- Для того газу, яким ми володіємо і який має намір купувати Європа, цілком би вистачило тих газогонів, які вже існують, тобто української та білоруської ГТС. Цих систем цілком вистачає. Але тут у гру вступила політика.
Олексій Хайтун– провідний російський експерт у газовій галузі, лауреат Державної премії. Працював на керівних посадах у Газпромі ще на початках його створення. Нині ж, працюючи в Академії наук, професор Хайтун виступає радше опонентом для чиновників російського газового велетня. Про це – в ексклюзивному інтерв’ю, яке він дав ZAXID.NET на ХХІІ Економічному форумі у Криниці.
- Ваші колишні колеги з Газпрому завжди скептично висловлюються, коли мова заходить про сланцевий газ. Ви поділяєте їхній скептицизм, чи все ж погоджуєтеся, що сланцевий газ дає серйозний шанс?
- Я переконаний, що сланцевий газ є шансом, але не стовідсотковим. Це – не панацея, не філософський камінь, над ним треба серйозно працювати. Досвід Америки продемонстрував, що сланцевий газ можна видобувати у широких масштабах. Проте вони йшли до цього майже двадцять років.
- Чому ж світ почув про сланцевий газ лише кілька років тому?
- Бо перші 12-13 років вони займалися ним латентно, не збурюючи громадськість. У США – велика кількість підприємств, котрі мають одну-дві бурові установки. Вони постійно свердлять по цілій країні – хтось замовляє свердловину на нафту, хтось на воду... Так-от, років двадцять тому велика кількість маленьких компаній розпочала буріння на сланцевий газ у Мексиканській затоці. Більшість Із них не отримала великих прибутків, але були й такі, котрі заробили досить серйозно. Я зараз вже не пригадаю прізвища того підприємця, котрий зміг продати свій маленький бізнес за 1,2 млрд доларів.
- І як йому це вдалося?
- Він знайшов родовище сланцевого газу й запатентував його. Але головне те, що за останні 12 років американці освоїли нові технології, котрі нині вже дали можливість видобувати газ із надлишком.
- Тобто головне в цій справі – правильні технології?
- Так, бо коли хтось намагається так просто налетіти на цю справу, зразу ж зробити, то це рідко вдається. Є безліч різних нюансів. Приміром, вміння пробурити горизонтальну свердловину, котра має фіксувати появу каверн… Це все – технології. От дивіться: фірма Apple володіє 625-ма млрд доларів, а наш Газпром має вшестеро менше. Бо вони торгують технологіями, а ми – сировиною. Якщо ж повернутися до сланцевого газу, то можна стверджувати: якщо належно працювати над технологіями, він може дати значний шанс на енергетичну незалежність Польщі. Та й Україні стане простіше розмовляти з монополістами зі сходу. А наразі у Польщі, наприклад, лише дві горизонтальні свердловини. Цього ще замало, щоб вести серйозну розмову.
- А скільки ж їх потрібно, щоб впевнено почуватися?
- Кілька десятків, лише тоді можна сподіватися на промислові притоки. Щойно з’являються промислові притоки – зразу ж виникає зацікавленість у продовженні робіт. А головний висновок, який я для себе зробив і вам рекомендую: сланцевий газ – це яскравий приклад застосування нових технологій. Але нові технології ефективно втілюються лише у відкритих ринкових системах.
- А хіба у тоталітарних системах вони не втілюються?
- І там теж, але значно повільніше. От погляньте, Росія завжди заявляє: у нас найкраща у світі ядерна зброя, у нас найкращі ракети-носії! А як перевірити? Для цього хіба що треба провести ядерну війну. А от якість комерційної, цивільної технології перевірити дуже просто, як-от із видобування сланцевого газу. Ось він, газ. Тут не заперечиш.
- Противники видобування сланцевого газу в Україні часто говорять про екологічну небезпеку, пов’язану з цим процесом.
- Є й така небезпека. Свердловину напомповують великою кількістю води, яка забруднюється і потім потрапляє у ґрунти.
- Я чув про те, що, крім «мокрого» нагнітання, тепер вже використовують і «сухе».
