Те, що зробив Кудзіненка, можна назвати «деконструкцією совєтського партизанського міту» (недарма цей фільм заборонено для перегляду у Білорусі, тому режисер показує його де завгодно - у Варшаві, у Ротердамі, у Празі, але не в себе вдома...). Можна шукати ще інших окреслень. Для мене ж очевидно одне: попри потужний «деконструктивний заряд», фільм Кудзіненки заторкує якісь геть архетипні людські трагедії.
Майже місяць збиралася про це написати. Звернулася з листом до режисера, аби уточнити деякі деталі (бо ж коли пишеш якусь міні-рецензію і хочеш щось зацитувати - бажано робити це без перекручень). Та відповіді на свого листа не отримала (можливо, мейл в чоловіка змінився...), отож рецензії (навіть міні) не вийшло.
Проте фільм той не відпускає мене. Тим більше, що дивилася його вже вдруге (у «Ляльці», в рамках «Білоруської весни»). І мушу сказати: враження від другого перегляду були анітрохи не слабші...
Отож: білоруський режисер Андрей Кудзіненка зняв фільм про війну. А саме про білоруську партизанку. І що тут такого - спитають ті, котрі того фільму не бачили? А от власне: те, ЯК він це зробив, заслуговує на якнайбільшу увагу.
Те, що зробив Кудзіненка, можна назвати «деконструкцією совєтського партизанського міту» (недарма цей фільм заборонено для перегляду у Білорусі, тому режисер показує його де завгодно - у Варшаві, у Ротердамі, у Празі, але не в себе вдома...). Можна шукати ще інших окреслень. Для мене ж очевидно одне: попри потужний «деконструктивний заряд», фільм Кудзіненки заторкує якісь геть архетипні людські трагедії.
Кожна із трьох новел-притч, які становлять фільм («Адам і Ева», «Мати» і «Батько»), розпочинається цитатою зі Святого Письма - що вже задає тон і самим притчам, і їх рецепцію. Крім того, режисер «розламує» час, подаючи події немовби з кінця - нумерація притч іде у зворотньому напрямку, від третьої до першої.
Війна тут служить лише тлом, на якому розігруються спричинені нею-таки трагедії чоловіка і жінки, матері і батька, дитини і вояка. Властиво, війна цікавить режисера лише тією мірою, якою будить у людях їхні основні почуття та інстинкти.
У новелах-притчах багато художніх повторів і паралелей. Горить німецький мотоцикл - і селянська хата. Загибель курки під колесами мотоцикла - і смерть дитини від випадкового пострілу. Згадка про Любов Орлову у розмові «партизанів» - і Марлен Дітріх у балачці німців-мотоциклістів. Німа матір, яка втрачає свою дитину - і знаходить її у пораненому мотоциклістові (одному з тих, котрі вбили її дитину). Усе це «б'є в одну точку»: у війні не буває переможців.
Чотири роки тому, у Варшаві, на обговоренні, яке було після перегляду цього фільму в Замку Уяздовському, хтось згадав грецьку трагедію, намагаючись схарактеризувати те, що зробив режисер. Переглянувши «Окупацію. Містерії» вдруге тут, у Львові, я ще раз у цьому переконалася...