Публічний виступ російського політика високого рівня у Львові – велика рідкість. Минулого тижня на міжнародній конференції «ЄС - Росія - Україна - у пошуку нових модальностей партнерства», організованої «Центром міжнародних та порівняльних досліджень», виступив голова комітету у міжнародних справах Держдуми Російської Федерації Костянтин Косачов.
Його ретельно підготовлена доповідь ґрунтувалася на критиці свідомо заданої моделі відторгнення України від Росії задля зближення із Євросоюзом. Високоповажний Костянтин Косачов розставляв акценти й виносив оцінки. Він ніби запропонував і нову модальність стосунків України з Євросоюзом та Росією. Уважне прочитання й критичне осмислення виголошеної доповіді дозволяє краще побачити, де офіційний представник Росії дбає про імідж своєї держави, такої, що поважає суверенітет і права інших, а де не надто приховано і доволі жорстко відстоює її інтереси. Думаю, це відкриває шлях до багатьох запитань самим собі.
Костянтин Косачов:
Ми дійсно маємо говорити про майбутнє взаємодії трьох найважливіших європейських гравців: Росії, Європейського Союзу, України, саме у трьохсторонньому форматі. Більше всього, це важливо для України, оскільки значна кількість її зовнішніх і внутрішніх проблем генеруються невідворотністю її тісної взаємодії як з Росією, так і з Європейським Союзом. Від знаходження правильних модальностей співпраці в обох напрямках залежить набагато більше, ніж рівень економічного добробуту українців. На кону сама можливість досягнення внутрішнього миру і внутрішньої інтеграції країни.
Посилення одного з зовнішніх векторів сильно напружує, принаймні за нашими оцінками, внутрішні посилання. Така ситуація виникає постільки, поскільки є реальний різноскерований гравітаційний вплив на Україну, який, наважуся стверджувати, надзвичайно їй шкодить.
Головне питання для будь-якого форуму з цієї тематики буде невідворотно звучати наступним чином: Чи неминуче протиставлення одного з українських векторів іншому?
Якщо розглядати це питання у парах: одна пара Україна-Росія, друга – Україна-Європейський Союз, то, швидше за все, відповідь не з’явиться. Точніше, будуть різні відповіді, які просто час від часу доведеться виносити на вибори, щоб кожного разу одна, трохи більша половина перемагала другу, трохи меншу половину, і часто лише до наступних виборів.
Але це системна проблема, яка не вирішується надіями одних ентузіастів перемогти інших. Вирішення необхідно, очевидно, шукати на наступних напрямах: всередині, як це бачиться з російської точки зору, пріоритет має бути не на безумовному просуванні в одному напрямку, на шкоду другому, а на власні українські інтереси.
Зрозуміло, різні сили розуміють ці інтереси по-різному, але сама відмінність у поглядах підтверджує, що Україні життєво важлива взаємодія і на Сході, і на Заході. А це своєю чергою означає, що вимагає перегляду уся попередня модель взаємовідносин трьох суб’єктів. Я цілком свідомо називаю Україну рівноправним з ЄС і Росією суб’єктом для європейського процесу. Вона територіально менша за них, але за значенням Україна може виявитися визначальною, оскільки претендує на місію або яблука розбрату, або каталізатора і вирішального елемента інтеграції.
Попередній погляд на речі перебуває в одномірному вимірі. Простіше кажучи, на одному відрізку, на смузі, на краях якої знаходяться Росія та Європейський Союз, а десь посередині – Україна. Рух в один з боків по цій лінії, наближення до одного з кінців неминуче означає віддалення від другого. У цій парадигмі проблема вирішується або в режимі рівновіддаленості: залишатися десь посередині, але тоді це означає втрату інтеграційних переваг на обох напрямках, або шляхом остаточного відходу в один бік з колосальним провалом на другому напрямку. І, думаю, не дуже обґрунтовані надії, що переваги від зробленого раз і назавжди незвротного вибору компенсують неминучий попутній негатив з протилежного боку.
