Ми живемо в «міждобі» – переході від модерного світу до світу, якого ще не знаємо – але який не буде більше однополярно-західним. У цьому світі буде важко, якщо взагалі можливо, комусь одному утримувати гегемонію.
Мій тон у попередній статті можуть здатися особистісним - тобто виміряним проти моїх опонентів. Не буду цього заперечувати. Щобільше: свою подальшу аргументацію будуватиму власне на аргументах особистого характеру. Тільки не в сенсі аргументів ad hominem (на кшталт «а ти хто такий?») - а в дусі приказки «кожен пише, як дише». Чи, іншими словами: хто пише які тексти (чи, відповідно, вибирає формулу «одної», «двох» чи «двадцяти двох» Україн), залежить від того, хто ким є. А тому розгляд фігури автора може бути ключовим для розуміння його текстів.
Покажу це на прикладі теорій, що мають пряме відношення до нашої суперечки - теорій націоналізму. Давно помічено, що найактивнішими у концептуалізації націоналізму були марксисти - від Отто Бауера і Йосифа Сталіна до Мирослава Гроха і Бенедикта Андерсона. Пояснення досить просте: марксизм має великі проблеми з націоналізмом. Бо, згідно Маркса, нації і націоналізм мали би давно уже розплавитися без осаду у тиглі модерності. А що цього ніколи не сталося, марксисти мусіли докладати особливих зусиль, щоб пояснити цю «аномалію» - звідси той особливий слід, які вони залишили у теоретизуванні про націоналізм.
Або інший приклад з того ж самого поля: серед теоретиків націоналізму є багато вихідців із Центральної Європи, особливо центральноєвропейських євреїв. На це теж є пояснення: власне тут, у Центральній Європі, а особливо серед емансипованих євреїв, відчувається сильна туга за «втраченим раєм» - Габсбурґською монархією. В уяві багатьох емансипованих євреїв вона була мультикультуральною оазою ліберальної толерантности, засипаною сухим піском еґоїстичного націоналізму «малих народів». Відповідно, центральноєвропейські євреї повинні пояснити собі і всьому світові, чому і як сталася ця катастрофа.
Ці приклади показують одне: соціальні теорії, якими б універсальними чи об'єктивними вони нам не здавалися, нерідко узагальнюють дуже особистий, суб'єктивний досвід, що відображає специфічні історично-культурні обставини. У випадку Миколи Рябчука та Віти Бревіс цим досвідом є українська література - головне поле їхніх занять і їхнього особистого самоствердження. Література ж у Східній і Центральній Європі рідко коли була тільки літературою - вона значною мірою була ще й політикою. Чужинець, який приїхав би до Польщі, України чи Росії вивчати місцеве політичне життя, дістав би про нього дуже неповне уявлення, якби читав одні лише парламентські звіти чи урядові закони. Бо значна частина політичних дебатів відбувалася власне на літературному полі. Там літературні угрупування відігравали роль політичних партій, поети, письменники і літературні критики - партійних лідерів, а читачі - рядових членів й партійного електорату. Доля Міцкевича в Польщі, Петефі в Угорщині, Пушкіна в Росії чи Шевченка в Україні є доброю ілюстрацією відомої тези, що в Центрально-Східній Європі поезію цінять як ніде - бо тут за неї вбивають, садять, а щонайменше звільняють з роботи.
Український випадок не був унікальним, але був особливим. За обставин, коли більшість українців були позбавлені не те що власного, а й будь-якого парламенту, українська література була не тільки політикою - вона ставала уособленням самої української нації. Ці літературні коріння сучасного українства мали свої очевидні переваги, бо дозволяли йому витривати навіть у найсуворіших умовах. Але вони накладали й чисельні обмеження, бо підміняла політичний аналіз літературною критикою, і надавали українському націоналізмові філологічного характеру - коли приналежність до української нації визнавалося за тим, хто що, а головне якою мовою пише чи читає.
Ще Липинський називав це явище «Літературною Україною». Воно залишається живучим і зараз. Можна поміняти Шевченка і Лесю Українку на Андруховича чи Забужко, Драгоманова чи Донцова на Рябчука і Віту Бревіс. Це, однак, не міняє підставового висновку про виняткову важливість літературної і навкололітературної продукції для генерування української ідентичності. Значною мірою це пояснює причини успіху «двох Україн» серед україномовних інтелігентів: виховані у традиціях «літературної України», вони з довірою приймали все, що постає у літературних конвенціях. Особливо, коли це, як у випадку Микола Рябчука, зроблено вартісно і добре - а ще до того присмачене новітніми західними смаколиками на зразок постколоніалізму чи інших пост«ізмів».
