- Науковець повинен прагнути зробити щось корисне, а не стати нобелівським лауреатом. Хто гониться за премією, той вже не науковець. Отримати Нобелівську премію неможливо, якщо ти працюєш лише на цю мету.
Про львівський Інститут біології клітин нещодавно говорили в цілій Україні й закордоном. З легкої руки журналістів світом розійшлася інформація, що, буцімто, там створено новий метод боротьби з раком. «Це – явне перебільшення», – запевнив заступник директора Інституту Олег Стасик. То, яких саме успіхів у боротьбі з цією страшною хворобою вдалося досягнути львівським ученим, яке місце займає біологічна наука в Україні, чому більшість молодих науковців намагається виїхати закордон, чому Олег Стасик таки вирішив повернутися на Батьківщину – про все це він розповів у інтерв’ю ZAXID.NET.
- Почнемо з твого професійного вибору. Чому саме біологія?
- Таким було моє рішення ще в шкільні роки – займатися наукою, стати біологом. Це було для мене цікаво, біологія здавалась багатогранною і складною наукою, тому я довго не сумнівався у виборі професії.
- Можна сказати, що існує так звана львівська біологічна школа.
- Мені не зовсім до вподоби слово «школа». Я б радше говорив про наукові традиції. Вони тягнуться ще з довоєнних років, з польських, австрійських часів. Ці традиції найнаочніше засвідчує Природничий музей на біологічному факультеті, там є прекрасна колекція, унікальні гербарії, які почали збирати ще за часів Австро-Угорщини. Вистачить сказати, що у Львові працював відомий біохімік Якуб Парнас, якого нині цитують у всіх біологічних підручниках світу.
- Наскільки впевнено відчуває себе біологічна наука у Львові, якщо порівняти її з іншими науковими напрямками, наприклад, фізичним, математичним?
- Порівнювати досить складно. Можна лише сказати, що у Львові є такі відомі науково-дослідні інститути Національної академії наук України (НАНУ) як Фізико-механічний інститут, Інститут конденсованих систем академіка Юхновського тощо. У порівнянні з цим, я б сказав, біологія не достатньо представлена. Проте досить потужна біологічна наука у Львові є, а Інститут біології клітини НАНУ, у якому я працюю, є з багатьох точок зору передовою науковою установою, де ведуться сучасні дослідження на молекулярному та клітинному рівнях.
- Мала б робитися, адже серйозні фундаментальні та прикладні біологічні дослідження конче необхідні для медицини, сільського господарства, біотехнологічних виробництв. Не даремно ж казали, що ХХІ століття буде століттям біотехнологій. І в світі біологія рухається швидкими темпами уперед, а ми ще пасемо задніх. За радянських часів біологія була сконцентрована головним чином у Росії – Москві, Ленінграді, Новосибірську. За час Незалежності якихось стратегічних рішень щодо фінансування, щодо пріоритетного розвитку в цій галузі ухвалено не було. Були лише точкові рішення. Тому можна сказати, що біологічна наука в нас не достатньо шанується на державному рівні, а це робить свій відбиток і на львівський рівень. І про це вже треба питати у тих, хто визначає стратегію розвитку і у вищій школі, і в Академії наук. Тому й випускникам біологічних факультетів знайти собі застосування дуже непросто. Сучасна експериментальна наука потребує відповідної бази, приладів, розхідних матеріалів, 99% яких виробляється закордоном.
- Скільки твоїх колишніх однокурсників працює нині за фахом?
- Менше половини. Адже для того, щоб випускники-біологи мали забезпечені робочі місця, необхідно, щоб, як це є у цивілізованому світі, у практичних впровадженнях, які виникають з фундаментальних досліджень, брав участь приватний бізнес. А для цього повинні бути малі компанії, які працюють у галузі біотехнологій і венчурний капітал, який допомагає цим компаніям зростати. В Україні, на жаль, цього немає. У нас немає того ринку біотехнологічного, аграрного, медичного, який би стимулював розвиток прикладних досліджень. Тому обдарованому біологові повністю реалізувати себе як спеціаліста краще вдається закордоном. У біологічній галузі ми від того світу, який вважаємо розвинутим, відстаємо на порядок, а може й порядки. У 2006 році я був на великому біофорумі в США, в якому брало участь близько 15 тисяч осіб. Там була величезна експозиція, де різні країни та регіони презентували свої досягнення в біологічній науці. Так от, виставковий павільйон однієї Баварії, лише окремого регіону Німеччини, був у рази більшим за те все, що виставив цілий колишній СРСР. Водночас наших випускників, студентів й аспірантів закордоном люблять. Якщо людина серйозно ставилася до навчання, була мотивованою до роботи, проявляла винахідливість, постійно підвищувала свою кваліфікацію, то вона має всі шанси стати успішною на Заході. Дуже багато наших колишніх випускників стали там керівниками лабораторій, професорами, нічим не гіршими за американських чи європейських колег. Якщо українця поставити у так-звану «західну» функціонуючу систему, то він там доволі часто здатен проявити себе надзвичайно позитивно.
