Обласне компартійне начальство через неофіційний канал завчасно дізналося, що має бути проголошений урядовий указ про присудження високої премії імені Т. Г. Шевченка нашій прославленій землячці, а водночас битій і поневаженій тією ж владою за “націоналістичні ухили” направду великій художниці Олені Кульчицькій. Дзвінок на телестудію: забезпечити кінозйомки.
Спішно сформували групу: кінооператор, режисер, редактор. Завдання зрозуміле: закарбувати на кіноплівці радісну мить, коли по радіо проголосять указ – і щасливу реакцію лауреатки. Відповідальність за те покладалася на мене, тож я вислухав і додаткові інструкції: виявити ініціативу, організувати відгуки. Це для престижу Львова та й для врівноваження негативних вражень громадськості від недавніх арештів групи молодої інтелігенції, що однозначно розцінювалося як чергове гоніння на все українське.
Нагадаю, тоді зміст указу тримали у секреті, публікували увечері напередодні Кобзаревого дня народження, на відміну від нинішніх часів, коли прізвища лауреатів стають відомими чи не за місяць наперед.
Отож, жіноче свято, нас вдома ждуть дружини – а ми вибираємося на лауреатські торжества.
Дев’яносторічна художниця чекала на ширше визнання заслуг, чекала довгі роки. Але ж відомо: найзаповітніші мрії здійснюються запізно. Ми також прибули до помешкання художниці запізно: вона помирала. Нас зустріли в передпокої з прикладеним до уст пальцем: будьте якомога тихіше!..
Олена Львівна лежала на широкій постелі без жодного руху, вкрита ліжником, найпевніше, виробу її старшої сестри Ольги. Над нею килим-гобелен, незвичного для мене легко-брунатного кольору: ангели над нею – маленькою, майже непримітною, без видимих ознак життя. Проте ні, очима ледь повела в наш бік. Досі вона напружено видивлялася ними невідомі нам видива. На обличчі жодного поруху, руки прикриті. А от до нас глянула, здається, щиро й просвітлено, хоча на наше притишене вітання відповіді не почулося.
Ми налагодили знімальну апаратуру, березневий день сірий – тож відповідно підсвітили. Нас попередили, о якій годині мають передавати урядовий указ – і ми чекали, до тієї миті лишилося небагато.
І ось його передають, те історичне повідомлення – у переддень Кобзаревого дня народження, десь у передвечірню пору 8 березня 1967 року. Ми притишені, але й збуджені, присутні друзі й родина теж оживилися. А от сама Олена Львівна наче лишень кліпнула віями – нам аж відпружилося у душах: зрозуміла чи ні? Віриться, що зрозуміла!
Переказуємо їй радісну новину, вітаємо, відфільмовуємо те для історії – а от реакції у Шевченківського лауреата ніякої...
Так ми й не дізналися: чи виконали як слід важливе доручення, і чи можна буде те все завтра показати глядачам. Показати її ще притомну й розуміючу, показати прижиттєву легенду, обожнювану й шанованому цілими поколіннями...
1909 року Олена Кульчицька здобуває перші успіхи на спільних виставках у Львові. Та для забезпечення елементарних умов проживання мусить іти на педагогічну працю викладача-художника, отриманий диплом мав забезпечити відповідну посаду. Місце знайшлося лишень у Перемишлі – саме там вона протягом тридцяти років була організатором українського мистецького життя, виростала до значимих височин. Займалася переважно графікою та ще разом із сестрою Ольгою – вишивкою, ткацтвом.
Але ще особливий простір для її новаторської натури – книжкова графіка. На час тодішніх поліграфічних можливостей вона творила подвиг – продукуючи книги, естампні малюнки, поштівки, екслібриси для найширшого загалу. Поміж значущих робіт: серія портретів українських письменників, князів часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Свідомо обмежувала себе у виражальних засобах – до чіткого лаконізму, до зрозумілих національних символів, намагалася бути близькою і рідною для найширших мас пробудженого до державницького життя народу. Бо ж працювала і для дітей – читанки і альманахи, журнал “Світ дитини”. Тогочасним мистецьким дивом можна назвати оформлення Франкового “Лиса Микити”.
Я зацитую із пізніше виданої в Москві книги-альбома її учня Анатолія Попова: “Олена Кульчицька. Графіка. Живопис”:
Олена Кульчицька являла собою нині вже унікальний тип художника-енциклопедиста, рівнозначного у всіх творах. Вона поставила своє мистецтво на службу демократичному і національно-визвольному рухові українського народу перших десятиліть ХХ сторіччя...
Наприкінці 1938 року Олена Кульчицька із сестрою та матір’ю повертається до Львова і оселяється у будинку біля Святоюрської гори. Праця знайшлася для неї в Музеї етнографії, де вона виготовила сотні зразків національного одягу різних регіонів, часових відмін. Дивувала колег – на велелюдних церковних святах чи ярмарках могла безпомилково розпізнавати зодягнених у відповідні строї жінок – з того чи іншого вони краю, навіть із якого села.
У 1945 році Олена Львівна отримує кафедру оформлення книги у новоствореному Львівському поліграфічному інституті імені І.Федорова. Відтак починається її професорська діяльність. Та на якихось макабричних засадах: її виживають із професорства, намагаються відправити на пенсію…
Пригадую, як 1952 року Олену Львівну позбавили професорської практики. Але вона ще приходила до рідної Поліграфії, когось консультувала, засідала в журі, оцінюючи курсові та дипломні проекти майбутніх оформлювачів книги. Пам’ятаю, як ми, першокурсники, підписували листа на захист Олени Кульчицької, а її знову звинувачували все в тому ж: небажання поборювати націоналістичні прояви в мистецтві.
І водночас Кульчицьку обирають депутатом Верховної Ради України, присуджують високе звання народної художниці...
***
Згортаємо свою апаратуру, збираємося виходити – нас ще притримує присутній тут від Спілки художників Микола Батіг, був ще хтось, але я не годен пригадати – такий дивний у нас настрій, тиха суміш радості з жалем, такий щем.
Прийшли ще люди – із правління Спілки художників – Яків Чайка, Леопольд Левицький, Йосип Садовський, гурт жінок, поміж яких я пізнаю Софію Гебус-Баранецьку. Та чи не першим прийшов відомий скультор Євген Дзиндра – знаний також тим, що саме йому випадало знімати з небіжчиків посмертні маски. Із квітами появився її учень ще із шкільних літ редактор-оформлювач книг Юрій Кучабський. Ще один із вдячних учнів – Емануїл Мисько, автор її прецікавого портрету, його Олена Львівна виділяла як своєрідного земляка, адже був родом із села неподалік Перемишля. Іван Крислач був одним із її найулюбленіших учнів у Поліграфічному інституті, не раз проводжав стару художницю додому після занять, часто бував і вдома, і в її творчій майстерні, де вдосконалював техніку офорту.
Ще хтось прийшов, ще та й ще – бо почули звістку про премію. Люди спішили та й спішили. Але ми вже спакували свою апаратуру, тихо й щемно йшли березневою вулицею до центру міста, такого для неї рідного і такого чужого…