Його прізвище могло зберегтися лишень у пам‘яті літніх меломанів, на нього натрапляють музейники, передивляючися театральні афіші другої половини п‘ятдесятих років – там у графі виконавця низки центральних ролей значитиметься нині, на жаль, мало кому відоме ім’я: Олег Вітик.
А ось і він сам із фотографій тих часів – у ролі верховного жреця Рамфіса із опери “Аіда” Верді, отця Варлаама з “Бориса Годунова”, Івана Сусаніна із однойменної опери Глінки. Але виразніше – романтичний Руслан із іншої опери Глінки за тим же Пушкіним – “Руслан і Людмила”.
Олег Вітик з’явився у Львові в перший повоєнний рік – із невеличкого прикордонного села Потелича, де він народився 10 травня 1927 року. Невеличкого – але ж із віковою славою: майже шість сторіч тому Потелич був містечком із Маґдебурським правом, щільно розбудованим суспільним устроєм, багатим на ремісників і купців, людей мудрих і грамотних, та й співаків також!
Пишу це, посилаючись на видану кілька десятиріч тому монографію ленінградських дослідників під тією ж назвою – “Потелич”, а в ній ви надибаєте унікальні кольорові репродукції із давньої потеличської церкви Святого Духа: на потрісканих фресках представлено міщанський хор, де кожен учасник тримає в руках ноти. Фрески несподівано оригінальні, свіжі, повні здорового народного глузду і гумору, віри в неперехідну цінність людини, незалежно від її стану, звання чи роду.
Місто предивньої величі, Неперебутні дива:
Горда міщанка з Потелича
Господу славу співа!
Нині та церква дбайливо відреставрована – проте значна частина давніх фресок втрачена назавжди…
Так от неподалік тієї церкви у садочку перед хатою часто вечорами засиджувалася родина Вітиків – а село повне особливої музики, пахощів, місячного сяйва. Всього того, що аж тішилося, коли в притихле небо злітали давні пісні. В родині співали мало не всі, а Олегові сестри мали просто унікальні голоси, мені особисто приводилося їх чути пізніше на родинних сходинах. Які з пісень збереглися в їхніх душевних скарбницях? Та хоч би така небуденна “Ой у полі билинонька”, “Летіла зозуля…”
Та перемандруємо із того повоєнного Потелича до Львова, де Олег Вітик вступає на навчання до Музичного училища. Не згадую про бідоцтво і нестатки, така доля була чи не всієї тогочасної молоді. Але ж прагнення знань, прагнення утвердитися в цьому житті стати корисним рідному народові – зауважмо, що це виношувалося і як своєрідна доктрина. Треба було зберегтися, розвинутися, не зрадити, бути гідним у подальшому житті.
Звісно, було й мороки, і праці за трьох – та невдовзі прийшли справжні успіхи: Олег навіть став Сталінським стипендіатом, а згодом одержав спеціальну стипендію імені патрона консерваторії Миколи Лисенка. Можна ще багато говорити про роки навчання, про довгі вечори, проведені в гостинному мешканні співачки світової слави Соломії Крушельницької, яка взяла юнака під свою опіку, про її поради, настанови, розповіді про світову велич української пісні. Відтоді у репертуарі – знаменита “Дубинушка”, складний Шубертів “Приют”, і особливо успішний – “Коваль” Станіслава Людкевича на слова Івана Франка.
Відтоді – і братання із колегами із аспірантського гуртожитку на Академічній, дружба із молодим тоді Дмитром Павличком – невдовзі співатиме пісні на його слова, зокрема написані разом із композитором О.Білашем “Колоски”, “Два кольори”, інші.
І раптом… Зрештою, може й не зовсім раптом – але безжально й невблаганно: зчавило груди!.. Так ішло: дні коли все наче як слід – а потім невблаганна рука хапає за горло.
Мусив прощатися із найдорожчим – із сценою, ролями, славою. Надалі – довгі роки праці співаком-педагогом. Час від часу приходили ж дні, коли голос звучав на повну силу, коли міг не тільки розповісти, а й показати, в чому таємничий чар мистецтва співу.
Нас доля зводила на товариських вечорах, на родинних зустрічах. Та й на відпочинку нам якось довелося бути разом: це на острові за козацьким селом Боровицею, де Олег виспівував над притихлим Дніпром Шевченкових «Гетьманів», де переповідав щемливу легенду про Почаївську Божу Матір…
1999 рік – загострення хвороби й трагічний фінал. Попрощатися з видатним співаком на Личаківському кладовищі зібралася вся творча еліта Львова. У печальних споминах думки мимоволі формувалися строфами:
Боже, які вже тут докори –
З нами ж бо знаки Різдва:
Син твій із Львівської опери
Давній хорал доспіва.
Міст між віками прокладено,
Щоб не згубитись в путі…
Церква напахчена ладаном,
Ноти немов золоті…
Ні, цей неординарний співак не загубився в безмірі минулого. А ми зобов‘язані знайти час для щемливих спогадів, для того, щоб розшукати в радіоархівах збережені записи його голосу – бо це ж славні сторінки нашої історії, свідчення високого таланту дітей цього краю, щедрого обдарування сина преславного Потелича, наснаженого ще прадавніми співами його далеких попередників.