Ідентичності мають виразно дискурсивний характер. Нації, як і клас, гендер, імперія та інші суспільні категорії, не існують самі по собі, «у природному стані». Вони є, в першу чергу, суб'єктивними конструкціями, межі між котрими залежать не так від об'єктивних характеристик, а від того, хто, як і для чого проводить роздільні лінії між «нами» і «ними». В українському випадку цю роль виконують найчастіше літератори. Зі своєї літературної перспективи Микола Рябчук може мати рацію, коли пише про колоніяльний статус України в Російській імперії чи СРСР. Багато українських істориків, навіть найбільш патріотично налаштованих, у відповідь на такі аргументи можуть лише здвигнути плечима. Їм тяжко назвати колонією Україн, котра за багатьма ознаками були набагато розвинутішою за імперський центр - чого не можна уявити собі у випадку, скажімо, Індії в Британській чи Алжиру в Французькій імперії!
Подібно не можна не захоплюватися творами Андруховича і його святкуванням мультикультуральної Центральної Європи. Але прискіпливий дослідник не може переочити факту, що в Андруховичевому образі мультикультурального Львова чомусь виразно бракує поляків. Або що він відмовляє Андрію Куркову в праві називатися українським письменником - оскільки в конвенціях літературного світу мова письменника є підставою його ідентичності. Чи що постмодернізм Оксани Забужко не так затирає в Україні межі між різними культурами, як зводить між ними стіни - і має, за словами одного швейцарського літературного критика, приблизно таке ж саме відношення до Фуко та Дерріди, як Тимофій Лисенко до генетики.
Є ще один аспект «літературної України», вартий окремого обговорення, - її виразно орієнталістичний характер. Українські літератори свідомо конституювали себе в протиставленні до культури і літератури російської. А тому з конечности ставали - як це влучно колись сказав Микола Рябчук - «західниками мимоволі». Одним із наслідків цього стало прийняття Заходу (що би під ним не малося на увазі в кожному конкретному випадку) як певного нормативного зразка, що доконче має бути втілений в Україні - і, відповідно, роздратування або навіть розпач, коли з цих проб мало що виходить.
Проілюструю це на прикладі тих теорій націоналізму, яких цитує Микола Рябчук. Згідно з ними, нація і національні ідентичності є підставовою нормою модерного світу. Або, як іронізував Ернест Геллнер, сучасна людина повинна мати національність, так само, як вона має ніс та вуха. Відповідно, брак національності в модерному світі викликає здивування або навіть відразу. Тому «безносі» «креоли», котрі назагал лояльні до української держави, але байдужі до української культури і літератури - є людьми не цілком нормальними. Сам факт їхнього чисельного існування має наводити на думку про «відсталість», «запізненість» українського націотворення, й провокувати, у свою чергу, благородні спроби навернути їх до нормальності шляхом пришпилення носа. Або ж великодушно дозволити їм піти на всі чотири сторони - хоч в Росію! - коли вони відмовляються від такого хірургічного втручання.
Найновіші теорії націоналізму, однак, піддають сумніву тези Геллнера та інших апостолів модернізаційної ортодоксії про центральність нації для сучасного світу. Нація, як і багато інших специфічно модерних конструктів, виникла в Західній Європі, у західнохристиянському (дехто каже: в англіканському) світі - а звідти була експортована на решту земної кулі. Питанням питань є: чи можна політичні і культурні норми, що виникли в одній частині світу, застосовувати як критерії для оцінки розвитку його інших частин? Або ж, як питав у дещо утрованій формі учасник іншої відомої української навкололітературної дискусії: чи можна вважати, що будь-яка західна, скажімо, французька література, є «неповноцінною» або ж «відсталою», оскільки в ній немає жанру українських козацьких дум?
Які десять років я схильний був відповідати на це питання: «Так». Тепер я більше не є таким певним. Не існує єдиної норми модерності, і модерними можна бути у різний спосіб - і «з носом», і «без носа». Ця формула «множинних модерностей» (multiple modernities) має важливу терапевтичну дію. Відкидаючи існування єдиної норми, вона відкриває широке поле для компромісів - того, що вкрай потрібно, щоб вивести наші українські дискусії з блудного кола суперечок про «дві» України.
