Сиділи ми в їхній знаменитій майстерні – знаменитій уже тому, що сюди сходилися зацікавлення цілої групи скульпторів – та й говорили про те і про се. Дійшли і до замірів, і до уявлень: “Як би то було добре, коли б...”
Я й про себе: почувався б краще, коли б мені оце підрости сантиметрів на десять, та щоб залисини заросли густіше, та щоб зуби не кришилися...
А Мисько руками замахав: “Миколо, не треба мені тебе іншого! Ото який є – ти в мене визначився, зрештою я й портретував тебе такого – а тепер мені що, переробляти свою роботу!..”
Час нашого ближчого знайомства припадає на літо, а рік забувся, певно знаю лиш, що наші діти були ще малими. Початок сімдесятих. Десь у неділю вибралися родинами – Лучуки, Бобинські, ми – до “Зеленого Ока”. Це за тоді ще не розбудованим Художнім інститутом (нині — Академією мистецтва), просто поніжитися під сонцем, потеревенити, щось взяли із собою підобідати. Я припізнився, от знаходжу їх у домовленому місці – а дітей не видко. Де діти? Жінки сміються: приїхав якийсь дядько машиною, забрав покатати. Що за дядько, як ви дозволили?..
Коли ж сигналить, гуркоче машина – їдуть ген із-за гайка, з криками та сміхом. І не тільки наші діти, напаковано по саму зав’язку. А тієї зав’язки в машини наче й немає – бо то була машина щось на зразок старого джипа чи “бобика”, тільки без верхнього брезента, вся побита та пошарпана, але мотор справний, гасати вміла.
За кермом – Еммануїл Мисько (1929 — 2000 рр.) у всій своїй унікальності, як унікальною була, навіть на ті часи, його машина. Саме вона й вихлюпувала стільки радості дітям, що вони й висаджуватися з неї не хотіли.
Отож та машина й завезла мене до одного із найпривабливіших у Львові мистецьких осередків – на вулицю імені головного кагебіста соціалістичної імперії, де під номером 24 містилися кілька скульптурних майстерень із просторим двориком. А в них і люди, із якими я потоваришував надовго: сам Еммануїл Мисько і брати Мирон та Юрко Амбіцькі — скульптор, ще підлітками вигнані із віслянських країв. Люди, які завжди були раді мені й не тільки мені, де можна було раз на місяць чи два відвести душу у довірливій необтяжливій атмосфері –
Де втіха дотепів веселих,
Де смутку й лінощів нема,
Де доля наливає келих,
А глина міситься сама.
У цій майстерні перегостювали щонайменше кілька десятків письменників, як львівських, так і гостей, і то переважно виходили звідти, залишивши там свою глиняну подобу – бо ж Мисько належав до митців із гострим психологічним зором, що вмів під час довірливої розмови у несподіваний мент зловити щось визначальне у рисах твого характеру – і підвестися: “Маєте часинку, не спішите? Сідайте сюди, глина вже готова!..” І коли всигав майже нееримітно накидати із табе шарж, а то й кілька?
Хоч як ти криєшся, козаче,
Ховаєш все нутро своє, -
Однак Мисько тебе побачить
І виліпить таким, як є.
Таким як є – це не завжди приємним для портретованого – коли той розкриється перед митцем своїм потаємним, не завжди похвальним.
Я був свідком творення кількох вдалих скульптурних портретів – Володимира Гжицького, Петра Козланюка, Десанки Максимович, Романа Лубківського. З часом випало позувати й мені – взамін на вимогу сеансовий час заповнити читанням віршів – своїх і маловідомих тоді Євгена Плужника, Дмитра Фальківського.
Еммануїл Мисько невдовзі очолив Спілку львівських художників, пізніше став ректором Львівської академії мистецтв. Тож, попри все, інтереси видозмінювалися, завдань більшало, творчого часу меншало, не кажучи вже про розривковий. Та й клопоти – понині варто завдячувати тодішнім керівникам Спілки – Миську, Чайці, Садовському: вони змогли домогтися виділення майже кожному митцеві творчого та життєвого помешкання, дбали про виставки, симпозіуми, творчі відрядження, подорожі. При всій неоднозначності гнітючої атмосфери. Навіть виробилася тенденція: споруджувати нові висотні будинки із спеціально спроектованими на горішньому поверсі творчими майстернями – таких тоді у Львові споруджено кілька – по вул. Родини Крушельницьких, Тернопільській, Карпатській, ще деяких. Тож нинішній демократичній владі варто повчитися давньому досвіду, варто розвинути політику дбайливої опіки над мистецтвом, над літературою – справжніми основами державності, бо без цього всі наші намагання духовного, а разом з тим і господарського піднесення будуть марними.
Рідше, але все ж час від часу ми сходилися в тій же майстерні – адже дні народження, свята ніхто не скасовував. Часом до столу готувалася фірмова страва господаря: картопля в мундирах, варена в цілій пачці солі – смак неперевершений.
До Миськового ювілею у Львівській картинній галереї була організована ретроспективна виставка “Мої друзі” – скульптурні портрети близьких авторові письменників, митців, науковців, рисунки, шаржі. Назву ще кількох для продовження ранішого списку – це Р. Іваничук, О. Гончар, І. Драч, Д. Павличко, О. Сорохтей, О. Кульчицька, З. Кецало, Я. Музика, І. Севера, Ю. Брилинський, І. Юхновський і ще і ще.
За якийсь час підготували альбомну книгу спогадів – про митця і людину, народного художника України, лауреата Шевченківської премії, просто харизматичну особистість, - куди потрапили і мої вірші, щось із того я зацитую.
Щоб владу ти тримав міцніш,
Щоб мав на те підстави досить, -
Весь запальний мистецький кіш
Цю булаву тобі підносить.
Отож правуй, твори, живи
Із кафедральною сім’єю,
Тримайся міцно булави –
А ми готові йти за нею!
Та це вже тільки спогади...