Виховання молодого покоління та спрямування його потенціалу у потрібне русло було справою першочергової ваги від найдавніших часів. Судові процеси через недбале ставлення до молоді відомі ще від античності, а подавати поганий приклад для наслідування було ознакою низької поведінки і вважалося аморальним у будь-який інший період. Відтак, не дивними, ба навіть абсолютно зрозумілими, є ті «війни» за підручники з історії та їхнє наповнення, які регулярно ведуться у нас, адже підручник – це ключ до формування свідомості людини та базових категорій оцінки і сприйняття нею світу. У контексті останнього цікаво подивитися на зміст подібних явищ (навіть у просторі того самого Львова) кілька сотень років тому. Для цього беремо до рук один з підручників XVIII століття.
У 1766 році в Академічній друкарні Товариства Ісуса у Львові було видано риторичний трактат «Zabawki dzieiopiskie, albo zebranie dzieiоw znakomitszych. Od stworzenia świata do początków wieku naszego». Автором твору зазначено дрогобицького старосту та генерал-лейтенанта коронних військ Юзефа Жевуського. Разом з тим, є всі підстави вважати, що твір насправді написав не він, а його батько Вацлав Жевуський, який був більш близький до літературної діяльності, часто публічно висловлював свою позицію з приводу різних суспільно-політичних питань і просто мав «хорошу» звичку підписувати власні тексти іменами своїх синів. Але нас цікавить не так питання авторства твору, як мета його написання, зміст та інструментарій автора (хто б ним не був).
Схоже на те, що «Zabawki dzieiopiskie…» задумувались як типовий підручник (посібник) з історії. Дуло цієї інтелектуальної зброї було спрямоване передусім на шляхетське середовище, а якщо говорити ще вужче – то на учнів Collegium Nobilium (Шляхетський колегіум), який було засновано при Львівському колегіумі єзуїтів 1749 року. Останній заснували під тиском на єзуїтів тогочасних реалій та місцевої шляхти, яка вимагала від представників Товариства Ісуса йти в ногу з часом і готувати не так інтерпретаторів сюжетів з Біблії та знавців творів отців Церкви, як саме диспутантів, політичних діячів та освічених світських ерудитів. Тому й відбулась ця реформа, яка скорегувала освітньо-виховну модель єзуїтів і дала початок більш світському закладу. В контексті зазначених змін історію почали викладати окремим предметом (до того її вивчали в курсі риторики), більше уваги звертали на право, більш актуальні для того часу мови (зокрема французьку), географію, математику та ін.«Zabawki dzieiopiskie…» були частиною цих змін і дають змогу оцінити, як вони відбувалися. Відтак, на прикладі опису батальних сцен та тенденції європоцентризму, спробуємо оцінити, як навчали історії шляхтичів у Львові у XVIII столітті.
Європоцентризм. Хоч загалом твір «спеціалізується» на переданні суспільно-політичних реалій, багато уваги автор акцентує і на культурному, ба навіть цивілізаційному вимірі. Він конструює для своїх читачів таку картину світу, де представники різних спільнот європейського простору є авторами більшості винаходів цивілізаційного масштабу; це вони стоять біля витоків традиції використання передових на той час досягнень науки і техніки. До прикладу, у 1298 році домініканець Александро Спіна з Пізи винайшов телескоп. Італієць Флавіо з Неаполітанського королівства подарував людству компас. Хімік і францисканець Шварц 1379 року винайшов спосіб виготовлення пороху. У 1483 році народився видатний маляр Рафаель Санті, і рівних йому не було ні до його народження, ні після нього. Славетний математик Миколай Коперник, «rodem Polak», придумав «system Copernicanum», і цим винаходом зараз користується весь світ.
Усі перераховані вище описи подаються в тексті у досить розлогому і деталізованому стилі. Помітно, що автор розповідає про них з великим завзяттям і задоволенням, смакує ці деталі, облизує ці кісточки і намагається принадити ними своїх читачів. У порівнянні з цим про народження видатного китайського філософа Конфуція, або ж «фальшивого пророка» Мухамеда (антитурецькі настрої) в тексті говориться дуже побіжно і скупо. При цьому ще й підкреслено, що найвидатнішим Конфуцій є лише для китайців, але не всього світу. «Фактів» та ілюстрацій Жевуського до процесу творення представниками європейських спільнот культури того часу можна навести ще більше, але для формування потрібних висновків достатньо й згаданих у цьому тексті.
Автор творив для своїх читачів своєрідний ефект міфу, міфопростору. Він формував у них відчуття причетності до єдиного територіального та ідейного простору з мешканцями інших територій, які ми зараз називаємо Європою. Його читачі мали би відчувати гордість за себе і місце своєї спільноти у цьому просторі, адже факт причетності до такого єдиного культурного світу не піддавався сумніву. Такий собі часовий і просторовий міфологічний універсум. Щось винайшов монах із Пізи, щось – францисканський хімік, але не варто забувати і нашого Коперника. Регулярні поїздки та навчання за межами Речі Посполитої, присутність багатьох іноземців у Львові і в Короні Польській. Відтак, можна сказати, що в другій половині XVIII століття жителі тогочасного Львова (принаймні аристократичного прошарку) не мали відчуття окремішності (нижчості чи меншовартості) відносно мешканців італійських, французьких земелб тощо. Вони існували разом і вважали себе творцями та учасниками єдиного культурного простору. Якщо прийняти точку зору, що автором твору був все-таки Вацлав Жевуський, то варто зазначити, що за своє життя він неодноразово відвідував безліч європейських країн: Англію, Австрію, Францію, Італію та ін. Десь такий світ львів’янина XVIII століття малює перед своїми читачами й автор «Zabawok dzieiopiskich…».
