Все почалося із того, що Богдан Тихолоз запропонував подати текст до книжки есеїв про Івана Франка, яку зініціювала «Франко місія» і, зокрема, Андрій Беницький. Я втішився нагоді висловитися про Франка поза науковою риторикою, адже він для мене важить багато – як постійний невидимий співрозмовник, як неформальний ментор, як один із улюблених прозаїків, як той, кого люблю слухати, коли мовить із книжок.
У вересні минулого року я мав нагоду розповідати про Івана Франка студентам факультету іноземних мов Львівського національного університету, тож якось мимоволі, думаючи над тим, що сказати молодим людям, задумався, ким є Франко для мене і що він значить для нас усіх, а ще більше – що він може значити. Якось мимоволі захотілося, мовби змія, зняти свою шкіру і по-новому, свіжо поглянути і осмислити його роль для молодої України.
Отож, франківський контекст по-новому починається, і, думаю, не тільки для мене. Об’єднання двох фестивалів – «Fort.Missia» і «Франко фест» є добрим прагматичним підґрунтям для розвитку неформального пізнання Івана Франка, яке у свою чергу є просто обов’язком. І не лайте мене за пафос.
Суто франківська частина фестивалю почалася із того, що через погане покриття на радехівсько-горохівській трасі луцький автобус привіз на півтори години пізніше письменника Володимира Лиса, з яким ми разом поїхали до Нагуєвич. Десь посередині дороги я усвідомив, що не зробив священного злочину – не увімкнув диктофон. Кращого інтерв’ю, коли письменник у неформальних обставинах розповідає про себе, про інших, про творчість – годі й уявити. Щастя, що хоча б дещо з розповідей Володимира Лиса запам’яталося.
І ось нас зустріло місто Стрий, а потім – Трускавець з Бориславом. З останнього ми би не зуміли завернути до Нагуєвич, якби не навігатори-організатори фестивалю, які родом звідси, і які оце якраз досіли до нас. Де розташоване фестивальне серце у самих Нагуєвичах, можна було впізнати хіба що за звуком. Але тут можна знайти виправдання в актуалізації природних шляхів комунікації та пошуку одне одного – так, як це роблять звірятка та пташки з розвиненим слухом. Втім, знак, що Франко місія – он там, не завадив би.
Безпосередня участь у фестивалі кожного із авторів збірника «Франко. Перезавантаження» виявилася цікавою подією і приємною нагодою поспілкуватися з письменниками, зробити перехрещення мистецьких та інтелектуальних сил. Мікролекцію про Івана Франка кожен із тих, хто виступав, потрактував по-різному. Для мене те, що деякі люди-фестивальники просто підійшли опісля, було набагато авторитетнішою оцінкою, ніж безколірні вироки офіційних документів. До цього варто ще додати ввічливість та уважність організаторів, їхню турботливість вкупі з тим, що вони є перейнятими Франком і його сучасним контекстом.
Фестиваль складався з головної музичної сцени та літературно-театральної сцени, яка, як на мене, є важливішою у його франківській частині. Власне, у перерві між акціями літературно-театральної сцени я прийшов послухати лужицьких сербів, і коли вони виконували «Вічного революціонера» своєю мовою, то у мене пішли мурашки по шкірі. Портрет Івана Франка на банері нагадав мені про його дух часу, але в цей момент я відчував переконливе відчуття, що так і має бути. Воно звучало органічно, як не крути. Франко завжди сучасний. Різнобокий погляд на нього відкриває для тих, хто дивиться/слухає/сприймає, такі нові його грані, що завжди приємно дивуєшся. Рокова версія «Вічного революціонера» звучала природно і незапрограмовано. Цей акт лужицьких сербів робить дуже багато для розуміння національної ідентичності – їхньої і нашої, для розуміння Франкового трактування національного і міжкультурного.
Мені подумалося, що ми на доброму шляху. Я зрозумів, що перезавантаження у сприйнятті Франка – це і перезавантаження себе, перезавантаження у сприйнятті України, це – оновлення України.
Під час фестивалю я змушений був констатувати певний розрив між інтелектуалами та письменниками. Володимир Микитюк та Микола Легкий одразу після своїх виступів поїхали. Та тут зіграли роль радше технічні причини. Просто шкодую, бо давно хотів послухати бесіди між тими, хто словом грається, і тими, хто спостерігає за цією грою і пише про неї. Вже у Львові із задоволенням прочитав есеї Микитюка та Легкого. А письменники? Вони не знають, що відбувається у науковому світі. Не ідеалізую його, проте принаймні половина із того, що пишуть про літературу в академічних середовищах, таки заслуговує уваги.