Набуття Україною суверенітету 20 років тому було, перш за все, на жаль, емансипацією від Росії. Тому у частини українського суспільства є немалі перестороги щодо зближення з Росією на нинішньому етапі, оскільки з їх погляду це може становити небезпеку для української самоідентифікації
Думаю, ця схема не правильно описує ту реальність, в якій ми є. Візьму на себе сміливість стверджувати, що ця модель штучно нав’язується і українському суспільству і політичному класу, і європейцям, і росіянам. Якщо вже ми тут зібралися, щоб говорити про зміну модальностей для відносин між Росією, Україною і Європейським Союзом, очевидно, ми припускаємо, що все насправді не так, або ця схема нас усіх не влаштовує.
Набагато логічніше і простіше було б описувати цю ситуацію у вигляді трикутника, а ще краще певного кола – єдиного простору Європи, в якому вільно знаходяться всі три рівноважні суб’єкти і відстані між ними в межах єдиного цілого суттєвої ролі не грають.
Але що змушує багатьох продовжувати мислити в межах незручної лінійної конструкції? На це є певні об’єктивні причини. Набуття Україною суверенітету 20 років тому було, перш за все, на жаль, емансипацією від Росії. Тому у частини українського суспільства є немалі перестороги щодо зближення з Росією на нинішньому етапі, оскільки з їх погляду це може становити небезпеку для української самоідентифікації. Свідомо відношу цей чинник до об’єктивних, а не суб’єктивних, хоча мова йде про погляди конкретних людей, але тим не менше ця позиція існує, вона заслуговує на увагу, і щонайменше не може бути проігнорована.
Крім того, на захід від України виник реально успішний європейський проект, який за визначенням привабливий для українців, і це знову-таки об’єктивний чинник: прагнення до клубу успішних завжди зрозуміле.
У певній мірі можна було б говорити про певну євро-невизначеність самої Росії, яка продовжує визначатися у власному форматі відносин з Євросоюзом. Про європейський вибір в Росії заявлялося і заявляється на всіх можливих рівнях, включно з найвищим, однак наші проблеми на цьому напрямку, очевидно, відрізняються від українських. Справа не тільки в тому, що 2/3 території Росії є в Азії, ми просто банально більші Європейського Союзу, і уявити собі кордон Євросоюзу з Китаєм для багатьох набагато більша утопія, ніж кордон між Євросоюзом і Росією під Харковом. Наш євроінтеграційний порядок денний не збігається з українським.
Вам ближчий польський приклад, але відносно. Польща не була у Радянському Союзі і там не треба було різати по-живому: вирішувати проблеми російськомовного населення, вікових культурних зв’язків, економічної кооперації і т. д., тому український випадок теж унікальний.
Прив’язувати темпи євроінтеграції України до російських, чи стверджувати щось на кшталт «ви все одно йдете туди ж, не чекати ж нам вас, якщо у нас все складається простіше», - було б неправильно і некоректно. На додачу, і про це теж треба говорити, хоч це і не просто для російського політика, поки що не можна із впевненістю стверджувати, що Росія може запропонувати щось порівнюване за успіхом з Європейським Союзом в сфері економічних, соціальних, технологічних, і не в останню чергу демократичних стандартів.
на захід від України виник реально успішний європейський проект, який за визначенням привабливий для українців, і це знову-таки об’єктивний чинник: прагнення до клубу успішних завжди зрозуміле
Власне, саме це найчастіше і наводиться в якості аргументу: «Ви запропонуйте Україні щось таке ж привабливе, як Євросоюз, тоді й бажайте руху в ваш бік. А коли вам, так би мовити, самим ще треба розбиратися з купою проблем, то бажання втримати Україну виглядає як банальне імперське «нє пущать».
