Єдиною українською стрічкою на Каннському кінофестивалі був фільм Ростислава Кирпиченка «Весна», що є копродукцією України, Литви та Франції.
Події відбуваються у маленькому містечку на тимчасово окупованій території України. Російські військові забороняють ховати страчених цивільних українців. Вони складають їх, щоб закопати у братській могилі, коли назбирається достатня кількість тіл. Головний герой, 35-річний священник Андрій, зберігає тіла вбитих та намагається їх гідно поховати, а головне – зібрати та зберегти докази злочинів росіян. Він таємно ідентифікує загиблих. Проте чи довго Андрій зможе чинити опір?
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Під час фестивалю ZAXID.NET поговорив з Ростиславом Кирпиченком, який тривалий час живе у Франції та є випускником кіношколи La Fémis. Розмова була про створення картини та про її сприйняття.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google Додати
Розкажіть, будь ласка, чи є якась конкретна реальна історія, яка стала основою фільму?
Так, але це кілька історій, які відбувалися в різних місцях. Я слухав інтерв'ю зі священниками з Бучі, також зі священниками з Херсонщини. Там були дуже подібні історії, коли росіяни забороняли ховати тіла закатованих людей.
Але та історія, яка стала основою фільму, написалась сама собою. Вже потім, поки я ще працював над сценарієм, почав знаходити подібні інтерв'ю. Якось інтуїтивно я написав історію досить близькою до реальності.
У ній є дуже особисті деталі. Наприклад, історія про мамині черевики, у яких ходить хлопчик з фільму. У мене така історія була в Дніпрі, коли в нас грошей не було зовсім, тож взимку я був змушений ходити в маминих черевиках. І дуже соромно в школі мені тоді було. Я додав це до сценарію, бо мені було важливо додати щось інтимне, особисте.
Ваші герої використовують російську та українську мови. Часом чути у балтійських акторів характерну вимову. Чи для українського глядача щось плануєте міняти? Чи для вас це навпаки, свідомий спосіб, який дає певне відчуття відстороненості?
Ми, чесно кажучи, розраховували насамперед на західного глядача. Взагалі є питання, чи українцям це потрібно дивитися. Насправді реалії – набагато гірші, аніж те, що відбувається у фільмі. А от для західного глядача це виглядає занадто жорстко. Багато людей кажуть, що таке дуже важко витримати.
Ми знімали у Литві, тож працювали переважно з литовськими акторами. На щастя, змогли привезти Анастасію Пустовіт, також залучили Євгенію Гладій. Актор, який грає Степана – В'ячеслав Лук'янов – має українське походження. Його родина – в Україні, а двоюрідний брат зараз воює.
Нам категорично не хотілося працювати з російськими акторами, тому всіх російських військових грають литовці. У певний момент я настільки звик до їхнього акценту, що просто перестав його чути.
Я не знаю, чи цей фільм покажуть в Україні. Але все одно, з поваги до акторів, хотілося б залишити їхні голоси. Священника грав литовський актор Кястутіс Ціценас, з яким я вже працював. Він пів року вивчав українську мову з викладачами, щоб покращити вимову.
Мені здається, у цьому теж є якась енергія акторської гри, яка передається через голос, через думку.
Я власне хотіла запитати, чи робота з мовою (адже у вас герої навіть в одній родині говорять різними мовами) була для вас важливою?
Так, це було важливо. Я сам виріс у Дніпрі, ми російською розмовляли. Зараз, звичайно, всі перейшли на українську. Але у моєму дитинстві ми перемішували мови.
На окупованих територіях теж говорять переважно російською. Ми з одного боку намагалися бути реалістичними, з іншого боку – українська мова священника та його помічників є певним маркером.
Розкажіть, будь ласка, про українських акторів, про роботи з ними.
Анастасія Пустовіт – це просто зіронька моя. Дуже приємно було з нею працювати. Якось ми дуже зблизились, дуже підтримуємо одне одного. Це був чудовий досвід. Євгенія Гладій – теж чудова акторка.
На жаль, через фінансові причини важко було привезти до Литви більше акторів з України. Але коли я подивився роботи Анастасії, то стало зрозуміло, що вона найкраща. Вона просто душею грає. І в ній дуже багато людяності.
Я так розумію, що знімалася картина в Литві?
