Бренд Oksana Karavanska святкує 30 років. З цієї нагоди 13 листопада вперше (і єдиний раз) балет «Мавка» у Львівській опері втілиться по-новому, а дизайнерські образи, силуети й фактури стануть частиною танцю. Дефіле нової колекції від Оксани Караванської буде органічно вплетене в сюжет вистави, дія якої вийде за межі оперної сцени на спеціально збудований подіум, розміщений серед глядачів.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Про те, чому чистий фешн не на часі під час війни, як створюється синергія високої моди та класичного балету в Опері та чому дизайнерка не боїться хейту за використання автентичних елементів ‒ в ексклюзивному інтерв'ю з Оксаною Караванською.
Що чекає на глядачів в Опері, під час вистави «Мавка»?
Це буде постановка, де синергійно злилися балет і фешн. У першій дії глядач побачить чистий, класичний балет. А от у другій дії на сцені почнуть з’являтися образи від Оксани Караванської в абсолютно різних іпостасях.
Тобто це відбуватиметься безпосередньо під час вистави, просто на сцені?
Так, це поєднання і сцени, і подіуму в залі одночасно.
А чому ви обрали саме «Мавку» і саме Львівську оперу?
Найбільша проблема мого життя ‒ це постійне прагнення перевершити саму себе або принаймні не зробити гірше, ніж було минулого разу. Я дуже довго думала над концепцією. Спочатку розглядала попередню локацію ‒ Lem Station, але вчасно зрозуміла: там це буде просто звичайне дефіле, а не те, чого я насправді прагну.
Моя кар’єра фактично починалася з театрів. Мій перший масштабний показ був у театрі Заньковецької, наступний ‒ у Львівській опері. Ми робили покази на льодовій ковзанці, залучали Freedom Ballet, навіть перекривали проспект Шевченка. Тому зараз мені хотілося вийти на новий, високий рівень.
Є й інший, дуже болючий для мене момент. Я не розглядаю чистий фешн у часи війни. Коли ми робили показ у Lem Station, це теж не було суто дефіле. Ми запрошували туди людей, яким я присвятила ту колекцію – військових і волонтерів. Робити просто моду сьогодні ‒ це для мене трохи як «бенкет під час чуми». А поєднання з балетом ‒ це вже чисте мистецтво. Це красиво і правильно.
Ви мали досвід роботи в театрі. Чим для вас є театр? Що в ньому є такого, чого, можливо, не вистачає у фешн-індустрії?
Коли я навчалася в академії, викладачі завжди казали нам: «Відривайтеся на студентських роботах, бо потім вас затягне рутина». Мені дуже не хотілося, щоб рутина мене поглинула. Напевне, саме тому я все життя вигадую ці проєкти.
Мода ‒ це бізнес, як не крути. Але його можна і треба трактувати як мистецький бізнес. Мені завжди було трохи соромно просто запросити людей на 20 хвилин, показати їм одяг, сказати «дякую, до побачення» і розійтися. Хотілося дати глядачеві щось набагато більше.
У театрі сьогодні можна відірватися наповну, тут немає жодних гальмівних факторів. Я неймовірно вдячна і Василю Вовкуну (гендиректор Львівської опери, ‒ ред.), і Наталії Половинці (керівниця «Слово і голос», ‒ ред.) за те, що вони взагалі не втручалися у мої ескізи. Ми узгоджували хіба що загальну колірну гаму. Тому, мабуть, усе й виходить так класно.
Бренду Oksana Karavanska ‒ 30 років. З чого ви починали та що за цей час стало найважливішим особисто для вас, а не для публіки?
Мені в житті дуже пощастило: моє дитяче хобі стало моєю професією. Усі ці перевдягання, лялечки, вбрання з раннього дитинства ‒ це те, чим я жила. Батьки навіть купили мені маленьку швейну машинку, яка працювала, як справжня. Ця пристрасть передалася мені від мами та бабусь, вона буквально в крові.
Коли я прийшла в професію, для мене не існувало перешкод. Я просто знала, що хочу цього, люблю це і буду робити. Йшла вперед, взагалі не думаючи про наслідки чи про те, чи купуватиме це хтось. Я творила те, що подобалося мені. А згодом виявилося, що це подобається ще багатьом людям.
Найважливіше за ці 30 років ‒ мені вдалося зберегти ту себе з минулого. Мене не затягнула рутина, я не перетворилася на голий, сухий бізнес.
Які головні зміни у вашій роботі відбулися за ці роки?