- Ти сам декілька років працював у США. Як ти туди потрапив?
- Дуже просто. У 90-х роках існувала низка програм співпраці, які фактично були програмами допомоги колишнім радянським науковцям.
Подаючись на ці міжнародні гранти, ми конкурували не з німцями чи поляками, а з росіянами чи з науковцями інших республік колишнього СРСР. Нам вдавалося вигравати доволі багато конкурсів. З розрахунку кількість грантів на одного науковця ми, біологи, були, напевно, одними з рекордсменів в Україні. Я сам брав участь у виконанні кількох міжнародних грантів, один з них і передбачав поїздку до Америки.
- Коли саме це було й де ти працював?
- Це було 1996 року. Моя поїздка мала б тривати півроку. В Україні тоді був дуже складний період, постійні затримки зарплат на кілька місяців. Я навіть мав проблему, щоб зібратися в дорогу. Працював я в Інституті вищих студій у штаті Орегон, у лабораторії професора Джеймса Креґґа, відомого спеціаліста з біотехнології мікроорганізмів. Коли з’ясувалося, що об’єм робіт значно більший, аніж передбачалося, то професор сам знайшов можливість профінансувати мою роботу й в подальшому. Таким чином я там затримався майже на два роки.
- Була можливість залишитися ще довше?
- Звичайно, мені навіть пропонували green card …
- Чому ж ти повернувся?
- У науці часто доводиться вчиняти нестандартно. Переважна більшість моїх колег, котрі виїхали за кордон, там і залишилися. Я їх жодним чином не засуджую, зрештою мій рідний брат пішов цим шляхом. Він працював у Швеції, тепер – в Австрії, він є фахівцем дуже високого рівня, і навряд чи йому б вдалося знайти в Україні ефективне застосування своїх знань. Я ж не буду говорити про патріотизм, інші ірраціональні речі, назву дві основні причини, чому я повернувся. По-перше, у дещо молодечому запалі, мені здавалося, що якщо я не повернуся, то той досвід, який я здобув (а це була молекулярна генетика), не вдасться передати нашим науковцям. По-друге, була суто спортивна злість – хотілося довести, що повернувшись сюди, я все ж зможу реалізуватися в науці.
- І як, зміг?
- Коли я повернувся до Львова наприкінці 1998 року, то зразу ж зауважив: «Я не можу працювати без Інтернету». А в інститутах Академії наук тоді ще Інтернет проведений не був. І все ж за півтора року Інтернет у нас в Інституті з’явився. Нарешті ми змогли оперативно отримувати інформацію про найновіші дослідження у сфері молекулярної біології, дослідження генома тощо. Наскільки мені вдалося? Дещо вдалося, хоча постійно в голові крутиться лиха думка, що ти тут працюєш менш ефективно, ніж працював би закордоном.
- Тобто, все ж шкодуєш?
- Ні, не шкодую. Я просто реально оцінюю ситуацію й припускаю, що у закордонній лабораторії я як науковець, напевно реалізував би себе краще. Це – один критерій. Водночас я тішуся тим, що залишився в Україні, бо все таки багато чого вдалося зробити й тут, в Інституті біології клітин.
- Відколи функціонує ваш Інститут?
- Практично Інститут існує з 1969 року.
- Інститут створено, як це в нас часто буває, під якогось академіка?
- Ні, його засновниками були відносно молоді тоді науковці: професори Степан Кусень і Григорій Шавловський. Спершу Інститут функціонував як два відділи київського Інституту біохімії. Лише 2000 року, стараннями директора Інституту професора Сибірного, Інститут офіційно запрацював як повністю самостійна структура.
- Ми з тобою знаємося вже понад десять років. І от одного чудового дня я дізнаюся, що ти входиш у команду науковців, котра уже близько підійшла до вирішення такого глобального лиха як рак…
- …у величезну команду науковців з цілого світу, які намагаються зробити свій посильний внесок у вирішення проблеми раку. Це дійсно – одна з найстрашніших хвороб. І в Україні, і в цілому світі, за статисткою, рак як причина смерті займає друге місце після серцево-судинних захворювань.
- Боротьба з раком – це центральне питання, над яким працює Інститут?
