радикалізуються протести проти конституційних змін у Москві та Санкт-Петербурзі. Чимраз частішими стають сутички протестувальників з поліцією. Росіяни стають щораз рішучішими у своєму протистоянні політиці Путіна.
Дедалі частіше на різних українських інтернет-форумах можна прочитати «вангування» про швидке падіння російського лідера. Одні безумовно тішаться такому гіпотетичному розвитку подій. Інші висловлюють побоювання, мовляв, до влади в Росії прийдуть ще гірші, ще агресивніші, ще аморальніші. На чому ґрунтуються такі побоювання? На тому ж хабаровському прецеденті. Адже Сєргєй Фургал – один з чільних членів ЛДПР, партії, відомої своїми агресивними заявами. Чого вартують лише виступи її лідера Жиріновського з трибуни Держдуми, де він погрожував бомбардувати Київ, завдати «превентивного ядерного удару» по Заходу тощо.
Хоча насправді таємницею полішинеля є те, що Жиріновський працює на зарплаті в Путіна. Все, що він заявляє, наперед визначено кремлівськими темниками. Саме такими жиріновськими Москва лякає Захід і схиляє до думку, що «хай таки краще Путін залишиться».
У цьому контексті є дуже промовистою реакція Жиріновського на актуальні хабаровські протести. «Ми не маємо стосунку до акцій в Хабаровську 11–12 липня. Це був стихійний мітинг, а наша принципова позиція в тому, що ми агітуємо людей йти тільки на санкціоновані акції. Ми не підставлятимемо людей, закликаючи їх виходити на незаконні акції, і кидати їх під кийки, щоб їх хапали і затримували. Це матиме лише негативні наслідки», – написав голова ЛДПР на своєму телеграм-каналі.
Тож для того, хто побоювався проходу до влади в Росії на зміну Путіну когось на зразок Жиріновського, ось вам заспокоювальна відповідь.
А, окрім того, говорити про те, що під російським лідером захиталося крісло, надто передчасно. Російська політологиня й публіцистка, старша наукова співробітниця Інституту Брукінгса Лілія Шевцова стверджує у своєму блозі у фейсбуку: «Прогнози про швидке падіння Путіна виглядають наївно. Потенціал у системи величезний. Владі пощастило з конформізмом інтелектуального і політичного класу. Система отримує додаткову страховку за рахунок страху, що зміни обвалять конструкцію. Не всі готові жити на руїнах».
То як можна спрогнозувати розвиток політичної ситуації в Росії? Соціально-економічна ситуація неминуче погіршуватиметься, провокуючи народне невдоволення. Дедалі більше невдоволених братимуть участь в акціях протесту, які набуватимуть чимраз більшої радикальності. Цьому сприятиме й опозиція, котра, як вже було сказано, більше не дотримуватиметься «концепції переходу», яка ґрунтувалася на очікуванні неминучого відходу Путіна від влади у 2024 році. Проте до «майданів», які могли б підважити чинну владу, справа не дійде. Росіяни ще не готові розвалити, сформовану Путіним систему.
Водночас деякі аналітики висловлюють й іншу думку щодо намірів кремлівського очільника стати «вічним царем». Вони стверджують, що Путін таки піде на відпочинок через чотири роки. Бо не тільки Росія втомилася від Путіна, але й він сам від влади. І це годі не зауважити з його публічних виступів. Чому він не прорече, як Борис Єльцин, чарівну фразу «Я устал, я ухожу!», бо ще не сформував відповідних передумов для цього. Головно – не підготував собі надійного наступника. Такого, приміром, як Дмитро Мєдвєдєв, за якого можна залишатися головною особою, перебуваючи в тіні. Бо невже хтось думає, що війну проти Грузії в серпні 2008 року Мєдвєдєв розпочав з власної ініціативи? Напрочуд вигідна позиція: підставляти під удари свого наступника, керуючи ним як маріонеткою. Для підготовки такої особи є ще чотири роки – цілком достатній термін.
Хтось може поставити резонне запитання: тоді навіщо Путіну потрібна була вся ця коломийка з конституційними змінами й обнуленням, котра спровокувала критику Заходу та заворушення в Росії? А це був такий хитрий хід, аби завчасно не перетворитися на «кривеньку качечку». А так існує думка, що Путін – вічний президент, а тому не варто сподіватися на жодні інтриги з потенційними наступниками.
Але яка справа до всього цього українцям? Та справа таки є і досить серйозна, зважаючи на окупацію Криму і частини Донбасу. По-перше, не варто слухати тих провокаторів, котрі лякають небезпекою нових масштабних воєнних дій на Донбасі. Ймовірність того, що в описаних умовах втомлений Путін зважиться на різкі рухи, напрочуд низька. По-друге, у перемовинах з Кремлем Україна має мати на увазі слабкість актуальної позиції російської влади. А отже не піддаватися на блефи і не йти на непотрібні поступки. По-третє, путінське обнулення нівроку завдало шкоди міжнародному іміджу Путіна, тому Київ повинен не змарнувати шансів і докласти максимум дипломатичних зусиль для формування антикремлівського пулу. Побачимо, чи зможе скористатися ситуацією українське керівництво.