Той, хто більш-менш тривалий проміжок часу мешкав у Німеччині, той волею-неволею спостерігав за вмінням тамтешнього суспільства організуватися, коли виникає реальна потреба для цього. Мікроспільнота – район, вулиця, багатоквартирний будинок – у разі чого здатна піднятися на протест, влаштувати святкування, взятися за суспільно-корисну справу. Очевидно тому, що кожен мешканець відчуває себе господарем, а отже не дозволить нікому шкодити в своєму господарстві.
Тут виникає ще один феномен (у першу чергу німецький, але не тільки) – феномен «добровільних стукачів». Для нас, пострадянських людей, такі слова можуть мати виключно пейоративну конотацію. Ну, бо хто може позитивно ставитися до стукацтва, знаючи роль цього явища у тоталітарній радянській державі?
Звичайно, стукати – це не «по понятіям»! Проте, чи будь-яка ініціатива «повідомити куди слід» про порушення кимось законів, приписів, норм суспільної коекзистенції варта сприйняття виключно через призму негативізму? Безумовно – ні, про що свідчить і той же німецький досвід, який я описав свого часу в статті Нація добровільної варти.
Згадав я про неї, нещодавно прогулюючись вулицею Вірменською. Одна з найкрасивіших вулиць України (а може й цілої Центрально-Східної Європи) завжди приманювала до себе тисячі туристів. Водночас вона й жахала процесами руйнації, нищення історичної забудови як часом, так і людьми.
Проти часу, зрозуміло, не попреш. А от людину, якою б авторитетною вона не була, можна й треба ставити на місце. А обурило мене на Вірменській те, що хтось нахабно знехтував забороною встановлення склопакетів у центрі міста й закликом міської влади реставрувати віконні рами. Когось не зупинили ні приписи, ні табличка про історичну цінність будівлі. І саме про це захотілося «постукати», причому з ілюстраціями на підтвердження.
На знимках чітко видно якої руйнації завдано архітектурній пам’ятці Львова.
І що з цим робити? Штрафи, очевидячки, не допомагають, погроз влади ніхто не боїться, то може сама громада спроможеться ефективно вирішити цю проблему. Які можуть бути форми впливу? Найрізноманітніші: від пікетів з відповідними гаслами до найрадикальніших заходів з биттям тих самих вікон. Ні, я звичайно не закликаю… Хоча так, закликаю! Бо що ж іще робити?