Входження наших найближчих західних сусідів до Шенгенської зони, думаю, стане новим варіантом «залізної завіси», яка опустилася зовсім з іншого боку історії. З того самого боку, з якого ми з вами й не чекали. Хоча цього й слід було очікувати.
Рано чи пізно, але об'єднана Європа відповідним чином мала облаштувати свої кордони - юридично, політично та мілітарно. І з цим нічого не поробиш. Колись великий російський мислитель Бахтін казав, що «культура розгортається переважно на кордонах». Йдеться про те, що у світі, незалежно від нашого бажання чи небажання, є таке поняття, як межі цього самого світу. І вони в останні тижні несподівано для нас з вами заявили про себе у режимі доволі агресивному. Та незважаючи на ці негативні для пересічного українця події, наша країна все ж має йти до Європи. Я поки що іншого напряму і шляху для України не бачу.
Естонець може тепер сісти в авто і доїхати аж до Біскайської затоки чи до Па-де-Кале... Але це сталося за рахунок того, що цей самий європейський світ необхідним чином дистанціонується від Східної Європи, від України і Росії. Буде дуже багато незручностей, але я не бачу можливостей бодай для часткового усунення цих незручностей. Це можливо лише стратегічним шляхом: ми маємо увійти до складу Європи. Це безконечно складно, але й безальтернативно.
Колись великий французький президент Шарль де Голь говорив про єдину Європу від Атлантики до Уралу. Хтось тоді, в середині 60-х років минулого століття, спитав його, що він має на увазі, це ж лишень риторика?! Так, тоді це була риторика, але тепер ми бачимо, що вже існує об'єднана Європа, ми бачимо, як біля її підніжжя з'являються інші країни, які напевне увійдуть до цієї самої єдиної системи. Якщо авторитарне божевілля остаточно не полонить Росію в найближчі роки, то перед нею постане ця ж проблема, що сьогодні стоїть перед Україною. І тоді все інше буде вирішено.
У послабленні наших візових проблем ми можемо сподіватися на ті чи інші зусилля нашого Міністерства закордонних справ та інших українських служб. Це з одного боку. З іншого, на добру волю наших сусідів, які все ж таки будуть полегшувати ситуацію довкола візової політики. Але тут є ще один вихід. Країни, які нещодавно самі увійшли до об'єднаної Європи, мають дуже обмежені ресурси, як кадрові, так і інші. В цьому контексті цим країнам слід збільшувати ці ресурси, зокрема за рахунок таких сусідів, як Україна. Оскільки іншого виходу для них немає, це в їхніх інтересах. Шкода, що економія і бюрократія у вирішенні візових питань поки бере гору.
А що стосується зміцнення україно-російського кордону як прологу послаблення доступу українських громадян у зону ЄС, то, на мою думку, цей процес уже почався. Сама Росія невдовзі більш жорстко обмежуватиме вільний доступ українців на свою територію, особливо, якщо мова йде про постійне проживання. Така практика вже фактично розповсюджена у Москві. Я не в захоплені, що Україна може в цій ситуації стати не просто буферним простором, а навіть окрайцем Європи. Але до цього треба ставитися як до певної необхідності. І замість того, щоб без перестану говорити про те, що наша сусідка Росія рухається в напрямку авторитаризму, можливо якимось чином варто активно працювати, щоб удар Росії об авторитарну історію пом'якшити. Це в наших інтересах.
Не в наших інтересах мати тоталітарну сусідку, хоч, відверто кажучи, дуже погані сигнали надходять зі Сходу. Серед інших сигналів - це робота Росії над її кордонами. І мова не про понад 20 надзвукових літаків, які здійснюють патрулювання повітряного простору на україно-російському кордоні, а саме про так званий прикордонний побут.
На жаль, іншої історії ми не маємо. І треба звикнути до того, що історія - це дуже важкий подієвий синтаксис. А наш обов'язок - полегшувати цей самий синтаксис, а не мати надію, що все це само собою спрацює в потрібному напрямку.