- Ті майстри, на котрих я взорую, для себе найкращим майстром вибирають природу і взорують на неї, тому я теж, найперше, намагаюся вчитись у природи. Намагаюся відстежити, як відбувається звук у природі. Як будується його конструкція. Як він розвивається і формулюється в якісь поліфонічні речі.
Львівський поет, композитор, а також митець у багатьох інших аспектах Олександр Фразе-Фразенко розповідає у інтерв’ю ZAXID . NET про можливості творчого висловлювання, рівень імпровізаційної музики в Україні та взорування на природу.
– Олександре, ти маєш багато інтересів і фахово їх поєднуєш: працюєш із фотографією, дизайном, з музикою, літературою… Що це все для тебе означає?
– Це просто інструменти для того, щоб могти говорити, засоби вислову. Андрухович колись казав, що для нього поезія – жестикуляція. Так само, якась дія для мене є втіленням чогось одного з цих всіх речей.
– А що тобі найближче з переліченого?
– Я думав про це. І мені здається, що вірші. Не тому, що це виходить найліпше робити, а тому, що це є щось таке, в чому я найкраще себе почуваю.
– А музика? Знаю, ти граєш не зовсім типову музику, не зовсім традиційну, яка не звучить аж так часто, яка, можливо, не має у нас великих авдиторій – це твоя тяга до чогось «нового»? Чому ти саме такий напрям обираєш?
– Це точно не є тяга до чогось нового. Тобто це не є через те, що я хочу якось виділитися з-поміж музикантів. Напевно, це певний процес якогось розвитку, найперше - розвитку думки. Як ми знаємо, думка кожної окремої людини розвивається так само, як культура від самого початку і дотепер. То, можливо, я є ближчий до сучасного зараз.
– А взагалі, на якому етапі зараз музика в Україні отакого спрямування? Ширше кажучи, сучасна академічна і вільна імпровізаційна музика?
– В Україні, як завжди і зі всім, ситуація є не дуже прогресивною, так само, звісно ж і з музикою, хоча останнім часом є якісь намагання вклинитися в контекст музики. Напевно, це все приходить з модою. Передусім - із модою на сучасний живопис. Через Київ це все якось потихенько притягує інші мистецтва. Скажімо, в нас багато галерей (хоча, в Європі це вже було неактуально у 70-х рр.) тільки тепер почали виставляти абстрактний експресіонізм і т. д. Тобто в нас це відбувається, як завжди, вторинно. Приходить якась запізніла мода, і вона притягує все інше.
– Може є сенс цим нехтувати? Споживати – так, але не обов’язково повторювати у нас.
– Напевно, що так.
– Тобто придумувати щось кардинально своє, на якихось своїх джерелах…
– Але з іншого боку, наприклад, абстрактний живопис виник не десь на Заході, а навіть трохи на Сході. Кандинський почав якось це класифікувати і описувати, академізовувати абстрактний живопис, котрий він, звичайно ж, порівнював з іншими видами мистецтва. Тобто це не прийшло до нас із Заходу. Це могло якраз пройти крізь нас і піти на Захід, але воно нас, як завжди, перескочило і пішло далі. Хоча тут ми також мали і Малевича у 30-х рр., котрий викладав у Київському художньому інституті. Ми це все мали тут, але чомусь цим знехтували і пропустили повз себе. Можливо, ця ситуація часова – через війни, режими і т. д.
– Чи є якісь майстри, на яких ти взоруєш в музиці?
– Так, звичайно. Скажімо, ті майстри, на котрих я взорую, для себе найкращим майстром вибирають природу і взорують на неї, тому я теж, найперше, намагаюся вчитись у природи. Намагаюся відстежити, як відбувається звук у природі. Як будується його конструкція. Як він розвивається і формулюється в якісь поліфонічні речі. Як це все разом працює, і тоді я вже знаходжу це все у композиторах, які мені подобаються. Це, звісно, й класичні композитори, як Бах наприклад, але мені ближчий Штокгаузен, Кейдж, Мессіан, Фельдман, Такеміццу та інші.
– Ти часто береш участь у всіляких музичних і літературних фестивалях. Де тебе можна буде послухати найближчим часом?
– Це, мабуть, будуть всілякі літні фестивалі, якісь виступи, але це ще не певно. Якщо комусь цікава сучасна музика, зокрема й наша, то він може це спокійно знайти в Інтернеті, просто скориставшись Ґуґлом.
– Так, зараз такі можливості є. А ще, як ти сприймаєш рецепцію своєї музики?
– Я намагаюся поблажливо на це все дивитися. І просто не розумію, чому у нашій країні так є? Бо з доброю сучасною літературою зараз аж колосальних проблем нема. Майже немає проблем з живописом, принаймні, на перший погляд. Хоча, спілкуючись із багатьма художниками, ти розумієш, що вони просто намагаються виглядати так, як виглядають художники за кордоном. А з музикою чомусь є така ситуація, що ми маємо одиниці сучасних музикантів, які просто займаються сучасною музикою. Можливо, кілька десятків. Це навіть трохи кумедно і нагадує історію (майже анекдот) з Сервантесом, коли влада теж не підтримувала його, а навпаки – обмежувала. Тоді в короля запитали: чому ж ви обмежуєте його? Це ж ваш найкращий письменник! На це відповідь була: бо тільки в такому стані він найплідніше працює. Може, це стосується і нас.