Останнім часом чинна влада України почала активно розробляти та втілювати водночас дві моделі власного позиціонування. З одного боку, існує внутрішній, загальноукраїнський вимір, у якому послідовно втілюється щось на кшталт будування путінської владної вертикалі з її потягом до однопартійності, згортанням громадянських свобод, тиском на ЗМІ, утвердженням так званої «твердої руки» і наведенням порядку після п’ятирічного безвладдя. З другого боку, все наполегливіше твориться паралельний проект, у якому регіонали продають себе на експорт у якості демократів, лібералів і поборників всіляких свобод. У ньому за головне завдання обрано роботу над міжнародним іміджем Януковича і компанії, в якому нема й натяку на справжню природу нової влади в Україні. Одна лише дистильована, розрахована на наївних, діяльність у стилі піар-рекомендацій і прес-релізів для міжнародної громадськості та наглядових інститутів.
Апогеєм цього двоїстого підходу стали недавні висловлювання двох перших осіб держави – Януковича в Києві та Азарова у Брюсселі. Обидва вони – чи то свідомо і заплановано, чи цілком знічев’я – продемонстрували ці протилежні підходи у власному позиціонуванні.
Перший в інтерв’ю для 5-го каналу заявив, що проти нього якимись невидимими ворожими силами організовано змову, яка втілюється у розгортанні так званої «продуктової кризи». «Такий сплеск, який ми отримали із зростання цін, він є неприродним. Тут, можливо, є змова... Тут треба підключити Антимонопольний комітет і з’ясувати... Тут повинні бути експертні висновки». Отже, сухий залишок цієї заяви може бути такий: цілком конкретні й животворні заходи влади на ниві «покращення життя вже сьогодні» наштовхуються на протидію міфічних сил саботажу й реакції.
Розрахунок Януковича у принципі звичний. Кожна популістська влада в Україні (а інших у нас і не було) діяла лише за двома моделями: будь-які успіхи (включно з перемогою Руслани на «Євробаченні» або черговим побиттям братами-боксерами чергового американського боксера) вона приписувала собі, тоді як усі можливі невдачі послідовно списувала на рахунок попереднього уряду. На сьогоднішній день, коли влада вже не може постійно списувати все на своїх попередників (у силу того, що почасти вона сама й була своїм попередником – у «темні роки» 2005-2010 Янукович двічі перебував на посаді прем’єр-міністра) розробляється ще одне ноу-гау, в якому роль «поганої невістки» відведено абсолютно абстрактним та ірраціональним силам, яких ні вдень, ні, не дай Боже, проти ночі називати не можна (тричі постукати по дереву і перехреститися).
Проти них завжди ще треба знайти інструменти. Але всім відомо, що протидіяти цим підступним силам антирегіональної «закуліси» пекельно важко або просто неможливо. Тому «месидж» таких висловлювань завжди містить у собі елемент цілком зрозумілого виправдання. І власного виправдання за нездатність керувати країною та контролювати справи в економіці, і виправдання всіх можливих контрзаходів, у яких цілком конкретні люди та структури дістануть по шапці. І це будуть не владні структури, а спеціально обрані на роль цапа-відбувайла «монополісти», яких покликаний викрити як не Антимонопольний комітет, то Генпрокуратура з СБУ. Цей новий метод потенційно є абсолютно універсальним і цілком ефективним. Адже його можна застосовувати за будь-якої погоди. Умовно його можна назвати «підпал Райхстаґу». Наразі ми не маємо своїх чеченських сепаратистів, як Росія, не обложені звідусіль ідеологічними ворогами, як Північна Корея. То чому б не воскресити лихих божків язичницького пантеону?
Микола Азаров, на противагу до президента, явив urbi et orbi незнану нам досі сторінку свого світогляду та біографії, заявивши на брифінгу після зустрічі з президентом Європарламенту Єжи Бузеком таке: «У меня было такое впечатление, что мы с господином Президентом друг друга знаем много лет. Он в молодости был активным участником «Солидарности», а я в молодости в бывшем Советском союзе очень интересовался успехами «Солидарности» и считал, что победа Солидарности – это наша победа […]. Все, что говорил мне Президент о свободе слова, демократии, соблюдении демократических норм на выборах – это наши убеждения и наши цели».
Тому, хто знає біографію нашого прем’єр-міністра і його політичні погляди, ця заява буде смішною до кольки. Приблизно такою в мене була реакція, коли десь наприкінці вісімдесятих, на зустрічі з Йоко Оно у Кремлі Міхаїл Ґорбачов печально сказав удові «бітла»: «Как жаль, что с нами нету Джона». Так, наче йдеться про якогось «скоропостижно скончавшегося» члена Політбюро. Але штука в тому, що сказані слова Азарова були не для української громадськості, яка жодним чином не може спростувати його слова, а для євро-контролерів, що не повинні сумніватись у чистих помислах влади якраз перед наступними виборами до місцевих рад. Зрештою, якщо щось із цими виборами піде не так, так само успішно можна відкинути модель «Как жаль, что с нами нет Джона» і вдатися до методу «підпал Райхстаґу». Тільки-но була б на те їхня всевладна воля.