Я розумію, що теоретичні суперечки не дуже пристало вести на сторінках масових Інтернет-видань. Читачі ZAXID.NET мають право очікувати від мене чогось іншого - особливо в час тої глибокої політичної кризи, яку переживає України. Мушу просити в них вибачення, якщо не виправдовую їхні очікування. Однак, на моє глибоке переконання, ця теорія таки має пряме відношення до сучасної політичної кризи. А тому власне зараз випадає про неї ще раз серйозно говорити.
Блаженніший Любомир Гузар якось розповів анекдот, дотичний до нашої теми: сперечалися архітектор, хірург та політик, чия професія є найдавнішою. Хірург каже: моя, бо Бог, зробивши з ребра Адама Єву, провів першу хірургічну операцію. Архітектор став йому заперечувати, мовляв, перед тим, як створити світ, Бог мусив керуватися архітектурним планом. Та всіх переміг політик: він сказав, що перед створенням Світу панував Хаос, а хто уміє краще робити хаос, ніж політики?..
Розвиваючи далі цей образ, можу запропонувати шкалу «хаосоздантості» різних груп у сучасній Україні. На її початку, ближче до «нуля», розмістилися мільйони простих мешканців, які найшли мільйони способів виживати за умов хаосу, а декотрі навіть навчилися не звертати на нього увагу. А тому вони утримують певний мінімум стабільності. На протилежному кінці є політики - зрозуміло не всі, а ті найспритніші. Хаос є умовою їхнього політичного виживання: без нього їм би тяжко було заганяти мільйони українців на своє електоральне поле. Літератори, журналісти, політологи, історики та інші творці українського інтелектуального продукту розміщаються десь посередині між першими і другими. Вони займають місця ближче до політиків до тої міри, до якої вони відтворюють «дискурси крайностей» та допомагають розганяти усіх по виборчих полях - або ж ближче до простих українців, коли пробують утвердити «дискурси множинності».
Добре в цій історії є те, що кризи не конче мають бути деструктивними. Навпаки: за певних обставин вони можуть відігравати позитивну роль, змушуючи до пошуку принципово нових розв'язок. Чи, як це називають історики науки, до зміни парадигми - від Птолемея до Коперніка, від Евкліда до Лобачевського, від Ньютона до Айнштайна. В соціальних науках мова йде про відмову від модерної парадигми, котра бачить світ у категоріях універсальних норм - і вимагає корекції, якщо ці норми не виконується. Проблема з цими нормами є, однак, та, що вони є підставово західними. Падіння комунізму витворило ілюзію, що вони утвердяться по всьому світі. 11 вересня 2001 р. і подальші події показали, що так не є.
Ми живемо в «міждобі» - переході від модерного світу до світу, якого ще не знаємо - але який, за всіма ознаками, не буде більше однополярно-західним. У цьому світі буде важко, якщо взагалі можливо, комусь одному утримувати гегемонію. Щоб вижити в ньому, треба буде вчитися філософії «включності», а не «виключності» (inclusiveness vs exclusiveness), співпраці - а не поділів, компромісів - а не політики з позиції сили.
Наші ж сучасні українські дискусії мені нагадують двері, що крутяться навколо своєї осі: кожен виходить з тих дискусій рівно в тій точці, звідки він у них вступив. Потрібна ж радикальна зміна самої осі - витворення неевклідової України. Не роблячи цього, ми, українські інтелектуали, виконуємо свою засадничу функцію - не лише критично думати, але й (само)критично передумувати - лише наполовину.
Тут йдеться, в першу чергу, про україномовних інтелектуалів із Західної України. До їх числа зараховую не лише Юрія Андруховича й Віту Бревіс, але й Миколу Рябчука та Оксану Забужко (останні двоє є західними українцями не так за своїм теперішнім місцем проживанням, як за своїми походженням й інтелектуальними коріннями). Географія відповідальна за їхню особливу чутливість до західних норм і західних зразків, а природа наділила їх особливими талантами. Відрадно, що вони здомінували поле літературного виробництва в Україні. Але від тих, однак, кому більше дається, більше й вимагається.
Тому на завершення хочу сказати своєму шановному опонентові Віті Бревіс таке: мимо того, що «віта бревіс», «арс» таки дуже «лонґа». І серед різних мистецтв мистецтво перемагати інерцію свого способу мислення є найбільш витонченим і складним. Але воно того варте: той, хто перемагає інших, є просто сильним - а хто перемагає себе, стає непереможним.
Фото зі сайту chronology.org.ru