21 лютого в Москві відзначили річницю Майдану. Близько 50 тисяч росіян промаршували вулицями столиці під слоганом «Год майдану. Не забудем, не простим». Козаки, кадирівці, молодь з прокремлівських організацій, москвичі та делегації з регіонів об’єдналися, аби засудити «державний переворот» в Україні. Акцію анонсували широко – лише на плакати у Москві витратили близько 3 млн рублів, не кажучи про рекламу на центральних телеканалах.
У стороннього спостерігача могло скластися враження, що рік тому Майдан відбувся не у Києві, а в Москві. Інакше звідки така небайдужість до подій у сусідній країні? Але ми вже давно звикли до надмірної уваги Росії до наших внутрішніх справ. Сюжети про Україну стали займати непропорційно велику частину російського телеефіру задовго до війни, а після анексії Криму Росію буквально заклинило на Україні.
Будемо відверті: це тішить наше національне его. 20 років ми боролися за те, щоби до нас почали ставитися серйозно бодай у Москві. Тепер ми отримали набагато більше, ніж просили. Якщо вірити російським публіцистам, сама вісь російської історії тепер проходить через Україну. Спочатку сакральною колискою московського православ’я став Крим, а потім – і Донбас. «Новоросія перетворилась на Землю обітовану, куди спрямовані наші молитви, наші сподівання», – пише Олександр Проханов, головред російської газети «Завтра».
Ще вчора ці землі зневажливо називали Малоросією, а тепер кожен її клаптик росіяни вважають святим. Бандитські «республіки» з катівнями у підвалах університетів стали їхнім Єрусалимом, а терористи – апостолами російської ідеї. Все це скидається на фетишизм, властивий фанатам рок-зірок і девіантам, для яких навіть клаптик одягу є об’єктом поклоніння.
В тому, що окупант вигадує ідеологічні виправдання своїм злочинам, немає нічого нового. Від пропагандистської обслуги кремлівського режиму також годі чекати чогось іншого – цинізм і «безбашенність» тамтешніх політтехнологів давно відома. Але хворобливий наратив, що його генерують проханови, лімонови та армія інших пропаган**нів, свідчить про загрозливі процеси в РФ.
Більшість аналітиків сходяться на тому, що російська агресія щодо України зумовлена не так амбіціями, як слабкістю Кремля. Як стверджує кремленолог Лілія Шевцова, співробітник Брукінгського інституту (США), система путінського самодержав’я руйнується. Для проведення якісної модернізації країни немає ані управлінських, ані інтелектуальних ресурсів, а соціальне невдоволення невпинно зростає.
Тому для спасіння вертикалі влади Кремль взяв на озброєння доктрину протистояння Заходу за радянським взірцем. Брутальне порушення норм міжнародного права і провокування зовнішньої ізоляції Росії – не помилки, а стратегія. Розпочавши війну, Путін отримав потужний важіль впливу на російське суспільство. Соціологічні дані вражають. Наприкінці 2013 року рейтинг підтримки Путіна становив 61%, а через рік – вже 88%, а кількість невдоволених зменшилася з 37% до 11%.
Звісно, останніми місяцями на підтримку Путіна негативно вплинула економічна криза, але хто наважиться повстати проти влади, коли на західному кордоні стоїть легіон НАТО і карателі Нацгвардії? Наскільки тривалим буде військово-патріотичне запаморочення мас – невідомо. Однак кремлівські ідеологи роблять усе, аби війна з Україною (точніше, із Заходом в особі України) стала стрижнем російської національної ідеї.
Утім, і цей прийом – не путінське ноу-хау, а лише надбудова над брєжнєвським культом Великої Перемоги. До речі, реставрацією його культу у другій половині 2000-х займався, зокрема, трубадур Новоросії Проханов. Але радянські жерці курили фіміам перед війною, що давно закінчилась, а путінські жерці провадять свої криваві ритуали просто зараз – у Волновасі, Маріуполі, Краматорську, Дебальцевому. І що довше триватиме війна з Україною, то довше лишатиметься непохитною путінська вертикаль. Судячи з того, як методично Москва зриває мирні угоди, саме на це розраховують у Кремлі.
Якщо радянських ідеологів стримували хоча б умовні рамки марксизму-ленінізму, то сучасних російських пропагандистів не стримує ніщо. Необмежені нічим, вони чинять абсолютно деструктивний вплив на аудиторію, яку, судячи з опитувань, становлять мільйони росіян. Мілітаризм, культ вождя і месіанство – небезпечний коктейль, після якого нації завдають багато лих і собі, і сусідам. На жаль, саме за такими лекалами проектується нова російська національна ідея.
Причому йдеться не лише про шовінізм, а про цілковиту підміну дійсності (гео)політичними фантазіями. Чого варта лише ідеологема про «російський південний схід», який нібито прагне звільнитися з-під влади Києва. Ще у квітні минулого року, коли у Донбасі починався сепаратистський переворот, цей міф не витримував перевірки фактами. Однак Новоросія від Харкова до Одеси вже стала частиною російської політичної свідомості. Не дивно, якщо наступне покоління росіян свято віритиме у сакральність Криму і легіон НАТО під Дебальцевим.
Звідси – затята боротьба з Майданом. Те, що вібувалося у Москві 21 лютого, – не просто залякування внутрішньої опозиції. Це громадянський ритуал єдності проти «сатанинського Заходу» і «фашистської України». В СРСР так само мітингували проти західного імперіалізму, а у Північній Кореї мітингують і досі. Західному імперіалізмові від того ні холодно, ні жарко, але організаторам йдеться про інше. Головне, аби в суспільстві не падав градус ненависті і послаблювалося відчуття зовнішньої загрози.
Тому в найближчі роки геополітична доля України полягатиме у тому, щоб бути жертвою російської одержимості. Не варто тішити себе ілюзією, що все зміниться після відставки чи смерті Путіна. Вихована Кремлем генерація не рубатиме бороди боярам, а нинішні опозиціонери мають примарні шанси на успіх. Тим більше, що й вони не наважуються протиставити себе Кремлю в українському питанні. Але є і хороша новина. Українську державу нарешті поставлено в умови, коли вона мусить еволюціонувати, або загинути. І схоже, свій вибір ми вже зробили.