На мій погляд, тут вилазить на поверхню та ж лінійна логіка, яка перетворює Україну в наречену на виданні, приречену втратити одного з наречених, один із яких багатший, а другий – рідніший.
У логіці єдиного європейського простору і національних українських інтересів таке протиставлення шкідливе і штучне. І тут саме час говорити про суб’єктивний чинник. Адже саме суб’єктивний чинник змушує раз за разом актуалізувати цей конфлікт, перетворюючи його в екзистенційний для України і антиінтеграційний для Європи, а український народ кожного разу ставлять перед вибором, як це іноді буває у неблагополучних сім’ях: «Кого ти більше любиш – маму чи тата?». Я вважаю, це не припустимим.
Я вважаю, що логіка «або-або»: за нас, або за них неприйнятна, а саме такі формулювання звучали, наприклад, з вуст тодішнього єврокомісара, пані Ферерро-Вальднер під час пам’ятних тритурних президентських виборів. «Україна має бути на нашій стороні» - казала вона.
Тільки що в Києві закінчився щорічний форум «Європа-Україна», проведений Польським інститутом східних досліджень. Там теж, принаймні за тими публікаціями, які я бачив, звучали заклики до українців визначитися, з ким вони врешті-решт хочуть бути – з Москвою чи Брюсселем. Я бачив цитату-відповідь колишнього президента Українии Леоніда Кучми, який образно сказав, що Україна не хоче стояти мостом рачки перед Москвою і Брюсселем. Хороша, на мій погляд, теза.
Такі тези свідомо вкидаються в український, російський і європейський політичний контекст тими, хто розглядає Україну як своєрідне останнє поле бою у Холодній війні. При цьому інтереси самого поля і людей, що його населяють, в цьому контексті виявляються другорядними.
Ця логіка не нова. Відома теза про те, що мовляв з Україною Росія – імперія, без України – звичайна держава, та ще й з посиленим азіатським акцентом. Звідси Росії приписуються певні імперські амбіції: будь-якою ціною втримати Україну, в ідеалі відтворити єдину державу. І саме з цим пугалом пропонується боротися українському політичному класу в першу чергу.
Виходячи з цього, бажання Росії зберегти існуючі зв’язки, а тим більше зміцнити і розвинути їх, трактуються як зумисне перешкоджання євроінтеграції України. Але в реальності нас у Росії тривожить зовсім не євроінтеграція України в євроструктури, а те, що це свідомо подається як геополітичний, економічний, культурний розрив із Росією. Його роблять мало не обов’язковою і невідворотньою умовою входження України в європейську сім’ю.
Як відповідальний російський політик, готовий заявити: таким підходам ми дійсно будемо протистояти найрішучішим чином, і не тому, що нам шкода втрачати Україну, а тому, що це відверта брехня. Думаю, навіть ті, хто нав’язує її українському, європейському, російському суспільству, самі прекрасно знають, що Україна не тільки не приречена вибирати між двох важливих для неї варіантів, а цілком може мати користь від обох у власних інтересах, а не в інтересах зовнішніх сил, які хотіли б по суті перетворити її в антиросійський проект (я говорю про попередній політичний період в Україні), а не в суверенну державу, яка має повне право отримувати усі вигоди від свого географічного положення.
Проблема не в тому, що Україна стоїть перед таким вибором, а в тому, що її вперто і постійно ставлять перед ним. Це виключно суб’єктивний чинник, а не об’єктивна реальність. На практиці це означає, що Україні не повинні виставляти умови, які раз від разу перевіряли б її на розрив. Безумовно, Україна – європейська держава, яка заслуговує на своє міцне місце у європейській сім’ї. Однак, на нашу думку, Україні необхідно пропонувати особливе вирішення. Вона – і не Естонія, і не Чехія, і не Польща.
