- Із запровадженням нової економічної політики на Донбасі поширюється такий вид злочинів, як убивства технічних спеціалістів. Причому злочинцями виявлялися саме робітники-партійці, які «діяли, керуючись пролетарським інстинктом» і «карали нових буржуїв». Що цікаво, робітники збирали підписи на підтримку таких вбивць, проводили збори, аби довести, що вбивця діяв правильно.
Професор Донецького державного університету управління Оксана Міхеєва приїхала до Львова з доволі цікавою лекцією «Випробування владою: посадова злочинність радянської номенклатури великих міст в Україні часів НЕПу (за матеріалами херсонської справи)». Поговорити про тогочасні правопорушення у середовищі передовсім правоохоронців, а також провести паралелі із сучасними корупційними процесами ми спробували в інтерв’ю, яке ОксанаМіхеєва погодилася дати ZAXID.NET.
- У своїх дослідженнях Ви звертали увагу на урбаністичні процеси і явища, що супроводжували перехід радянської України від політики воєнного комунізму до нової економічної політики. Чим вони характеризувалися?
- Я не скажу про всі процеси, бо у мене є певна спеціалізація: я досліджую історію злочинності. Крізь цю призму я й бачу місто. Так-от, нова економічна політика у будь-якому випадку пожвавила міське життя, оскільки з’являється приватновласницька діяльність, підприємництво. Все це не могло не позначитися на тих моментах, які потрапляли у кримінальну статистику.
- Мова йде про грабунки і злодійства?
- Не тільки. Для тогочасних міст була характерною така проблема, як пожвавлення проституції. Дуже цікаво розглядати цей перехід до непу, зокрема в тому аспекті, що період воєнного комунізму взагалі повністю ліквідував цю проблему як таку.
- Завдяки жорстким заходам щодо «жриць кохання» чи просто через відсутність грошей?
- Передовсім через відсутність коштів. Немає економічної основи – немає явища як такого. Щойно поновлюються грошові відносини в часи непу, як миттєво з’являється проституція. Причому вона не розглядалася тоді як злочин, а скоріше як маргінальний якийсь статус, як асоціальні дії, які засуджує суспільство. Утім відповідної статті кримінального кодексу тоді не було, та й взагалі, КК з’являється в Україні лише 1922 року, але й у ньому не було відповідної статті про проституцію.
- А чи були якісь інші статті, котрі дозволяли бодай непрямо боротися з цим явищем?
- Можна було притягнути до відповідальності за утримання борделів, за звідництво, але безпосередньо за проституцію покарати людину не було можливості.
- У художніх книжках про міжвоєнний період інколи згадується про борделі, організовані партійним начальством. Чи Вам доводилося натрапляти на документи, які б зафіксовували такі факти?
- На жаль, я не знайшла жодного документа, який би підтвердив цю інформацію. Навпаки, можна говорити, що борделі як такі зникають з радянською владою. Бо в царській Росії проституція була організованою, вона мала бордельний характер, а тепер вона стає позабордельною. Тепер проституція вийшла на вулицю, у парки, сквери. Саме тоді формується образ радянської лазні, яка фактично перетворюється на бордель.
- Ось звідки беруть своє коріння нинішні саунні традиції.
- Так, це якраз воно і є. Лазня, сауна стала таким собі замінником борделю.
- Чи у межах радянської України можна виділити якісь специфічні криміногенні регіони, чи не існувало якоїсь суттєвої регіональної особливості?
- Особливої різниці не було. В Україні були регіони з вищою або нижчою злочинністю. А загальні тенденції, якщо брати суто кримінальну статистику, відстежуються всюди, зрештою вони були ще в Російській імперії. Мова йде про загальні тенденції до зростання рецидивної злочинності, загальні тенденції щодо розподілу жіночої-чоловічої-підліткової злочинності. Навіть революція суттєво не змінила цих тенденцій.
- Тобто певний розрив у криміногенний тренд вніс лише воєнний комунізм?
- Так, у цей невеликий відтинок часу зникає не лише проституція, як я вже зауважувала, а й так звана професійна злочинність і вузька спеціалізація злочинців.
- Чим це можна пояснити?
- У Російській імперії в кримінальному світі була вузька спеціалізація. Але після революції злочинці поїхали за предметом свого професійного інтересу, оскільки з країни виїхали багаті люди. Тож і злочинцям високого рівня більше не було що тут робити в часи воєнного комунізму.
- Із запровадженням непу ця професійна злочинність поновлюється?