Їхати до Львова не хотілося. Я затримався. Від перебування у фан-зоні, близько до сцени, я відчув, як моє тіло починає вібрувати від сили звуку, тож спокусливо поглядаючи на активні бесіди письменників, я підійшов до них. Напевно, фестиваль якраз добрий тим, що можна поспілкуватися з Віктором Небораком, на що у Львові серед тижня немає часу і змоги. Добрий тим, що можна познайомитися з Олегом Лишегою і провести з ним тихий вечір.
Лишега перейнявся участю у збірці есеїв про Івана Франка. Його текст – майже художній, і чи не основна його ідея – пошук нестандартного погруддя Франка – є символічним і симптоматичним. Недаремно упорядники вважають цей текст ключовим у книжці. Про Франка як основу і водночас як точку повернення ми говорили того вечора немало. Цікавими виявилися Лишежині паралелі Франко – Тичина, і навіть Франко – Антонич, про що раніше я думав тільки з точки зору поглядів на літературу цих письменників, а не їхньої поетичної мови. Може, Антонич – це те, що сталося би з Франком, якби він дав собі волю щодо творчості? Антонича називали найвидатнішим поетом, якого дала Україні Галичина після Франка. Та тут ще треба вчитувалися, вдумуватися, увідчуватися. Олег Лишега з несподіваного боку підійшов до порівняння поетичних світів Франка і Тичини/Антонича – йшлося не про зовнішні грані поезії, а про внутрішні її форми, про способи висловлення підтекстів.
Про Франка ми говорили і з Андрієм Беницьким, і з Юрієм Кучерявим, який резонно сказав, що Франко – це лакмусовий папірець, індикатор нас. Отже, потреба його актуалізації є повсякчасною. Я сповнювався все більшої радості, що ця постать перевідкривається у все різних людей і в різних середовищах.
Наступила ніч. Зі сторони літературно-театральної сцени стало видно кольорово освітлену публіку, яка ритмічно стрибала, дивлячись на музичну сцену. Зібралися Володимир Лис, Олег Лишега, Дарія Ткач, Володимир Єшкілєв, яких ми повезли до трускавецького готелю. Хто зна, може, машина і потрібна для того, щоб на її задньому сидінні спілкувалися Лишега з Лисом? А наша присутність у цьому житті є для того, щоб поєднувати, перехрещувати людей, і, ми є для того, щоб, як висловився Сашко Ушкалов про Олега Коцарева, бути нокіями, яка конектить піплів? От шкода лише, що до мене долітали лише тони Лишегового голосу. Я ж бо мусів зосереджуватися на неосвітленому просторі та ямах на дорозі з Нагуєвич до Дрогобича.
Повертаючись до Нагуєвич, склалося враження, що ми загубили нашу франківську локацію. Врешті, коли знайшли її, то я подумав: може, фестиваль і має бути, мовби острівок поміж темним лісом, в якого перетворюється село вночі? Перед тим, щоправда, при в’їзді в село нас зупинив… «даішник» і спитав: «Куда ви їдете? – «Як це куди? – здивувався я. – На фестиваль». «Значить так, – каже, – лишаєте машину тут, а далі – пішки». Відчув, що мене не запрошують на фестиваль, а радше виганяють з нього. Цікаво, що про це подумав би Іван Франко? Напевно, фестиваль у сприйнятті «даішників», а також місцевих людей – з одного боку, і приїжджих фестивальників зі стажем, з іншого боку – це різні речі.
Справді, можемо подивитися на себе очима місцевих жителів, але й можемо подивитися своїми очима на них. Погляди будуть різними. Коли залишив машину біля фестивалю вночі, щоб піти до друзів, то мав сумнів, чи відтак застану її неушкодженою (попри цупкий метал, виготовлений за радянських часів). Бо таке враження на мене справили учасники фестивалю – швидше за все, місцеві. Якщо ж це були не місцеві, а приїжджі зі Львова чи іншого культурного центру, то озвучу думку багатьох: фестиваль є тоді справжнім, коли платний. Тоді виникає питання: що ж таке фестиваль? Вузькоспрямоване тематичне вивчення, пізнання чогось, чи розважальне дійство? І одне, і друге, має свою доцільність.
