Сьогодні практично немає жодних сумнівів щодо факту співпраці Віктора Петрова із радянськими спецслужбами. А втім, характер тої співпраці, її часові рамки, тощо, — все це залишається для нас таємницею.
Якими завданнями міг бути наділений отой витончений інтелектуал, письменник та науковець (відомий теж під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер), який у практичному житті був однак людиною вельми, майже кумедно, незарадною і доволі відлюдкуватою?
Спроби відшукати «справу Петрова» в архівах КҐБ (найостанніша з них улітку 2011 під час збирання В’ячеславом Брюховецьким матеріялів для монографії про Петрова/Домонтовича) залишилися безрезультатними. Ми можемо лише здогадуватися щодо того, приміром, наскільки масштабною і секретною була діяльність Петрова, чи було його зникнення з Мюнхена у квітні 1949 добровільним поверненням, а чи, бува, навпаки: насильним викраденням, тощо...
Все це залишається особливо загадковим і незрозумілим у світлі творчости Петрова/Домонтовича, яка не тільки не підкорялася ідеологічним вимогам соцреалізму (ані в його літературній творчості, ані в наукових працях, навіть у найважчий період 1930-х рр.), а й інколи була відверто та блискуче антирадянською і антитоталітарною загалом.
Нещодавно надрукований розлогий есей Андрія Портнова «Віктор Петров і його критики» (в його книжці «Історії істориків», Київ: 2011) документує діяметрально протилежні — від безкритичного захоплення до безпощадної критики і заперечення — ставлення українських дослідників не так до самої спадщини Петрова, як до його особи та її моральних якостей.
Мабуть, ніхто з серйозних дослідників не заперечує великої цінності наукової спадщини Петрова. Це визнають навіть найзапекліші критики, такі як Михайло Москаленко. Дещо менш однозначне, але таки здебільшого позитивне ставлення до літературних та філософських творів В. Домонтовича Віктора Бера. Серед найентузіястичних прихильників Петрова літератора і науковця — дослідники покоління вісімдесятників (Соломія Павличко, Віра Агеєва) та молодші.
Серед тих, які заперечують спадщину Петрова через моральні якості автора, є деякі шістдесятники і дисиденти (за важливим винятком Романа Когородського), включно із деякими, які самі ж колись співпрацювали з тією самою системою, якій, за свідченнями, служив Віктор Петров. Рекомендую статтю Андрія Портнова усім, хто хотів би знайти інформації про те, що із досліджень про Петрова в Україні можна і варто прочитати.
З видань спадщини Петрова/Домонтовича найякіснішим і найповнішим залишається тритомник прози В. Домонтовича, впорядкований Ю. Шевельовим виданий у Нью-Йорку наприкінці 1980-х. В Україні появилося кілька, правда значно менш фахових видань прозових творів. В найостаннішому — «Вибраних творах» 2008 р. — нарешті передруковані згадані в моєму телесюжеті про П. Куліша белетризовані «Романи Куліша» (востаннє видані в Україні у 1930). Переважна більшість наукових творів Петрова та його філософської та історіософської есеїстики досі чекає якісного видання...
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 10. Віктор Петров / В. Домонтович / Віктор Бер.