- Над ним традиційно працює значна частина Інституту. І я б не поспішав стверджувати, що я вже є спеціалістом у цій галузі, для мене вона також певним чином нова. Перед тим я займався молекулярною генетикою і клітинною біологією мікроорганізмів. Тобто, я чотири роки тому фактично суттєво поміняв свій напрямок роботи як науковець. Для мене це був певний ризик, проте я не шкодую, адже довелося вдатися до brainstorming’у (мозкового штурму – ZAXID.NET), аби досконаліше зрозуміти нову проблему, над якою працюєш. Зрештою потрібно не пишатися старими заслугами, а вчитися все життя, щоб залишатися нарівні й не соромитися називатися науковцем. Напрямок, яким ми нині вивчаємо, є дуже цікавим. Проте стверджувати, що за цей час я став фахівцем у галузі, було б надто нескромно.
- То все ж, наскільки тобі й твоїм колегам вдалося просунутися у вирішенні проблеми раку?
- Якщо нам вдасться вдосконалити хоча б одну з технологій лікування певних типів раку й це з часом буде використано на практиці й врятує хоча б одне життя, то ми вже зможемо сказати, що як науковці ми свої штани протирали недаремно. Коли я змінив свій науковий напрямок, то в мене виникло відчуття, що з приватної автівки я пересів у вщент набитий вагон токійського метро. Тобто кількість спеціалістів, котрі працюють над проблемою раку, є просто величезною. Відповідно цей напрямок і фінансується різними фондами, конкурсними грантами. І ми бачимо, що є значний прогрес, особливо внаслідок застосування підходів молекулярної генетики, геноміки, нанотехнологій, але говорити про вирішення проблеми раку ще зарано і «панацеї» у найближчі роки ще не буде.
- Якось я почув з твоїх уст таке магічне слово «аргіназа», котре, наскільки я зрозумів, має послужити ключем до вирішення певних проблем у лікуванні раку.
- Ні, я б не сказав, що «ключем». «Аргіназа» – це те нове, котре є добре забутим старим. Спробую пояснити. Ми працюємо над такою проблемою, як намагання нетоксичним способом загальмувати ріст злоякісної пухлини в організмі. Аргіназа – це назва одного з можливих ферментів, які розщеплюють в організмі людини амінокислоту, що й зупиняє ріст пухлини, але не є токсичним для організму в цілому. Це явище було відоме й до нас. Загалом, коли мова ведеться про дослідження в галузі раку, то, як правило, говориться про декілька моделей, над якими працюють науковці. Перший рівень – це рівень клітин, коли клітини ракової пухлини людини можна культивувати та досліджувати в лабораторній пробірці. І питання селективного вбивання клітин пухлини в пробірці вже давно вирішено. Боротися з раком у лабораторії – «запросто». Друга модель: метод, опрацьований у пробірці, перенести на цілий організм. Як правило, це організм лабораторної тварини – щура, миші. Треба добитися того, щоб те, що працює в лабораторних умовах, запрацювало й на піддослідних тваринах. І третя модель – це випробування на людях. Перед цим треба переконатися, що лікарський препарат малотоксичний, що він селективно діє лише проти пухлини. Причому не існує препаратів, котрі глобально діють проти всіх видів пухлин, потрібно їх добирати до певних типів пухлин і навіть бажано – до індивідуальних пацієнтів. І лише тоді препарат перевіряють на групах пацієнтів: одним дають плацебо, іншим – препарат. Є кілька етапів цих випробувань. Хочу зауважити, що над розробкою нових протипухлинних препаратів працюють величезні фірми, бюджети котрих близькі до бюджету нашої держави. У них процес від моменту, коли науковці винайшли в пробірці новий препарат, до успішної перевірки його на пацієнті, триває до десяти років, і лише невеликий відсоток задовольняє усі критерії. На жаль, великі компанії проявляють інтерес до розробки все нових і нових препаратів, виходячи з їхньої комерційної природи, а не до пошуку більш ефективних комбінацій вже відомих – це завдання науковців та медиків.
- Це, звичайно, цікаво, але ми трохи відійшли від розмов про внесок саме вашого Інституту.
- Мушу пояснити суть проблеми. Так от, є традиційний хірургічний метод лікування раку, є радіотерапія, є хіміотерапія. При хіміотерапії ліки, переважно низькомолекулярні, дають пацієнтові, щоб вбити клітини раку. Деякі засоби є доволі ефективними, процент виліковування сягає 70%. Якою нині є одна з головних проблем у використанні хіміотерапії: 70-90% препарату вимивається під час його проходження до злоякісної пухлини. Ліки діють на інші клітини, пригнічують їх. Це й призводить до різних негативних побічних ефектів. Що більше: при деяких методах 30% пацієнтів помирає не від самої хвороби, а від лікування.
Тепер про те, що ти питав, про наш внесок. Ми працюємо в галузі ензимотеапії…
- Поясни нам, невтаємниченим, що значить цей термін.