Для України питання стоять у зовсім іншій площині. В основі сучасної європейської інтеграції лежить нормативність. І сприйняття Україною тих чи інших норм, які успішно працюють на захід від її кордонів, - це нормальний і природній процес: не лише в сенсі зближення з євроструктурами, але й в інтересах власного розвитку, об’єктивно.
Для наших європейських колег цілком природно очікувати, що для української держави стануть нормою ті принципи, стандарти і цінності, які панують у самій об’єднаній Європі. Без цього говорити про інтеграцію взагалі неможливо, максимум – про добросусідство.
Однак, одна справа закликати до дотримання одних чи інших стандартів, наприклад на виборах. І зовсім інша – здійснювати тиск під гаслами чистоти і демократичності самого процесу задля забезпечення конкретних результатів, так би мовити «якщо вибрали одних, значить вибори були демократичними, а якщо інших, значить - ні». Це турбота не про демократизацію, а про орієнтацію. Думаю, це не правильне формулювання питання.
Не можу не відзначити у цьому зв’язку, що Україна довела свою демократичну зрілість, коли забезпечила зміну невдалого курсу виборним шляхом. І її сила в тому, що і цей курс можна змінити тим же демократичним шляхом. Ось що принципово важливо. Однак, у нинішньої влади, я в цьому переконаний, є усі шанси реалізувати певний об’єднавчий проект в інтересах всієї України, а не якихось зовнішніх сил, за умови, що її не будуть ставити перед все тою ж деструктивною альтернативою.
Для України сьогодні на порядку денному Угода про асоціацію з Європейським Союзом. Проект амбіційний, перспективний. Одночасно я б хотів підкреслити, що з нашого боку зберігає актуальність пропозиція щодо приєднання України до Єдиного митного простору за участі Росії і деяких інших країн СНД. І там, і тут є свої плюси, які, на мій погляд, було б шкода упускати, але в підсумку вибір України, напевне, буде залежати від того, які конкретні рішення, конкретні вигоди будуть отримувати конкретні українці, український бізнес, оскільки за певних розкладів може виникнути ситуація, коли українські товари, потрапляючи на російський ринок, а він, я впевнений, досі важливий для України, будуть оподатковуватися подвійно. У зв’язку з цим важливо максимально деіделогізувати ці теми, щоб кожного разу не виникали розмірковування на кшталт того, що співпрацюючи з Росією, Київ проявляє авторитарні тенденції, а йдучи на кооперацію з Євросоюзом, він робить вибір на користь свободи. Це – демагогія і її необхідно залишити у минулому. На мій погляд, це просто неповага до українців, які самі прекрасно розбираються, що їм вигідно, а що – ні. А Росія, якраз більше, ніж хто б то не був, зацікавлена в дієздатній українській демократії, оскільки саме так можна забезпечити інтереси тих, хто бажає співпрацювати з Росією.
Для України сьогодні на порядку денному Угода про асоціацію з Європейським Союзом. Проект амбіційний, перспективний. Одночасно я б хотів підкреслити, що з нашого боку зберігає актуальність пропозиція щодо приєднання України до Єдиного митного простору за участі Росії і деяких інших країн СНД
Те, що самі українці кровно зацікавлені, щоб їхня демократія відповідала найкращим європейським зразкам, для мене цілком очевидне. Однак, ще раз підкреслю: для України сьогодні дійсно настав час зважених рішень, не політично, а прагматично вмотивованих. Можна згадати, наприклад, неоднозначний крок попередньої української адміністрації, яка доволі поспішно, принаймні за оцінками наших експертів, підписала Угоду про реадмісію між Україною і Євросоюзом. Об’єктивно Україна виявилася технічно не зовсім до цього готовою. Зараз довелося домовлятися з Євросоюзом про те, щоб відкласти процес масової реадмісії до 2012 року. Коли, як це і планувалося раніше, в країні буде створена відповідна служба.
