Львівський «Економічний бойкотний рух», який починався наприкінці 2013 року з локальної ініціативи проти товарів та фірм, власниками яких тоді були регіонали, з часом переріс своїх засновників, змінив головний об’єкт бойкоту і вплинув на поведінку тисяч людей, які в супермаркетах відкладають набік певні марки чіпсів чи шампунів зі словами «Та це ж російське». Це той випадок, коли самих активістів знають набагато менше, ніж їхні ідеї.
Лише влітку 2015 року львівські «бойкотувальники» нарешті зареєстрували громадську організацію, до якої на момент реєстрації офіційно увійшли лише чотири людини: журналіст Олег Радик, режисер театру Галина Мороз, лікарка-стоматолог Наталя Яцишин та аспірантка-біотехнолог Ілона Карпенко. Самі активісти кажуть, що насправді можуть назбирати до ста членів організації, однак не бачать потреби оформлювати членство всіх прихильників офіційно.
ZAXID.NET поспілкувався з усіма чотирма засновниками ГО, нарахував три генерації активістів і з’ясував, чим жив львівський бойкотний рух раніше, чим живе нині і де бере кошти на своє існування.
Миші, балалайки і труси львівського бойкоту
У грудні 2013 року, коли у Києві постав Євромайдан, абсолютно різні й до того не знайомі між собою львів’яни, які з тих чи інших причин не могли бути в столиці, вирішили не сидіти вдома й боротися проти тодішніх «володарів» України – Партії регіонів. На першу акцію – пікет будівельного супермаркету «Епіцентр», який належав нардепу-регіоналу Олександрові Герезі, – вийшли кілька таких небайдужих львів’ян.
Тодішній бойкот регіоналів від нинішнього бойкоту російських товарів відрізняється не лише зміною об’єкту впливу, а й «кадровим складом» ініціативи: із перших учасників в строю залишились одиниці, на їхнє місце прийшли нові активісти.
Галина Мороз, відома в соцмережах та в середовищі самих активістів під псевдонімом Соля Чамбамбіна, була однією з перших бойкотувальниць і не припинила активної участі в русі досі.
Галина Мороз (фото ZAXID.NET)
З нинішніх облич ЛЕБР стояв біля витоків ініціативи і координатор руху Олег Радик, утім, першим все ж був не він. Сам Олег пригадує, що потрапив до числа бойкотувальників завдяки тодішнім активістам Андрію Стрехалюку і Миколі Глібовичу та їхнім дописам у Facebook, а першою вуличною акцією, у якій він особисто взяв участь, був бойкот будівельного супермаркету «Нова лінія».
Радик стверджує, що серед бойкотувальників тоді були навіть іноземці.
«Був у нас якийсь американець індійського походження, який нічого не розумів українською. Зате він стояв і роздавав листівки, які ми друкували. 90% людей, які там були, я більше в житті не бачив, хіба на Facebook», – розповідає він.
Одна з перших акцій бойкоту (фото з архіву активістів)
Одним з найбільш впізнаваних медійних облич так званої «першої генерації» бойкотного руху був відомий блогер і викладач Українського католицького університету Отар Довженко, який з часом відійшов від руху. Однак і він не може чітко визначити, хто координував бойкот на початках його діяльності.
«Бойкотна ініціатива як окреме самоорганізоване середовище виникла на початку січня 2014 року. Там не було поняття координатора, ми всі вважалися співкоординаторами. Тобто ми були, умовно кажучи, рівними», – розповідає Отар.
Свій подальший відхід від бойкоту Довженко пояснює втомою від активних дій та небажанням підтримувати Олега Радика, який восени 2014 року балотувався на виборах до Верховної Ради. Активіст закидає бойкотному руху як спільноті людей надмірну політизацію, однак стверджує, що самі принципи відмови від російських та «регіоналівських» товарів підтримує й надалі.
Радик не відкидає припущення у використанні репутації бойкотного руху для власної піар-кампанії, але вважає, що навпаки – скористався з виборчої кампанії для популяризації руху. не відкидає і твердить, що, навпаки, скористався з участі у виборах, аби популяризувати бойкотний рух. Щоправда, отримав скромний результат – трошки більше 2% голосів виборців .
***
Радик розповідає, що вже після жертв на Майдані більшість «героїв» їхніх акцій пішли з Партії регіонів і активісти переключили свою увагу на товари з Росії, яка розпочала агресію в Криму.
Тоді з’явилася «друга генерація» бойкотувальників, з якою себе ототожнює Наталя Яцишин, яка зараз є одним з головних облич бойкоту, ініціатор більшості заходів.
