Що корисного передовсім міг би зробити новообраний президент Володимир Зеленський для України? Багато чого з огляду на ті легітимні, а особливо нелегітимні можливості, які відкриває перед главою держави його посада.
Легітимні – прописані в Конституції України та інших законодавчих актах. Нелегітимні – пов’язані з тими неформальними впливами, частину з яких президент традиційно успадковує від свого попередника, а частину здобуває завдяки своїй зухвалості, спритності, хитрості тощо.
Цікаво, що саме залежно від здатності президента здобути собі ці нелегітимні, тобто незаконні повноваження, в українському соціумі й складалася думка про те, наскільки чинний глава держави є сильним/слабким, наскільки він вартий поваги. Досі в нас найслабшим президентом вважається Віктор Ющенко, котрий чи то не захотів, чи то не зміг посилити свої впливи, зокрема урізані конституційною реформою, ухваленою в грудні 2004 року. Та реформа фактично перетворила Україну з президентської республіки на парламентсько-президентську.
Віктор Янукович (чи радше його оточення) виявився у цьому аспекті значно вправнішим. Він зумів повернути собі ще кучмівські повноваження, вчинивши фактично конституційний переворот. Усвідомлюючи, що повернути Конституцію України до первинного зразка йому парламентським шляхом ніколи не вдасться, бо не назбирається для цього 300 голосів у Верховній Раді, Віктор Федорович «нагнув» Конституційний суд, котрий, не соромлячись, вичленив з тексту Основного закону пункти реформи, попри те, що вона вже увійшла в конституційне тіло, і, за іронією долі, денонсував те, що мав би захищати.
А втім, Янукович виявився невправним в іншому – в обороні своїх стрімко вирослих повноважень. Оскільки він не вмів розрахувати ситуацію на кілька кроків уперед, то все для нього закінчилося трагічно: передчасною втратою посади і ганебною втечею до Ростова-на-Дону.
Цікаво ж, що саме Янукович трохи раніше виступав одним з ініціаторів створення парламентської республіки. Пам’ятаєте сумнозвісну «ширку» 2009 року? Так, так, саме тоді він разом з тодішньою прем’єр-міністеркою Юлією Тимошенко готували інший конституційний переворот, спрямований проти Віктора Ющенка. Полягав він у тому, щоб ще більше урізати повноваження президента, звівши його до рангу «англійської королеви». А щоб глава держави не зміг апелювати до народу, який його обрав – проводити вибори президента в парламенті.
Тоді, 10 років тому, це не вдалося втілити в життя. А шкода. Звісно, переворот здійснювали персонажі, дуже м’яко кажучи, неоднозначні. Проте результат міг би стати доволі корисним для суспільства. Адже в більшості західних демократій президенти обираються в парламентах (чи інших представницьких органах) і мають виключно репрезентативні повноваження. У монархіях взагалі не обираються, але королі й королеви мають ще менше повноважень, аніж обрані парламентами президенти.
Перенесення обрання глави держави в парламент значно зменшило б політичну напругу, яка нині існує в Україні. Верховна Рада змогла б нарешті запрацювати як головна й незалежна гілка влади. Рішення там ухвалювалися б завдяки досягненню внутрішньої згоди, а не тому, що президент ламає через коліно фракцію за фракцією.
Закінчилася б епоха двовладдя. Адже фахівці-конституціоналісти ще 15 років тому заявляли, що реформа 2004 року є дуже недосконалою, бо чітко не розмежувала повноважень між президентом і парламентом. Тому між ними й досі відбувається перетягування ковдри в таких важливих справах, як призначення міністрів, суддів, голів ОДА, керівників різноманітних державних відомств, визначення зовнішньої політики тощо.
Канула б нарешті в Лету й Адміністрація президента, котра ще з кучмівських часів перетворилася на паралельний (чи навіть пріоритетний) уряд. Закінчилася б практика нічних візитів до АП, аби вирішити свої питання.
Окрім того, вибори президента парламентом створили б зайвий запобіжник від неприємних несподіванок, пов’язаних з результатом голосування. Звісно, народ у нас надзвичайно мудрий, але чомусь зазвичай обирає на найвищу посаду не найвідповідніших цьому кріслу осіб.
Наприклад, у Німеччині вирішили заборонити проведення загальнонаціональних референдумів. Не обирають там і президентів загальнонаціональним голосуванням, для цього є Федеральні збори – конституційний орган, скликаний спеціально з цією метою. І в пересічних німців це аж ніяк не викликає обурення, бо вони знають, що так – краще. Відповідні репрезентанти завжди зроблять фаховіший, продуманіший вибір, аніж тисяча незаангажованих у політику людей.
Тим паче, що масою завжди можна маніпулювати. Прикладів цьому – тьма. Це і голосування на виборах американського президента 2016 року, це і референдум щодо Brexit у Сполученому Королівстві, це і вибори в багатьох європейських країнах, де, здавалося б, є сильний імунітет від зловживань, а тим не менше там чимраз більшої ваги набувають популісти. Причому, як нині вже доведено на конкретних фактах, маніпулятором в усіх цих випадках був Кремль.
А ще хотілося б навести дуже красномовний приклад Молдови. Чверть століття з часу здобуття незалежності в республіці президента обирали в парламенті. Не скажу, що все з главами держави там було окей, але принаймні не траплялося занадто одіозних постатей. А от 2016 року молдовани наполягли на тому, щоб президента обирали всенародно. І чим це скінчилося? Тим, що вибрали виразно проросійського голову Соцпартії Ігоря Додона, котрий навіть не приховував своїх зв’язків з Кремлем.
«Всьо прапала!» – бідкалася 2009 року Юлія Тимошенко, коли дізналася, що Віктор Янукович її зрадив і відмовився від ідеї перетворення України на парламентську республіку. Чи можна тепер покладати надії на Володимира Зеленського, що він таки реалізує цю, скажемо щиро, не надто популярну серед українців ідею? Принаймні на нього є більше надії, ніж на будь-кого іншого.
Адже, по-перше, в нього немає поки що жодної лояльної групи (а отже впливу) в чинному складі українського парламенту. Зробивши хід конем, запропонувавши, хай поступово, але відмовлятися від частини своїх повноважень, він може знайти спільну мову вже навіть з актуальними депутатами.
По-друге, згідно з останньою соціологією, саме партія Зеленського «Слуга народу» має шанс здобути найбільшу прихильність виборців на наступних парламентських виборах, а отже, сформувати там найбільшу фракцію, яка й зможе контролювати ВРУ.
І по-третє, Володимир Зеленський ще до першого туру виборів заявив, що має намір бути президентом тільки одну каденцію, тобто п’ять років. Хочеться вірити, що він був щирим у цій своїй обіцянці, бо саме вона й дає найбільше підстав для надії на прогресивне державне перетворення. Адже президент-елект не клявся, що зовсім відійде від політики 2024 року. А оскільки повертатися коміком на сцену йому вже не пасувало б, то далі свою кар’єру він міг би успішно продовжити в парламенті. І до цього часу йому варто було б зробити усе, щоб саме ВРУ стала центром політичної сили.