Думаю, ніхто свого часу так не сприяв пришвидшенню реалізації Південного і Північного потоків, я говорю зараз про газ , як колишній президент України. Ми розуміємо стурбованість України долею газового транзиту через її територію, долею власної газотранспортної системи, але якщо б не було в цій темі стільки політики, все могло б повернутися зовсім по-іншому. Трьохстороння співпраця щодо української газотранспортної системи могла стати зразком інтеграційних проектів на європейському просторі, але ми пам’ятаємо, як Росію свого часу мало не демонстративно викликали на обговорення цієї теми між Україною і Брюселем. Хто від цього виграв? У підсумку ні Росія, ні Європейський Союз вже не готові ставити енергобезпеку Європи в залежність від політичної кон’юнктури в Києві, і це, на жаль, негативний наслідок останніх політичних періодів в Україні.
Чи можна шкодувати, що до цих пір практично не створено жодного реального спільного підприємства між Росією і Україною, наприклад «Росатомом» і «Енергоатомом», «Газпромом» і «Нафтогазом», в авіабудуванні, суднобудуванні, хоча розмови і ведуться. Це ті коопераційні можливості у сфері реального виробництва, технологій, які може запропонувати Росія, але поки що прогресу менше, ніж хотілося, а шкода.
Неухильне дотримання інструкцій Міжнародного валютного фонду, безумовно, важливе, як і перспектива вільної торгівлі з Євросоюзом, однак, думаю, що це не причина для того, щоб відмовлятися від вигод на інших напрямах.
Та справа навіть не в окремих проектах. Необхідне стратегічне мислення, яке могло б стати точкою опори для нових модальностей відносин України, Росії і Європейського Союзу. Наприклад, Росія і Україна можуть і мають стати єдиним транзитним простором між Євросоюзом і Китаєм, між європейським та азіатським ринками.
Економіка економікою, але є й інші сфери, де ми хотіли б бути реально почутими. Росія має повне право дивитися зі стурбованістю на ті чи інші тенденції у сфері безпеки, які напряму заторкують Україну. Справа не в тому, що ми вважаємо цей простір якимось виключним ексклюзивом для Росії, але впевнений, що справжнім жахіттям і для росіян, і для українців стала б поява на українській землі озброєнь, які б були націлені на Росію, і відповідно неминуче прийняття заходів у відповідь з нашого боку. І якщо ми цьому противимося, це – не імперські амбіції, а бажання запобігти таким руйнівним для обох країн сценаріям. Саме тому ми не вважаємо розширення НАТО оптимальною моделлю для євробезпеки, оскільки це не універсальна, а блокова структура. Ми самі з нею співпрацюємо, але цього явно не достатньо, щоб вважати систему безпеки у Євроатлантиці такою, що склалася, остаточною, а вступ України до НАТО – тим самим, що й приєднання до Євросоюзу чи до СОТ. Як кажуть в Одесі, «це дві великі різниці».
Не так давно, після трагічних подій під Смоленськом відбулося стихійне зближення російського і польського народів саме на рівні простих людей, за якими пішли й офіційні влади. Я завжди вважав, що нормалізація відносин між Росією і Польщею стане вирішальним чинником для продовження остаточного об’єднання Європи. Українське питання тут не менш, а швидше навіть більш визначальне. Зближення Росії, Польщі, України, Європейського Союзу – один з головних ресурсів євроінтеграції у ХХІ столітті. Зараз ми маємо унікальну можливість надати цьому проекту практичних обрисів, прибравши з нього ідеологічні і політичні нашарування Холодної війни і радянського періоду, і саме цього я усім і бажаю.
Враження було б не повним, якщо не згадати про відповідь пана Косачова депутату Європарламенту Павелу Ковалю, який кілька разів ставив питання, що мають на увазі росіяни, говорячи зараз про модернізацію Росії, і чи ця модернізація передбачає демократизацію у європейському розумінні із значним поступом громадянського суспільства.