Опис батальних сцен. Під 1657 роком автор говорить про смерть «найлютішого ворога» Польщі Богдана Хмельницького. Разом з тим, протистояння з таким важливим персонажем пантеону ворогів називає просто «bunty kozackie na Ukrainie». Десь дивно, адже тотожним терміном він окреслює і повстання Тараса Трясила, яке відчутно програє кампанії Хмельницького як в масштабах, так і в організаційній складовій. Відтак, очевидно, що Жевуський свідомо применшує вплив та значення війни Хмельницького, хоч персону його самого і гіперболізує, правда зі знаком мінус.
На щастя, Жевуський є «послідовним» автором і вирішив «повернути» Хмельницькому в чисельності військ те, що забрав від статусу. Таким чином, маємо цікаву ситуацію, коли під Жовтими водами Потоцький має 3 тисячі поляків і 2 тисячі реєстрових козаків проти 20 тисяч війська у Тимоша Хмельницького (названий у тексті Тимошком). Під Корсунем невеликій кількості поляків довелося воювати аж зі 100 тисячами козаків. Під Збаражем 20 тисячам війська короля Хмельницький протиставив вже понад 100 тисяч власного війська. Битва під Берестечком – це взагалі зоряні війни: майже 100 тисяч на 400 тисяч. Війна йде, а чисельність військ по обидва боки конфлікту лише наростає. Батіг «розчарував», і Хмельницький зумів виставити лише «нещасних» 60 тисяч проти 8 тисяч польської армії. Про зрівнялівку від Жевуського, звичайно ж, був жарт, і він про Хмельницького як жахливого політика, дипломата і стратега. Адже з таким військом, яким його нагородив Жевуський, він мав би половину світу завоювати, а не товкти воду в ступі під назвою Річ Посполита.
Якщо серйозно, то варто розуміти, що питання «як відбувалось?» до цього твору ставити некоректно і від початку програшно. Але й ігнорувати подібні джерела через їхню нібито ідеологічну отруйність та пропаганду також не варто. Натомість, у цього джерела слід запитати щось інше – навіщо автор так писав і яку мав мету, випускаючи у світ подібний текст. А відповідь на це запитання у назві цієї статті – він виховував, формував свідомість шляхтичів. Як інакше, якщо не на прикладі героїзації армії, з якою він себе асоціює, романтичного оспівування її титанічних зусиль у нерівній боротьбі з ворогом, який переважає чисельністю? Задум простий – мінімізація чисельності військ зі свого боку та перебільшення їх кількості з боку противника. Автор дуже добре оволодів методом трьохсот спартанців і не соромився його використовувати для опису майже кожної з цих «героїчних» битв.
Абстрагуючись від сказаного, ми повинні розуміти, що, хоч Жевуський пише про 1648 рік, йому насправді йдеться далеко не про це. Читаючи про 1648 рік, ми повинні тримати у голові 1766 рік, час і епоху, коли жив сам автор, в яку він творив і проблеми якої вирішував. Відповідь на запитання, чому він писав саме так, а не інакше, також варто шукати в тому, які цілі і завдання стояли перед ним. З наведених вище фрагментів твору зрозуміло, що тут мова йде про інструменталізацію історії; автор не пише її, а систематизує, розставляє акценти і доносить до свого читача у вигляді спокусливої та апетитної страви, від якої тече слинка. Помилялися працівники друкарні, які на початку книги дякували автору за примноження здобутку наук. Він не науки збагачував, а формував освітньо-виховний та інтерпретаційний канони. Відкривши «Zabawki dzieiopiskie…», шляхтич не так дізнавався, що відбувалось в минулому, як учився «правильно» розуміти та інтерпретувати події минулого, а відтак і сьогодення.
Погодьтеся, що доба романтизму, стук якої у двері вже було чутно і одним з передвісників якої є цей текст, – жахлива річ. Ось що вона робила з освітньою системою єзуїтів, яка мала будуватися на засадах релігійного універсалізму та невідступності від освітнього статуту «Ratio Studiorum». Цією «хворобою» заразився ще Петро Скарга, який бавився у своїх творах поєднанням релігійних та патріотичних факторів у виховному процесі. Цей вірус передався і ректору Шляхетського колегіуму Юзефу Ґльоверу, який писав про добру Галію, гарну Італію та найкращу Польщу. Юзеф Жевуський у своїх «Zabawkach dzieiopiskich…» перевершив усіх: залишив у минулому релігійний універсалізм і відкрив своїм підручником шлях романтизму з його чіткою та конкретною героїзацією одних і негативізацією інших. І це зовсім недарма. Витворені образи й окреслені протиставлення в майбутньому мали би лягти в основу виховних систем, інтерпретаційних канонів і формувати свідомість молодого покоління, закладати нове бачення історичного процесу. В центрі тепер мала бути не єдина Священна Історія, а войовнича національна традиція.
Мусимо вкотре визнати, що все нове – це добре забуте старе. Підручники з історії, про які в нас так багато говорилося в недавньому минулому і ще буде говоритись у майбутньому, є гідними наступниками своїх попередників, лише вдосконаленими або ж пристосованими до нових реалій. З іншого боку, маємо тут і привід для втіхи – частина Львова, його жителів у минулі століття бачила і вважала себе невід’ємною й гармонійною частиною єдиного європейського простору. Вони не тільки жили у цьому просторі, а навіть модерували й творили його на свій лад, культивували ті самі цінності й жили тими самими ідеями. Можливо і ми колись до цієї єдиної Європи дійдемо. Або ж, навпаки, перестанемо до неї йти і зрозуміємо, що десь у чомусь ми нею є.