- Але із певною специфікою: якщо до революції професіонал мав одну спеціалізацію, то в часи непу фахівці мали дві-три спеціалізації. Наприклад, еліта злодіїв – кишенькові злодії – поєднували основну справу з іншими видами крадіжок. Раніше ж кишенькові злодії займалися виключно однією справою. Так само «ведмежатники» мали займатися й іншими справами, поєднувати кілька спеціалізацій.
- А яка причина?
- Думаю, це просто питання виживання. Одна професія більше не годувала достатньо, виникала потреба додаткового заробітку.
- Можна простежити певну специфіку злочинів у деяких регіонах?
- До певної міри. Наприклад, із запровадженням нової економічної політики на Донбасі поширюється такий вид злочинів, як вбивства технічних спеціалістів. Розповсюдження їх безпосередньо було пов’язане з тими змінами в суспільних відносинах, які відбувалися у зв’язку з переходом до непу. Зафіксовані такі злочини на Донбасі на початку 20-х років. Причому злочинцями виявлялися саме робітники-партійці, які «діяли, керуючись пролетарським інстинктом» і «карали нових буржуїв». Що цікаво, робітники збирали підписи на підтримку таких вбивць, проводили збори, аби довести, що вбивця діяв правильно.
- Якою була тоді різниця в оплаті праці простих робітників і технічних спеціалістів?
- Різниця була суттєвою: робітник міг отримувати 50-60 рублів, а технічний спеціаліст 500-600. Але мова йшла не лише про зарплатню. Тоді робітники обурювалися, що вони можуть роками чекати на табурет для сім’ї, а спеціалісти мають всі меблі, все забезпечення.
- Такі вбивства характерні виключно для Донбасу?
- Мені складно це стверджувати, але, принаймні, досліджуючи матеріал, я не зустрічала аналогічних випадків у інших регіонах країни. Причому на Донбасі це явище набрало такого розмаху, що тоді в регіон мусила приїхати спеціальна комісія, до якої входили Мануїльський, Чубарєв, Орджонікідзе. Вони досліджували, що відбувається на Донбасі, з’ясовували рівень безробіття. Тобто ці вбивства інженерів були далеко не поодинокими випадками.
- Ви досліджуєте корупцію у середовищі тогочасних правоохоронних органів. Які форми цього явища були тоді найхарактернішими?
- Спершу домовимося щодо термінології. Термін «корупція» з’явився пізніше, тому застосовувати його до 20-х років певним чином некоректно. Мова йде про систему хабарництва, хоча з нашим, сучасним розумінням корупції ми певним чином могли б перенести цей термін і на ті часи. Я працювала з кількома справами, передовсім це «київська справа» і «херсонська справа». Київська більше потрапляє у сучасне визначення корупції.
- За якими ознаками?
- Там була вибудуване система від начальника міліції донизу, ціла система взаємодії людей. Цей матеріал дуже активно висвітлювали в періодиці, там прямо прописані вибудувані механізми корупційних стосунків. От є начальник міліції, він вибудовує систему «годувань» для себе. Як? Є його заступники, і далі вибудовується вся ця ієрархія.
- Тобто це вже не було якимось спонтанним чи одноразовим вимаганням хабара?
- Ні, це була ціла функціональна система «кормління», інакше її й не назвеш. Описано сам механізм, як людину примушували давати хабара. Наприклад, міліціонер іде до магазину парфумів, каже: «Мені потрібно такі-то парфуми для подарунку». Купує, але через деякий час повертається і каже, що, мовляв, не підходять, і залишає ці парфуми у магазині. Власник магазину не здогадався, що ці парфуми треба було просто подарувати, щоб мати спокій. Після того влаштовується перевірка. Підприємця могли просто оштрафувати за те, що він продовжує працювати після дозволеного часу або якась інша дрібна причина. І людина стає залежною, вона мусить сплатити штраф. Підприємець іде до міліції, і йому там натякають, що можна обійтися без штрафу. Людина починає розуміти, що простіше раз на місяць зробити якийсь «подарунок» для міліції. Оце маніпулювання штрафами, можливостями влаштувати перевірку дуже сильно било по готельному бізнесу. Адже перевірки влаштовували так, щоб це було незручно клієнтам, щоб вони не пішли більше до цього готелю тощо. І власники бізнесу із суто економічних інтересів намагалися владнати ці конфлікти. І це перетворювалося на систему постійної «матеріальної підтримки» контролера від правоохоронних органів.
- Така система існувала й до революції?
- Так, і тоді була страшенна корупційна система, тому й виникає це питання тяглості корупційних стосунків. У 20-х роках було взято ту ж схему і перенесено її у нові реалії.