- Так, в Америці вже є така технологія, коли у свердловину напомповують метан. І це сильно понижує небезпеку екологічного забруднення. Але, знову ж, тут треба чітко дотримуватися всіх приписів і технологій. Бо якщо на це накладеться наш слов’янський менталітет, то можна запакостити всю країну. Тобто треба бути надзвичайно обережним. Американцям вдалося, бо у них надзвичайно жорсткий екологічний контроль. Якщо так само жорстко контролювати й у нас, але не формально, а фактично, то всіх ризиків можна уникнути. А якщо фірма-видобувник не дотримується безпечних технологій, то її треба зразу ж позбавляти ліцензії, а це для неї буде рівнозначно банкрутству.
- Перейдімо до теми транспортування російського газу. Пам’ятаю, на одній із дискусій на Форумі у Криниці ще п’ять років тому Ви висловили переконання, що «Північний потік» не буде збудовано…
- Так, я говорив. Помилився.
- На чому тоді базувалося Ваше переконання?
- М’яко кажучи, я недооцінив упертості сучасної російської бюрократії. Адже проект врешті-решт виявився утричі дорожчим, ніж на початку проектування, гроші довелося брати у кредит. Окрім того, оскільки Росія не володіла відповідними технологіями, то до прокладання газогону дном моря довелося запрошувати італійську фірму. Базовим родовищем для «Північного потоку» було визначене Штокманське родовище, але воно ще й досі не функціонує, а десь тиждень тому вирішено взагалі відкласти його освоєння.
- А звідки ж тоді помпують газ у трубу?
- Використовують уже давно освоєні родовища. На 5-6 років їх, може, й вистачить.
- Але ж буквально кілька днів тому вже закінчили прокладку другої гілки «Північного потоку».
- У тому й справа, що для газу, яким ми володіємо і який має намір купувати Європа, цілком би вистачило газогонів, які вже існують, тобто української та білоруської ГТС. Цих систем цілком вистачає. Але тут у гру вступила політика. Це як з Тарасом Бульбою, котрий «клятим ляхам» не бажав залишати свою люльку. І чим це для нього скінчилося? Так і з «Північним потоком»: Польща й Україна позбудуться платежів за транзит своєю територією 30 млрд куб м газу. А я завжди наполягав і наполягаю на тому, що потрібно домовлятися. Зрештою і поляки, й українці – розумні люди, з ними можна домовитися. Та й росіяни, коли їх згори не копають, теж розумні. Цей газогін був абсолютно непотрібним, він має суто політичне значення: щоб усі ці українці, прибалти, поляки тремтіли. Добре, от втратять всі вони гроші за транзит, стануть жити гірше. Невже нам потрібно мати на кордоні бідного, злобного сусіда? Я не розумію цього всього.
- Україна на газових переговорах з Росією має свій єдиний козир – ГТС. Російські політики й представники Газпрому останнім часом намагаються представити українську трубу нікому не потрібним брухтом. Наскільки вони мають рацію?
- До певної міри. Бо справді, українську ГТС вже 20 років не ремонтували, але так само не ремонтували й російської частини труби. А от що справді має високу цінність – це підземні газові сховища на українській території. Їх збудували ще в часи СРСР, в Україні були вдалі геологічну умови, причому їх розташування досить вигідне – близько від центру споживання. Завдяки цим сховищам можна регулювати сезонне постачання газу: зимою збільшувати, літом скорочувати. Бо в трубі газ не може змінюватися в об’ємі, там – постійний режим. І це – дуже серйозний аргумент на користь української системи.
- Але Європа водночас щоразу активніше намагається змінити структуру імпорту газу в напрямі його диверсифікації.
- Так, і Газпрому довелося на третину зменшити постачання газу в Європу. Це все завдяки зростанню видобування сланцевого газу в Америці, завдяки спотовим доставкам зрідженого газу з Катару. Та ще й довелося зменшити ціну. Газпром втратив мільярди доларів через те, що не розрахував перспективи. Просто закрита система не вміє працювати за ринковими методами. Нині Газпрому, якщо він бажає процвітати, треба вивчити правила вільного ринку. Тактика тиску може мати лише тимчасовий успіх, далі вона натикається на спротив.
- Наскільки ймовірним є те, що Газпром стане відкритою системою?
- Мені 75 років, звичайно, у мене є заряд оптимізму, бадьорості, але я боюся, що до цього не доживу. Бо в чому зручність такої системи? Дуже зручно брати з неї гроші, й ні за що не потрібно відповідати.