Наталя Яцишин (фото ZAXID.NET)
«Спочатку я бойкотувала самостійно. Я розносила листівки із закликом до бойкоту, поширювала їх через рідних та знайомих, розклеювала по під’їздах. Коли учасники бойкоту висаджували квіти та встановили хрест біля ринку «Південний», я приєдналася до них, щоб прибирати парк і доглядати квітник. Після того брала участь у всіх наступних акціях», – розповідає вона.
***
З того часу як основний акцент бойкотного руху змістився з регіоналів на російські товари, акції протесту ставали все більш театралізованими і часом усе менш зрозумілими для випадкових свідків дійства.
Активісти імітували «освячення» «Сбербанку Росії», під час якого «свята вода» перетворювалась на «кров», запускали мишей до супермаркету «Арсен», виливали «російську водку» в каналізацію, ходили по місту в костюмах янголів і чортів, палили фаєри під стінами «Альфа-банку», носили по площі Ринок «бліни» на лопатах та вдягали «ватніки» й кокошники.
Під час однієї з таких акцій, коли активісти обвішували російський банк жіночою білизною з секонд-хенду, до ініціативи приєдналася найяскравіша представниця «третьої генерації» бойкоту – Ілона Карпенко.
«Стежила за бойкотним рухом давно, але приєдналась під час акції з білизною, яка відбулась 7 серпня минулого року», – розповідає дівчина і додає, що була шокована нерозумінням акції з боку деяких львів’ян. Однак тепер, стверджує Ілона, вона отримує від кожної акції задоволення, а до критики звикла.
Бойкотом по джазу
Найболючішим для самих бойкотувальників став протест активістів проти проведення у Львові міжнародного джазового фестивалю, головним організатором якого є «Альфа-банк» російського бізнесмена Михайла Фрідмана.
Попри те, що сам олігарх є вихідцем із Львівщини, а банк переконує, є міжнародною структурою, яка до Росії практично не має стосунку, бойкотувальники непохитні: «Альфа-банк» російський і йому у Львові не місце.
Натомість думки львів’ян щодо Alfa Jazz Fest різняться і часом кардинально. Одні вважають, що джаз «поза політикою», а фестиваль уже став мало не головною подією року у Львові, тому будь-які протести проти нього не схвалюють.
Інші погоджуються на компроміси: організатори не рекламують банк та інші продукти «Альфа-груп» під час фестивалю, а активісти не заважають меломанам слухати світових зірок. До таких, наприклад, належить і вже колишній активіст руху Отар Довженко. Зокрема, минулого року він на акцію проти «Альфа-джазу» не виходив, а під час цьогорічного фестивалю закликав організаторів відмовитись від реклами.
«Я щодо Alfa Jazz Fest висловлював свою позицію. Та пропозиція, яку я озвучив, – фестиваль без реклами – була компромісною. Її прийняли організатори, але вони, звичайно, нас обманули, тобто реклама була. Але з іншого боку – реклами було набагато менше, ніж минулого року», – каже він.
Активісти нинішні звинувачують тих, хто погоджується на компроміси, в колабораціонізмі, і стоять на своєму: джаз у Львові бути може, а ось «Альфа-джаз» – ні.
Бойокотувальники «відлякували» львів'ян від «Альфа-джазу» «матрьошкою» і млинцями на лопаті (фото Ігоря Страмика)
«Це пропаганда російського бізнесу. Це фестиваль на крові. Джазових фестивалів є море. Ми не проти джазу, але наша вимога – щоб не проводився жоден російський захід. Це не є особиста війна з «Альфа-банком». Російський бізнес має піти з України», – наголошує Олег Радик.
Він додає, що пропонував організаторам прибрати слово «Альфа» з назви фестивалю, однак вони на таку пропозицію не погодились.
Галина Мороз називає акції проти «Альфа-джазу» у 2014 році найскладнішими за всю історію бойкоту – чимало знайомих не розуміли й відверто не підтримували погляди дівчини на джазовий фестиваль.
Бойкот зробили ЗМІ та соцмережі
Попри суперечливе ставлення до окремих акцій, львів’яни здебільшого погоджуються з необхідністю відмовитись від російських товарів. Так, за даними опитування, проведеного навесні 2015 року компанією TNS, 71% мешканців Західної України підтримують бойкот російської продукції. Цифри доволі вражаючі, особливо якщо враховувати той факт, що кістяком львівського економічного бойкотного руху наразі є не більше 10 активістів, які, вочевидь, спромоглися поширити свої ідеї «в маси».