- Викривали ці схеми, як і в наш час: коли хтось втратив почуття міри, ставав занадто жадібним, переставав ділитися тощо?
- Насправді це дуже цікаве питання. Ці злочинні схеми спершу практично не викривалися з кількох причин. Наприклад, у 20-ті роки однаково мусили бути покарані і той, хто дає, і той, хто бере. Причому це покарання доволі серйозне. Тобто всі учасники цих стосунків були зацікавлені у тому, щоб ця інформація не вийшла назовні. Коли я працювала з періодикою, то заважила такий цікавий факт: початок 20-х років був дуже спокійним, а вже 1924-1925 років починається ціла низка гучних справ про ось такі випадки хабарництва в судовій системі, в міліції, загалом у номенклатурній верхівці якогось міста, як-от у «херсонській справі».
- А що саме Вас здивувало?
- Виникло відчуття, що за цим мусить бути якесь єдине розпорядження: все, починаємо! Це дуже цікавий момент, коли влада у 1924-1925 роках починає розуміти, що вона зайшла вже у глухий кут, що це дуже серйозна криза, що суспільство незадоволене майже все. Не задоволені селяни, оскільки не отримали того, що їм обіцяли під час революції, не задоволені своїм життя робітники, не задоволені непмани, оскільки мають такий доволі специфічний статус. Тобто яку категорію громадян не візьмемо, вони всі невдоволені владою. Причому на тлі цього всього відбуваються процеси нової стратифікації, коли народжується оця нова радянська еліта. Очікування від революції і порівняння їх з реаліями життя створило кризову ситуацію в суспільстві, коли треба було щось зробити, аби знову навернути населення до себе. І тому з 1924 року починається низка розслідувань, а 1925 року починається низка гучних процесів. Але всі вони мали точковий характер, просто обрали когось, кого треба демонстративно засудити. Бо в принципі засудити можна було б усіх.
- А де була гарантія, що під час розслідування справа не піде вшир і вище, що не вилізуть інші приклади?
- Насправді вилазили… Але головна проблема корупції в тому, що її ніколи не можна дослідити до кінця, розставити всі крапки над «і». Коли я розглядала матеріали «київської справи», то зауважила, що звинувачені почали під час процесу говорити про наявність третіх осіб. Тобто, що вони це робили ще для когось, мусили передавати ці гроші нагору. Але ж дивіться, ми маємо лише таке свідчення, на суді його швидко прикрили. Ми можемо зробити два висновки: або ці треті були настільки сильними, що вони блокували це навіть у судовому процесі, або їх не було. Ми не маємо доказів ні того, ні іншого. Але те, що про це заговорили, створює інтригу, виникає питання: а чи не могло б це бути?
- Ми можемо припустити, що такі ж справи як «київська» чи «херсонська» могли відбуватися у всіх інших містах?
- У документах «херсонської справи» так і записано, що «заражена вся верхівка», нема нікого, хто б не брав участь у цих схемах. Тож Херсон – це не поодинокий випадок. Було зрозуміло, що у населення виникло таке відчуття, що всі так діють, що це – звична схема взаємин влади та населення. Тому потрібно було щось зробити, щоб показати населенню, що воно справді може впливати на цю ситуацію. І якраз публічність процесів це доводить. Адже всі вони організовуються як публічні. Певним чином це була репетиція «шахтинської справи», процесу СВУ тощо.
- Якою була роль партії у цих процесах?
- У Херсоні було зроблено цікаву річ. Туди відрядили комісію від ЦК КП(б)У. Ця комісія сиділа у приймальні і зустрічала всіх мешканців, хто бажав щось сказати про те, що діється у місті. Людина давала усні свідчення, це записували як скаргу, і з цього всього вже складали загальну картину. За моїми підрахунками, кожен 70-й херсонець активно включився у розгляд цієї справи. А це дуже високий рівень активності населення.
- Ви описали те, як правоохоронці обкладали поборами непманів. А чи брали вони також хабарі від представників кримінального світу, як це практикується нині?
- Як історик я звикла оперувати документами. Як Ви розумієте, у документах правоохоронних органів, вочевидь, не буде такої інформації про взаємодію з кримінальними елементами. Хоча певні натяки можна взяти з того публічного дискурсу, який творився через ЗМІ у висвітлені «київської справи». Хоча з цією інформацією треба працювати обережно, пам’ятаючи, що преса несе й ідеологічну функцію. Але так чи інакше, через невеличкі повідомлення можна вловити певні нюанси. От, наприклад, з повідомлень 1922 року, приблизно за місяць до ухвалення Кримінального кодексу, описується дуже цікава ситуація, коли представники правоохоронних органів спіймали «гастролера». Описується ситуація фактично перемовин «гастролера» з правоохоронцями, коли він фактично звертається до них з прохання, мовляв, можна я тут у вас ще день «погастролюю», потім поїду і не буду вам заважати. Такий факт описаний, тож, напевно, такі ситуації виникали, і їх було чимало. Тобто правоохоронець щодня стикається з кримінальним світом, спілкується зі злочинцями, тому він бачить їх не абстрактними, він бачить конкретну людину, котра пропонує щось, від чогось відмовляється, по-своєму пояснює мотиви своїх дій.