Звісно, з’явився професіоналізм, я набила чимало ґуль. Згадайте, в які роки я починала. Тоді української моди як такої взагалі не існувало, а про індустрію й годі було говорити. Ми, першопрохідці, всього вчилися на власних помилках.
Змінився підхід, змінилися правила гри. Прийшло глибоке розуміння якості: крою, продукту, тканини. Я чітко усвідомила, що не можна створювати речі з поганого матеріалу. Здалеку воно може здаватися гарним, але якість видно одразу. Сьогодні я значно зріліша, ніж колись, але все одно готова до сміливих експериментів.
До речі, про матеріали. Чи вже є в Україні повноцінна допоміжна індустрія ‒ виробництво тканин, фурнітури?
Це дуже прикро, але мушу констатувати: я не використовую українських тканин взагалі. Колись ми намагалися працювати з волинським льоном, пробували співпрацювати з Чернігівським вовняним комбінатом, який свого часу починав робити дуже непогану вовну. Проте за класом і якістю вони все одно не дотягували до тих стандартів, які я бачила за кордоном. Тож я зробила вибір на користь тих матеріалів, які ідеально відповідають моїм вимогам.
Ви дуже багато працюєте з народним одягом. Зараз в Україні спостерігається справжній сплеск інтересу до етніки, але ви почали цим займатися значно раніше. Чи були у вас труднощі та критика на цьому шляху?
Звісно, хейту було мільйони варіантів. Я отримувала і досі отримую багато прикрих коментарів та дописів у фейсбуці та інстаграмі. Писали: «Що вона робить?», «Як вона сміє брати старе і різати його?», «Ці речі мають висіти в музеях!».
Але іронія в тому, що вся моя етноісторія якраз і почалася з музею. У 2014 році я отримала дуже престижне запрошення зробити власний показ у National Arts Club у Нью-Йорку. Це виключно американська, елітарна інституція, абсолютно неукраїнська. Туди стоїть величезна черга дизайнерів на роки наперед. Мені запропонували дату за півтора року. Я, звісно, погодилася ‒ чим швидше, тим краще.
Цей показ випав на березень 2014 року. Коли колекція була майже готова, в Україні почалися доленосні події. Я відчула колосальний сплеск інтересу світу до нашої країни. Мені було життєво важливо показати американцям, що Україна ‒ це не якась новостворена держава, що ми маємо надзвичайно глибоке коріння та вікову культуру. Я інтегрувала елементи цієї культури в колекцію, хоча тоді навіть не думала, що буду продовжувати цю тему.
Але процес запустився. Згодом, коли я познайомилася з людьми, які опікувалися Митрополичими садами у Львові, виникла ідея зробити показ саме там. Головною метою було залучити туди публічних і заможних людей, щоб вони побачили цю красу і фінансово допомогли з реставрацією садів.
Готуючись до цього показу, я пішла в наш Львівський етнографічний музей і попросила пустити мене в запасники. Коли я побачила, що унікальні старовинні речі просто лежать стосами в закритих фондах і їх ніхто не бачить, мені стало прикро. Мене бабуся все життя вчила: «Якщо одяг пошився ‒ його треба носити». Це моє глибоке переконання.
Тоді ми реалізували ідею: вивели на подіум автентичні строї та образи з різних регіонів України, які нам дозволили взяти з музею. А паралельно я створила колекцію моди третього тисячоліття. Я знаходила старі, напівзруйновані, понищені часом шматочки тканин, фрагменти старовинних сорочок, які вже не підлягали реставрації, і буквально нанизувала їх на новітні тканини та сучасний крій.
Це саме те мистецтво, яке я люблю найбільше – поєднати непоєднуване. І з того все почалося. Я почала шукати ці всі пошкоджені деталі. І, власне, я не різала саму вишивку. Я їх просто інтегрувала. Вишивальниці додавали якісь фрагменти. Але почався страшний хейт на тему того, що я все порубала. Навіть коли я привезла одну з колекцій у Лондон, одна пані написала: «Караванська привезла порубану Україну».
Це було складно. Але я переборола це, власне, тою фразою, яку бабуся казала – що одяг треба носити. Якщо людина вишивала це як подушку, хай лежить як подушка. Якщо людина вишивала це як сорочку – отже, її треба показувати людям. Якщо вона понищена, то, можливо, це її другий шанс опинитися знов на людях, щоб її бачили та цінували.
Ви згадували Митрополичі сади як прекрасну, але непросту локацію. А яка локація за вашу кар’єру була найнезвичнішою та найекстремальнішою?