Основними причинами популярності ідей бойкоту самі активісти вважають можливість спілкуватися в соцмережах та підтримку з боку львівських ЗМІ.
«Нам дуже сильно допомагають ЗМІ, які висвітлюють наші акції, пишуть про нас матеріали. Відповідно, люди читають у друкованих та інтернет-виданнях, дивляться по телеканалах, і багато хто після цього приходить на акції», – каже Наталя Яцишин.
Галина Мороз наголошує, що інтернет для бойкотувальників – це основний засіб комунікації. «Звісно, журналісти поширюють інформацію про нас для тих людей, які не є в соцмережах. Але активна частина нашої спільноти – це Facebook», – зазначає вона.
Цікаво, що протягом певного часу активісти намагалися впроваджувати свої ідеї навіть у російській соцмережі «ВКонтакті».
«Ми колись трохи робили «експансію» на схід, тому я й зареєструвався у «ВКонтакті». Там є великі націоналістичні групи, там сидить молодь, як це не прикро. Так, я проти «ВКонтакті», «Мейл.ру» і подібних ресурсів, але якщо більшість людей там сидить, треба якось до них достукатися, вдарити ворога на його території», – пояснює Олег Радик і додає, що наразі бойкотувальники працюють через Facebook.
У Facebook у бойкотувальників є група із понад сімома тисячами учасників зі старою назвою – «Економічний бойкот регіоналів. Львів». І причина тут не у вірності традиції. «Групу перейменувати не можна. За правилами Facebook, група не підлягає перейменуванню після того, як назбирає певну кількість учасників», – зазначає Олег Радик і бідкається, що стара назва групи її популяризації зараз лише заважає.
Крім активної кампанії в ЗМІ та соцмережах, причиною успішного просування своїх ідей бойкотувальники вважають і те, що вони потрапили на хвилю громадської активності.
«Нам було легко. Наша діяльність почалась на піку громадської активності, коли вона була потрібна. Ми відповіли на запит. Люди хотіли щось робити і їм дали пропозицію, що робити. На наші перші акції приходило до ста людей – це багато», – наголошує Галина Мороз.
Крім того, бойкот має власний прапор, поштові марки, футболки та своєрідний неофіційний логотип – «бойкотика».
Словом чи ділом?
Саме популярність ідей бойкоту серед львів’ян активісти вважають своїм досягненням. «Найбільше досягнення – те, що про нас знають і в Україні, і за її межами. Не про нас особисто, а про таку громадську активність», – наголошує Наталя Яцишин.
Результати бойкоту більш конкретні й такі, на які можна було б показати й сказати «Дивіться, це ми зробили», у бойкотувальників теж є, хоча їх і не надто багато.
Так, у липні минулого року Львівська міськрада зобов’язала торгові заклади міста маркувати товари, виготовлені в Росії. Наскільки важливою була роль в ухваленні цього рішення активістів економічного бойкоту, сказати складно. Однак вони самі стверджують, що до справи доклалися. «Постанова ЛМР про обов’язкове маркування російських товарів – це все завдяки умовлянням, домовленостям, поясненням. Ми брали в цьому дуже активну участь, тиснули, поки це не сталося», – каже Галина Мороз.
Ще одна заслуга, яку можуть записати на свій карб активісти – поява на полицях супермаркетів та крамниць європейських аналогів тих товарів, які раніше в Україну завозились лише з РФ. Серед таких – шоколадні батончики, чіпси, жуйки, засоби гігієни тощо. «Усі говорили про російські «снікерси». І коли нарешті у нас з’явилися «снікерси» з Нідерландів та Польщі, це було конкретним результатом», – наводить приклад Галина.
Самі ж активісти переконують, що російські товари намагаються не купувати взагалі, а якщо їх зовсім немає чим замінити, зводять споживання до мінімуму.
Утім, у деяких випадках, вважають активісти, придбання товарів з РФ таки можна виправдати. «Є російські ліки чи речі першої необхідності, без яких неможливо обійтись, але це питання часу. Думаю, що з часом з’являться замінники, і ми відмовимось і від того, і від другого», – зазначає Наталя Яцишин.
Тим же людям, які закидають активістам, що бойкот дрібної продукції неефективний, коли Україна купує енергоресурси в РФ, Ілона Карпенко радить починати будувати країну з себе, а не дивитися на когось.
Ілона Карпенко (фото ZAXID.NET)
Товари українських фірм, які мають виробничі потужності в Росії, зокрема Roshen та «Оболонь» активісти поки не бойкотували. Однак, за словами Олега Радика, планують цим зайнятися.