Отож, голова комітету у закорднонних справах Держдуми РФ відповів:
Хочу заявити, і про це говорили й наші керівники, модернізація передбачає реформи у всіх сферах, включно з реформами у політичній системі. Вона до цього не зводиться, але це теж передбачається, бо займатися економічними і соціальними реформами, не розвиваючи політичну систему, завідомо нереалістичний і тупиковий шлях, що веде до провалу. Ми це дуже добре усвідомлюємо.
Модернізація, зрозуміло, передбачає реструктуризацію економіки і відхід від її сировинної скерованості, запровадження високих технологій. Вона передбачає принципово інше ставлення до так званого людського капіталу. Я кажу тут не лише про вирішення демократичних проблем, а й про якість освіти, про підтримку культурних проектів у нашій країні, виховання сучасного цивілізованого розвиненого громадянина, чим, на жаль, в останні 20 років ми займалися значно менше, ніж було потрібно. Зараз у нас у зв’язку з цим виникає багато проблем.
Це передбачає модернізацію міжнаціональних відносин в Росії, які викликають все більше і більше напруженості в суспільстві.
І це передбачає подальший розвиток політичних процесів, але не революційним, а еволюційним шляхом.
Проблеми сучасної політичної системи у Росії полягають у тому, що, на жаль, у нас немає достатньої кількості потужних реально впливових політичних партій. Це проблема повсюдна – зліва направо. Скажімо, до Європарламенту часто приходять візитери з Росії, з так званої радикальної опозиції, чи ліберальної опозиції. Проблема в тому, що ця опозиція в Росії абсолютно розрізнена. Існує з десяток партій, кожна з яких має по 1-2% голосів, і вони з одного боку воюють з владою, а з іншого боку – постійно гризуться між собою. Це велика проблема для нас.
Років п’ять тому ми ввели ніби зовні недемократичну реформу - підвищили поріг для проходження політичних партій у Державну думу з 5 до 7%. Згоден, що це не демократично. Ідея полягала не в тому, щоб відсікти певні партії від парламенту, а в тому, щоб мотивувати ці мілкі розрізнені невпливові партії об’єднуватися у великі впливові партії. Поки що не вийшло.
Однак цим шляхом ми будемо йти. У нас з’явиться здорова конструктивна конкуренція партій, які будуть будувати свою політику не на харизмі лідерів, а на реальних політичних платформах, і конкурувати одна з одною. Ми обов'язково будемо у цьому напрямку послідовними.
Наскільки це все відбуватиметься відповідно до стандартів Європейського Союзу? Думаю, не все буде відбуватися відповідно до стандартів Євросоюзу. І не тому, що ми їх заперечуємо, а тому, що цю модернізацію ми робитимемо не для того, щоб комусь сподобатися, включно з ЄС (ми не є країною-кандидатом на вступ до цієї організації), а для того, щоб ці реформи реально спрацювали, а не створили черговий раз нові проблеми.
У нас є дуже тяжкий досвід кінця 80-х, так звана «перебудова». Це теж була модернізація, але на жаль, непродумана і не прорахована. У чомусь вона дійсно привела до радикальних позитивних змін, однак в чомусь привела до дуже серйозних проблем. І в нас був не менш невдалий досвід демократизації 90-х років, коли у парламенті було стільки партій, скільки депутатів, кожен зі своєю програмою, точкою зору, з максимальною відкритістю, гласністю, а людям перестали виплачувати пенсії, зарплати. Я не кажу, що це напряму зв’язане одне з одним, але та модель, коли усім дозволили бігти в тому напрямку, який він вважає для себе правильним, привела до великої трагедії. Один з наслідків цієї трагедії в тому, що у нас саме поняття «демократія» і «демократи» багато в чому після 90-х років дискредитовані у свідомості людей. Дуже погано, що так сталося, але це так. У людей є велика недовіра до політики і певна політична пасивність і апатія, на відміну від багатьох інших країн, зокрема України.
Львів, 4 березня 2011 року