Серед молодих людей в Україні уже стало традиційним сприймати фестиваль як виступи музичних груп, а отже, відпочинок і розвага у формі насолоди від цієї музики, споживання пива etc. Натомість фестиваль – не конче так. У світі є фестивалі старих автомобілів, тракторів, паровозів, є фестивалі того ж пива. Важливо, щоби фестиваль був відпочинком, але водночас приніс відкриття якоїсь грані нашого життя, нашої діяльності, став пізнанням чогось. Тоді він наближається до конференції. Але конференція – це надто вузько¸і наші наукові конференції часто не мають моменту дискусії, обміну думками, моменту у спілкуванні, коли одна свічка запалює вогник в іншій (як писав Олександр Потебня).
З іншого боку, надто неформальне асоціюється тільки з пивом та грубими розвагами. Коли ми з Олегом Лишегою, Дарією Ткач та Володимиром Єшкілєвим проходилися до батьківської хати Івана Франка, згори побачили гарний краєвид села вкупі з заходом сонця. Відчулася гармонія і виникло бажання тиші. Нагуєвичі здалися самодостатніми у своєму природно-культурному ландшафті. Захотілося приїхати сюди трішки пізніше – і знову побачити цей захід сонця. А поруч нас якраз була червона корова – священна тварина – і без перерви мукала. Може, відчула якесь порушення звичного життєвого обігу?
Втім, без натяжки можу сказати, що Франко-фест – перша спроба поєднати неформальне із сутнісним, тематичним. Є тут ще недопрацювання, але заперечувати цей фестиваль – це робити крок назад. А навіть крок в нікуди, бо буде це шляхом ні до себе, ні до Європи.
Цікаво, чи стане перезавантаженням пропонований «Франко місією» збірник? Хто його читатиме? Уявляю собі можливу критику. А, може, буде навпаки? Втім, деяка критика на адресу фестивалю уже прозвучала. У негативній оцінці популярно-масового підходу в популяризації Івана Франка відчувається бажання монополії на письменника. Звісно, є певна масовизація Франка. Звісно, не все у «Франко місії» ідеальне. Більше пива, менше літератури. Але ж, панове, спілкуючися з організаторами фестивалю, ми бачили, що Іван Франко для них – далеко не tabula rasa. Тож чи не варто долучатися до фестивалю, пропонувати свої ідеї, допомагати? Почався цікавий проект, невже ми можемо бути відстороненими від цього? Невже можемо дивитися на це збоку? Адже це стосується нас безпосередньо. Тому питання: хто проти Франка – ще відкрите.
Перезавантаження Івана Франка – процес специфічний. Можливо, він на початках матиме радикальні прояви – як реакція на радикальні прояви звуження Франка у радянські часи, і яке часом несвідомо проявляється і сьогодні. Коли терези рухаються то в один бік, то в інший, то потім наступає рівновага. Заради рівноваги, можна і хитнутися убік. Це природний процес. Культурологи та антропологи це можуть підтвердити на численних прикладах з культури пам’яті та особливостей функціонування культурної ідентичності. Найгірше – це контроль і монополія замість природного стереоскопічного погляду.
В Івана Франка розставлені чіткі акценти щодо світоглядних позицій. Проте, відштовхуючись від них, маємо, достатньо простору для пізнання себе. Чи не краще пізнавати Івана Франка безпосередньо, а не крізь призму затертих епітетів, які Марта Госовська називає замовляннями? Навіть сам Господь Бог дає більше волі і вибору, ніж людина з її контрольно-каральними потягами.
Втім, час збігав і моє перебування на фестивалі підходило до кінця. Вночі з 26 на 27 липня – єдиного мого дня на «Франко місії» – коли фестиваль був у розпалі, мене обійняв якийсь страх. Як я звідси виберусь? Щастя, що знайшлася компанія. От ми покинули цей розжарений острів і поїхали. Але, мабуть, варто було залишитися, бо Дрогобич аж ніяк не хотів нас випустити. Цікаво, чи на час фестивалю спеціально вимикають світло у місті і знімають знаки, які вказують дорогу до Львова? Щоби фестивалити далі?
Ми відчайдушно довіряли старим, потертим знакам, які промовляли «Львів», проте ця дорога вивела нас на вокзал. Ні об’їзним шляхом, ні «шульцівськими» вуличками нам не вдалося виїхати із цього одного із франківських міст. Якийсь добрий чоловік (добрий Бог Дрогобича?) на автозаправці підказав нам шлях. Село Довге, з якого родом Ярослав Грицак, було знаком, що ми уже ближче додому.
Кілька наступних днів пройшли у ностальгії за фестивалем. Для кожного він приніс щось своє. Така його місія – актуалізовувати те, що всередині нас, проте потребує запалення, збудження. Як і Іван Франко, який завжди пробуджує, запалює, і постійно актуалізовує різні грані всіх нас разом, і кожного зокрема.
Данило Ільницький