У серпні 1917 Центральна Рада заснувала (на даний час лише як проект) першу в нашій історії українську як за назвою, так і за змістом та навчальною програмою академію мистецтв.
На час її офіційного відкриття у грудні 1917 р. до професорського складу Української державної академії мистецтв увійшли чи не найвідоміші українські «академічні» мистці того часу (не включаючи аванґардистів, навіть таких визнаних як Олександр Богомазов). Оті перші професори академії — це Михайло Бойчук (монументальне мистецтво), Василь Кричевський (архітектура, композиція), Олександр Мурашко (побутовоісторичне малярство), Федір Кричевський (побутовоісторичне малярство, портрет), Микола Бурачек (пейзаж), Абрам Маневич (пейзаж), Юрій Нарбут (графіка), Михайло Жук (станкове малярство, рисунок), Данило Щербаківський (українське народне мистецтво, історія українського мистецтва).
Попри короткочасне існування (адже радянська влада закрила академію 1922 р., проте її кадри змогли стати основою для Київського інституту пластичних мистецтв), академія встигла виховати низку яскравих творчих особистостей нового покоління, насамперед монументалістів на зразок Тимофія Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалки, Оксани Павленко, яким-то довелося відіграти провідні ролі в мистецькому відродженні 1920-х рр.
Автопортрет Мурашка і картина «Паризьке каф»е
Доля по-різному чи то обдарувала, чи наділила випробуваннями (здебільшого все-таки це останнє) засновників і перших професорів академії. Всього через декілька років не стало Мурашка й Нарбута (перший загинув від кулі вбивці, другий помер у час епідемії тифу). Михайла Бойчука розстріляли НКВДисти 1936 р., поміж іншими, разом із двома його найталановитішими учнями Седлярем і Падалкою, а згодом методично знищили більшість їхніх фресок та полотен. Микола Бурачек помер в окупованому німцями Харкові, а невдовзі після того братам Кричевським довелося тікати на захід перед наступаючою Червоною Армією: Василь спромігся втекти й дожив віку в далекій Венесуелі, але хворого Федора наздогнали червоноармійці й, виснажений допитами й тортурами, позбавлений усіх звань, він незабаром помер. Михайло Жук прожив в СССР до 1964, а Абрам Маневич еміґрував до США ще на початку 20-х і його життя там склалося найменш драматично: здебільшого успішно та гармонійно.
Про всіх тих видатних українських мистців потрібно говорити окремо й вичерпно. Адже якщо українці ще сяк-так знають бодай загальні факти власної історії, і якщо читали чи бодай чули про основних класиків нашої літератури, то про українське мистецтво, його по-справжньому непересічних особистостей і вражаючі досягнення знає лише невеликий відсоток як населення України, так і українців поза її межами.
Автопортрет Маневича і картина «Міська вулиця»
Цей телесюжет побіжно знайомить з двома постаттями: Олександра Мурашка (у свій час, до сталінської реформи правопису 1937 р., його ім’я, звісно, вимовлялося Олександер, а не Олександр) та Абрамом Маневичем. Перший із них мав стати в 20-х роках тим українським мистцем, про якого мали знати всі: нашим основним модерним класиком. Однак сталінський терор і відповідна йому ідеологія культури рішуче перемістила акценти в офіційному ставленні до того, який тип творчости слід вважати «великим мистецтвом».
Спадщини обох цих видатних малярів досі чекають оформлення і представлення у фахово підотовлених альбомах та монографіях. Два альбоми присвячені творчості Мурашка незадовільні чи то з поліграфічного боку (у виданні 1980 р.), чи то з огляду на обмеженість представлених картин до колекції одного-єдиного музею (видання 2000 р.). Виданий 2003 р. «Духом і літерою» альбом репродукцій Маневича містить, на жаль, усього 40 світлин на 28 сторінках. Сподіваймося, що отака принципово не допустима в будь-якій повноцінній культурі ситуація незабаром буде виправлена, — звісно, завдяки нашим власним активним зусиллям...
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 13. Олександр Мурашко та Абрам Маневич.