- Можна припустити, що тодішні правоохоронці не бачили нічого поганого у факті таких перемовин?
- Так, правоохоронні органи самі передали цю інформацію у пресу. Тож не вважали це порушенням. Але в «київській справі» 1925 року вже йдеться про дещо більше. Там одна з ліній звинувачення саме й базується на тому, що був представник від кримінального світу, який активно взаємодіяв з працівником карного розшуку. Там ідеться про цілі схеми продажу-перепродажу викраденого тощо. І за рахунок цього правоохоронець отримував гроші від кримінальників.
- Вивчаючи матеріали тих справ 90-річної давнини, Ви проводили для себе паралелі з відповідними злочинами нашого часу?
- Природно, що такі аналогії виникають. Всі ті пореволюційні потрясіння були характерні й для часів після розпаду Радянського Союзу, початок побудови української держави, 1990-ті роки. Процеси дуже схожі, мотивації дуже схожі, але відбуваються в різний час і на різному рівні. Не можна порівнювати масштаби, не можна порівнювати жорстокість, яка супроводжувала 90-ті роки в Україні. Але сам механізм майже той самий. Він настільки впізнається, коли читаєш матеріали про1920-ті роки.
- Сучасні правоохоронці «виправдовують» свої корупційні вчинки нібито надто низькою зарплатнею. Чи їхні тодішні колеги теж використовували для себе цей аргумент?
- Так, цей мотив звучав і тоді: «Треба виживати». Запорізький історик Сергій Лях зробив дуже добрий висновок про номенклатуру 1920-х років. Для неї найбільш омріяним було сите життя. Тодішнє суспільство – це бідне суспільство. Для людини, яка трішечки піднялася, найголовніша цінність, що їй є що їсти. Звичайно, зарплатня у правоохоронців була низькою. Їх намагалися перевести на місцеві кошти, але місцеві бюджети їх утримувати не могли. Дехто з них навіть був змушений брати в оренду землю й займатися сільським господарством, щоб якось себе прогодувати. Тому цей мотив звучав обов’язково.
- Тож можна припустити, що міліцейське начальство на вищих рівнях, усвідомлюючи такий стан справ, давало своєму підлеглому своєрідний карт-бланш на «кормління».
- Але знаєте, в людини був вибір. Там навіть було таке умовне позначення: «люди третього поверху» і «люди першого-другого поверхів». Частина з них не була вписана в ці корупційні схеми. Тобто, були ті, хто проплачував свій статус, брав участь у цій системі «кормлінь».
- А самі підсудні як пояснювали систему хабарництва знизу догори?
- Вони це називали подарунком від комуніста до комуніста. Вони розуміли, що якщо це випливе як хабарництво, то посилить їхнє покарання. Тому на судовому процесі вони це видавали за систему взаємної подяки. Тільки «дивно», що лінія дарунків ішла чітко знизу догори, вона не була взаємною. І все ж таки наявність тих правоохоронців, котрі не були вписані у цю систему, говорить про те, що людина могла вибирати: хоче вона в цю систему чи ні.
- А хтось підраховував загальний ступінь корумпованості тодішнього суспільства?
- На жаль, таких цифр немає. Можна лише сказати, що описані випадки хабарництва потрапляли в рубрику «Посадова злочинність серед правоохоронців». Відсоток її за статистикою не був дуже високим. Якщо брати суто хабарництво, то це – 2-3%, якщо загалом злочинність серед правоохоронців, то це – 10-15%. Але зрозумійте, що це показники дуже специфічні, адже посадова злочинність серед правоохоронців має надзвичайно латентний характер. Тобто ці 10-15% - це верхівка айсбергу, те, що вийшло назовні.
Довідка ZAXID.NET
Міхеєва Оксана – професор кафедри соціології управління Донецького державного університету управління. У 2012 р. захистила докторську дисертацію, присвячену вивченню правоохоронної системи радянської України часів нової економічної політики з історичних позицій. Автор монографії "Становлення та функціонування правоохоронних органів УРСР (1921-1928 рр.): історичні аспекти".