Хто платить за бойкот?
Акції бойкотного руху зазвичай костюмовані, ще й мають усілякий реманент. Та й на листівки та плакати свого часу активісти не скупилися. Однак бойкотувальники запевняють, що «багатого дядька», який би постійно їх спонсорував, не мають.
На початках, розповідає Олег Радик, активісти збирали гроші на листівки (випустили, до речі, близько мільйона примірників). Тоді бойкотувальникам фінансово допомагав і Комітет Майдану Львівщини.
Потім розпочалася війна і стало «соромно просити гроші на акції», каже Радик. Тому випуск поліграфічної продукції активісти звели до мінімуму, наразі її власним коштом друкує дизайнер і ще один старожил бойкотного руху Ігор Страмик.
Листівка з переліком російських товарів, яку зробили бойкотувальники
Одяг та усілякі «спецефекти» для акцій активісти переважно беруть на прокат. З найбільших витрат вони називають придбання мишей для супермаркету. Гроші – 600 грн – дав один політик, імені якого Радик не називає.
Трохи «влетіло в копійку» бойкотувальникам і виливання символічної «російської водки» в каналізацію. На саморобну оковиту активісти витратили 300 грн, а незмінний дизайнер бойкоту Ігор Страмик подарував для акції етикетки із зображенням президента РФ.
Труси для «Сбербанку Росії», пригадує Ілона Карпенко, купували у секонд-хенді на вагу, а сарафани й кокошники для «Альфа-джазу» безкоштовно орендували у небайдужої львів’янки.
Труси на фасаді «Сбербанку Росії» (фото Ігоря Страмика)
Нещодавно активісти випустили «фірмові» футболки з лозунгом «Російське вбиває». 3000 грн на їх виготовлення дала дружня для бойкоту громадська організація «Галицька фортеця», разом з якою бойкотний рух з літа орендує офіс у Шевченківському районі.
«Є багато людей, які ненавидять Росію і нам допомагають. Але планового фінансування в нас немає», – наголошує Олег Радик. Він додає, що для функціонування бойкоту треба 3-4 тис. грн на місяць, але поки таких коштів нема.
Поза законом?
Більшість акцій бойкотного руху зазвичай мирні й багатьом львів’янам часом навіть здаються «цирком». Принаймні такі відгуки можна було почути на площі Ринок, коли активісти з балалайками, ведмедем і «блінами» на лопаті йшли бойкотувати «Альфа-джаз».
Однак час від часу російському бізнесу у Львові завдають збитків не лише у вигляді повішених біля входу трусів.
Так, у відділеннях «Сбербанку Росії» неодноразово били вікна, а у липні цього року до офісу банку на вул. Валовій закинули «коктейль Молотова». Після цього банк з’їхав з «улюбленого» бойкотувальниками приміщення, а на його місці розквартирувався «Roshen».
Олег Радик біля оголошення про переїзд «Сбербанку» (фото ZAXID.NET)
Олег Радик стверджує, що сам він до силових атак на «Сбербанк» не причетний, однак подібні дії не засуджує. «Прихильники бойкоту є різні. Є такі, які не купують російську жуйку. А є такі, які хочуть бити вікна російським банкам чи їх палити. Я особисто до цього стосунку не маю, але ці дії не засуджую», – наголошує він.
Усього ж за час бойкотної діяльності та близько 40 проведених акцій Олег Радик двічі мав проблеми з міліцією. Уперше його оштрафували на 17 грн за мишей, принесених до «Арсену», – супермаркет поскаржився правоохоронцям на те, що гризуни можуть бути носіями інфекцій. Тоді 17 грн за Радика заплатив сам міліціонер, який виписував штраф.
Вдруге Олег потрапив до поля зору правоохоронців, коли разом із однодумцем Олександром Дзюпиним написав «Путінські сатаністи» на огорожі навколо кафедрального собору УПЦ МП у Львові. «Ми не думали на тому піаритися, хотіли це зробити тишком-нишком, але сталося так, що нас зловили. Після того ми мусили взяти на себе відповідальність і одразу написали пояснювальні записки, що це ми зробили. Ніхто нас за це не засудив. Так спонтанно вийшла ще одна акція бойкотного руху», – пояснює активіст.
Ще одну кримінальну справу, за словами Радика, на нього намагався зробити «Альфа-банк» через хибні повідомлення про «мінування» їхніх офісів, однак доказів його причетності так і не знайшли.