Мабуть, проспект Шевченка. Я все життя керуюся правилом: якщо ти не знаєш, що чогось зробити не можна, ти просто береш і робиш це. Я прийшла до нашої Львівської мерії з ідеєю повністю перекрити для показу проспект Шевченка. Спочатку на мене подивились, як на божевільну. А потім дозволили. Тим паче у нас була благородна мета ‒ цим показом ми привертали увагу та збирали кошти для діток із ДЦП з навчально-реабілітаційного центру «Джерело».
Це було неймовірно складно. Спочатку весело, а от у процесі виконання ‒ хоч плач. Ми виписали з Києва величезні світлові ферми, прокладали кілометри ламп уздовж усього проспекту. Офіційно взяли в мерії та ЖЕКу всі технічні умови, техніки прорахували допустиму напругу до міліметра. Нам виділили потужний щиток. Але в ту саму секунду, коли апаратуру ввімкнули в мережу, ‒ згасла вся центральна частина Львова! Як виявилося, нам просто надали неправильні вхідні дані щодо потужності міських мереж.
До показу лишалися лічені години, а центр міста ‒ у повній темряві! На щастя, на проспекті Шевченка тоді працював клуб «Софія», який мав власну, окремо проведену надпотужну лінію електропередач. Ми в розпачі прибігаємо до них: «Рятуйте, дайте світла!». Вони без зайвих слів кидають нам через вулицю свій кабель, ми під’єднуємося ‒ і так рятуємо показ.
Зате гостям «Софії» було найвеселіше, адже наша роздягальня була облаштована просто неба на проспекті, тож повз них туди-сюди бігали роздягнені моделі та артисти Freedom Ballet (сміється – ред.). Це точно був найекстремальніший досвід, але ми впоралися.
Ваш показ у Lem Station видався мені зовсім іншим за настроєм, ніж усе, що ви робили раніше. Це дійсно так?
Ви не помилилися. По-перше, я трактувала ту роботу не як класичну цілісну колекцію одягу, а як чисту емоцію. Я прагнула передати стан нашої душі: якими ми були до повномасштабного вторгнення, як ми зайшли у цю війну через суцільну сірість, смуток і важкі випробування і як зрештою ми бачимо світло в кінці тунелю та плекаємо оптимізм. Тому колекція вийшла дуже урбаністичною, міською ‒ це був чистий фешн, але побудований на настроєвих контрастах.
Крім емоційного впливу, які практичні виклики та проблеми принесла війна в українську модну індустрію?
Найбільший технічний виклик ‒ це катастрофічна логістика тканин з-за кордону. Оскільки логістичні центри та міста постійно обстрілюють, іноземні постачальники просто бояться ризикувати й везти в Україну дорогі нові матеріали. Тому той же Київ багато в чому виживає на старих запасах, або ж доводиться самотужки виписувати тканини під конкретні точкові замовлення. Це величезна проблема.
Але війна спровокувала бум нових українських брендів. І головне ‒ українці нарешті почали масово купувати своє. Раніше це було нашою головною ментальною бідою: хоч би який крутий продукт ти робив, у свідомості багатьох вітчизняних покупців ти все одно програвав умовному Chanel. Зараз цей бар'єр зламано, це потужний поштовх для ринку.
А як щодо інтеграції української моди у світовий контекст?
Моя позиція незмінна: мода не має національного паспорта в питанні якості. Вона буває або хорошою, або поганою. Та мода, яка є хорошою ‒ вона апріорі світового рівня і вже давно інтегрована в глобальний контекст. А погана мода так і залишається містечковою, хоча теж має право на існування для свого споживача.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Які плани ви будуєте на майбутнє ‒ скажімо, на 40-річчя чи 50-річчя бренду?
Я вам розкажу одразу про фінал. Ми з командою вже навіть жартували на цю тему. Я невиправна оптимістка і свято вірю, що творитиму ще дуже довго. Головне, щоб голова залишалася на місці. Якщо відчую, що зір підводить чи думки йдуть не туди, ‒ буду щось змінювати.
Але наш внутрішній жарт такий: у мої 100 років у Львові якраз добудують крематорій. І мене завезуть туди прямо з подіуму, після фінального поклону! При цьому вся моя команда ‒ хтось молодший, хтось старший ‒ теж виходитиме на цей сторічний показ. Хтось буде повільно шкандибати подіумом, тягнучи за собою крапельницю (сміється – ред.).
Тож плани у нас грандіозні: головне ‒ не зупинятися.