Так. У нас добре попрацював локейшн-менеджер. Зрештою, за радянських часів все усюди дуже схоже набудували, тож, наприклад, знайти хрущовки не було дуже складно. Їх і в Литві теж багато є.
Також багато праці доклала декораторка. Вона француженка, ми вчились в одній кіношколі. Вона передивлялася всі документальні фільми про цю територію, які могла знайти, щоб зрозуміти, як все мало би виглядати на екрані.
Партнер проєкту Культура – blago – технологічна компанія, яка створює середовище для комплексно якісного життя в місті. Компанія працює з усіма сферами міського середовища і через технології робить міста сучасними, комфортними та зручними для життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Зараз в українській кіноспільноті дуже багато триває суперечок, чи вартує знімати ігрове кіно про війну, поки вона не закінчилась. Судячи з фільму, ви вважаєте, що вартує. Аргументуйте, будь ласка.
До повномасштабного вторгнення я вже жив в Парижі шість років. Я поїхав з України у 2014 році грати в футбол у Прагу. Потім жив у Франції, навчався в кіношколі на режисера. І на початку повномасштабної війни я ставив собі питання: як мені з цим жити тепер?
Я розумію, що зараз я вже є частиною кіноіндустрії Франції, в мене є можливість знайти якісь кошти, щоб щось зняти. Мені важко собі уявити, що зараз я міг би знімати якісь романтичні комедії, дія яких відбувалися б в Парижі французькою мовою, коли в мене є можливість знімати фільми про Україну. Якщо в мене є можливість щось знімати, чому не говорити про те, що насправді болить, не розповідати про це у Франції? Сподіваюся, що нам це вдалося.
У вас дуже специфічна, темна атмосфера у фільмі. Він практично монохромний, сіро-коричневий. Наскільки початковий задум був саме таким і хто з цим працював?
Так, такий задум був. Коли я у 2022 та 2023 роках їздив до Львова і Дніпра знімати документальний фільм, тривали постійні обстріли інфраструктури й усе було повністю у темряві. І це відчуття ми намагалися з оператором передати – відчуття якоїсь постійної темряві, особливо взимку, коли сонце рано сідає.
Хотілося, щоб цей колір, ця атмосфера, працювали на рівні почуттів: коли тобі важко розгледіти, куди ти йдеш. Коли через те, що у місті повна тиша, ти чуєш кожен звук. Дніпро – велике місто, але за 30–40 метрів чутно було, як іде якась людина. Це дуже впливало на сприйняття в цілому. Ось тому цей темний колір є важливим. Ми намагалися знайти якусь метафору неможливості поховань. І ця темрява стала нею. Метафорою окупації, бо окупація, як зима, вона не дає можливості навіть просто оплакати втрати.
Ну і потім – символ весни як нового народження. У фільмі вона не настає, хоча дуже хотілося б, щоб було інакше.
Власне, не настає. У вас мало оптимізму в картині. Хоча фінал, коли хлопчик отримує вимріяні черевики, все ж таки дає хоч якусь надію. Чи ви просто фінальною сценою пом'якшуєте враження для глядача?
Так, це скоріше пом'якшення, ніж надія. У цього хлопчика, окрім спільної трагедії війни, є й своя особиста: неприйняття його у школі.
І все, що він отримав після всього пережитого – черевики. І більше ніхто йому нічого дати не може. Лінія неповернення щодо нього була перетнута, і всім з цим жити. А ці черевики дають йому хоч якусь радість у його зґвалтованому дитинстві, яке неможливо забути. І про таки випадки насилля над дітьми я теж багато читав, про систематичні зґвалтування на окупованих територіях. Це жахливі історії, тому це теж було важливо показати, проговорити.
Розкажіть, будь ласка, чи ви маєте вже якийсь фідбек від глядачів? Бо коли я дивилась фільми про війну на європейських фестивалях, часто доводилось чути, що це не може бути правдою. Чи вже доводилось таке чути?
З людьми, які говорять, що все це фейк, я не спілкуюся. Щодо відгуків, то вони були скоріше позитивними. Люди казали: «Ми не все до кінця розуміємо, але ми не допомагали достатньо».
Ще одна мета фільму була й у тому, щоб звернути увагу на все, що відбувається в Україні. Водночас, коли ми шукали фінансування, нам говорили, що ми розповідаємо нашу історію занадто жорстко.