- Це – метаболічна терапія. Пояснити її «на хлопський розум» можна так: в організм вводяться певні ферменти, які синтезуються на основі мікроорганізмів. Ці ферменти здатні деградувати один з компонентів, амінокислоту, який потрібен раковій клітині, для того, щоб вона проліферувала (тобто росла). Зразу зауважу, що тут не йдеться про «піонерське відкриття львівських науковців», як повідомляли деякі ЗМІ. Це явище було відоме й раніше.
Так от, повертаючись до згаданої тобою аргінази. Якщо таким чином забрати із середовища, в якому розвивається ракова пухлина, одну з амінокислот – аргінін, то пухлина зупиняється в рості. Водночас були проведені дослідження і на тваринах і на людині, що якщо забрати цю амінокислоту з кров’яного русла, то організм це переносить відносно нормально. Можуть бути незначні побічні ефекти, з якими можна боротися, але не буду вдаватися в деталі. Нам головне те, що зупинка росту пухлини відкриває для медиків так зване «терапевтичне вікно». Ми отримуємо час, щоб сучасними методами проаналізувати, що це за пухлина, які там є видозміни, як з нею боротися, які методи й медикаменти застосовувати. Найчастіше це може бути комбінація різних методів. Саме за індивідуально підібраними комбінаціями, на мій погляд, майбутнє.
Якщо говорити образно, то використовуючи ензимотерапію, зупиняючи проліферацію пухлини, ми ставимо рак з ніг на голову. Більшість хіміотерапевтичних препаратів впливає на клітини, які швидко діляться, а такими є, зокрема, ракові клітини. Утім, таке лікування супроводжується випаданням волосся у хворих, адже клітини волосся також швидко діляться. Препарати негативно впливають на клітини крові, бо вони теж швидко діляться. Тобто, ці традиційні препарати мають, як правило, недостатньо селективну дію. Коли ж ми за допомогою ферменту й дефіциту амінокислот зупиняємо розвиток пухлини, то ми вже можемо вибірково впливати протипухлинними препаратами не на клітини, які швидко діляться, а на клітини, які взагалі не діляться. Це потенційно може привести до абсолютно нових методів лікування. І з цією метою ми в інституті намагаємось встановити, чому деякі типи пухлин є більш чутливими до голодування за амінокислотами, ніж інші, які саме молекулярні сигнальні механізми при цьому задіяні. Ці фундаментальні знання є необхідними для розробки ефективної терапії, і ми маємо тут деякі цікаві ідеї.
- Так все ж: успіх уже близько?
- Ми зараз перебуваємо на порозі певних пропозицій для медицини. Але не буду забігати наперед. Моя мрія як науковця, щоб хоча б одна ідея, над якою ми працюємо в лабораторії, була впроваджена в медичну практику. Однак хочу підкреслити, що на цьому етапі ми ще не можемо допомогти онкохворим безпосередньо – потрібно щонайменше декілька років досліджень та клінічних випробувань.
- Ну, якби так сталося, то ти, фактично, міг би претендувати на Нобелівську премію.
- Це ти вже перебільшуєш. Науковець повинен прагнути зробити щось корисне, а не стати нобелівським лауреатом. Хто гониться за премією, той вже не науковець. Отримати Нобелівську премію неможливо, якщо ти працюєш лише на цю мету. Ця премія – критерій визнання певних досягнень. Нобелівський лауреат – це, звичайно, науковець високого рівня, але – не надлюдина. Дослідник може навіть не підозрювати, що те, що він відкрив, буде оцінено премією. Нобелівський комітет призначає премії не відразу після певного відкриття. Мусить пройти ще деякий час. Відкриття ще повинне підтвердити своє значення, воно повинне продемонструвати свій вагомий вплив. А прорахувати цей вплив апріорі ми не можемо, а отже, наперед не можемо визначити відкриття, яка гідне Нобелівської премії. Тому про неї не варто говорити. Окрім цього, сучасна наука все більше стає колективною, а не індивідуальною творчістю, тому премії потрібно давати не окремим талантам, а цілим колективам науковців, які реалізували певну ідею.
- Тим не менше бажаємо тобі й твоїй команді, якщо й не Нобеля, то принаймні успішного завершення досліджень!
- Дякую!
Довідка ZAXID.NET
Олег Стасик народився у Львові 1969 року. У 1992 році з відзнакою закінчив навчання на біологічному ф-ті ЛНУ ім. І.Франка. Ще в студентські роки займався науковою роботою в Інституті біології клітин, тож пішов туди працювати вже як дипломований фахівець. 1996-1998 рр. працював у США. У 2004 р. захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Клітинна біологія». Нині завідує відділом та обіймає посаду заступника директора Інституту з наукової роботи.