Один-єдиний прапор

Останнім часом з українськими прапорами за кордоном почали траплятися неприємні ситуації. У середині травня в англійському графстві Ессекс змінилася влада – адміністрацією графства стали представники правопопулістської Партії реформ. Новий очільник місцевої влади Пітер Ґарріс наказав зняти прапор України з будівлі ради, де той досі висів.

Звісно, на публіку містер Ґарріс знайшов красиві і правильні слова. Мовляв, нічого подібного, ми до України гірше ставитися не стали, від підтримки теж не відмовляємося. Просто у нас, знаєте, протокол такий новий, щодо використання будівлі адміністрації. Нейтралітет і все таке інше.

Минуло кілька тижнів. Український прапор зняли в іншому місті іншої країни – польському Любліні. Тут уже без жодних викрутасів прямо заявили: у вас там президент Зеленський присвоїв одному з військових підрозділів почесне найменування «імені Героїв УПА», а в нас, ви знаєте, ваші герої аж ніяк не герої, а, навпаки, злочинці і вбивці. Тому підтримка нинішньої боротьби України, вона, звісно, залишиться, а от зі символами вибачайте, обійдетеся.

В Україні, звісна річ, відреагували – на неофіційному рівні – прогнозовано, нагадавши полякам і їхнього фашиста-антисеміта-ксенофоба Романа Дмовського, і багатьох інших персонажів, яких поляки вважають героями, а за межами Польщі до них ставляться трошечки (або й не трошечки) інакше. От прапори польські в українських містах знімати не стали. Певно, тому, що не було чого знімати.

А якщо серйозно, то всі ці історії – не просто абсолютно прогнозовані. Вони були такими ще в той момент, коли їх вішали на будівлі міських рад та адміністрацій десь в Англії, Польщі чи деінде. Причина тут дуже проста. Сам жест із прапорами безумовно був корисним для України. Корисним саме тоді, коли все (повномасштабна війна) починалося. Але це була короткочасна користь. І якби війна завершилася ще у 2022 році, прапори б логічно зняли, вшановуючи перемогу (чи принаймні виживання) України – ну бо все, причина вивішування чужого прапора зникла, жодних питань чи претензій до завершення цієї символічної акції уже немає.

Однак війна не закінчилася. Прапори продовжили висіти – адже якось незручно знімати прапор країни, яка веде таку важку війну в центрі Європи у 20-х роках ХХІ століття, правда? Та з часом ця акція, яка спочатку справді була корисною для України, перестала працювати. Бо так само, як ми звикли до війни, обстрілів, деренчання «мопедів», так і вони звиклися з тим, що десь там на сході Європи, триває війна, про неї навіть час від часу пишуть, але ж є своє життя, яке треба жити. Тож, вибачте, помилувалися якийсь час вашим прапором, а потім якось і не до нього вже стало.

Час ішов. І дійшов до тієї точки, коли нейтральна ситуація перетворилася на негативну. Бо прапори, які висіли і не виконували фактично уже жодної функції – стали знімати з власних інтересів, які раптом стали антиукраїнськими. Так незняті вчасно українські прапори із символу підтримки України перетворилися на символ протесту проти нашої держави. Держави чи її історії, символів, діячів, героїв – неважливо. Ті ж поляки, будемо чесними, завжди знайдуть привід підставити підніжку Україні – спільна наша історія, чого кривити душею, дуже багата на різні неприємні ситуації. Які різноманітним «Праву і справедливості» та «Конфедерації» тільки дай використати у своїх політичних інтересах. Тож не зняли прапор зараз – обов’язково зняли б іншого разу. А те, що такий раз буде – тут і до ворожки ходити не треба. Ми це вже проходили і неодноразово. А хороші, правильні речі, на кшталт «прощаємо і просимо пробачення» у виконанні Кучми і Кваснєвського, вони, як правило, забуваються дуже швидко. Ще й тому, що банально невигідні. Як український прапор на будівлі ради в Любліні. Свою користь принесли ще тоді – і все. А ненависть – вона може приносити політичні дивіденди роками, та що там, десятиліттями. Поцікавтесь у Марін Ле Пен та її послідовників, вона вам багато чого цікавого може розказати.

Так от до чого я веду. Синьо-жовті прапори на закордонних, тобто чужих, адмінбудівлях нам не потрібні. Колись, у той короткий момент, були потрібні – а далі вже ні. З часом, як бачимо, ця акція почала створювати проблеми, нехай і символічні. А втім, і користь від неї теж була насамперед символічною, але що було – те було (що вже тут обговорювати). Значно важливіше, щоб ці прапори майоріли над адміністраціями українських міст. Наприклад, Вільнянська. Чи Краматорська. Чи Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Херсона. Бо там за цим символізмом стоятиме справжня, реальна й осяжна перемога.

Хоча ні. Все-таки є одне місто з того боку українських кордонів, де державний прапор України нам потрібен. Це місто називається Брюссель. Яке (місто) є не тільки столицею Королівства Бельгія. У Брюсселі ще й розташована штаб-квартира НАТО. І от там, не на будівлі, правда, а на флагштоку поруч із нею – прапор вішають не в результаті якоїсь акції, політичного заходу і ситуативної підтримки, ні-і-і. Там, на флагштоку, прапор може з’явитися тільки на такій законній підставі, якій жодна віжка під хвостом польського, англійського чи якогось іншого праволівопопуліста не страшна.

Ось до якого прапора Україні потрібно спрямовувати зусилля. А на адмінбудівлі десь у графстві Ессекс… Та знімайте вже, заради Бога. Тільки фінансову підтримку продовжуйте (і бажано не зменшуйте). Щоб було чим захищати прапори в Сумах, Лозовій, Павлограді та Комишувасі.