Декілька місяців тому я був у такому фінансовому відчаї, що звернувся до одного олігарха. Єврея, хоч це й не важливо. Перед тим я образив (незаслужено) його в одній колонці - і це вже важливо...
Але звернувся все одно. Бо всі знайомі олігархи-українці мені не відповіли. Хоча декого з них я не лише не ображав, а навіть навпаки. І от цей "жид" допоміг мені без відсотків. Буквально протягом кількох годин.
А сьогодні я нарешті розрахувався. Мусив би на кілька днів раніше, але то вже не моя провина.
А повертаючись, побачив у під'їзді передінфарктну бабусю з третього поверху. З торбами. Ну, що ж: підніс їй тії торби до квартири. У відповідь вислухав 40 хвилин лекції, як вона поховала чоловіка і навчала в школі хімії, хоча сама - універівська викладачка філософії.
Але не витримав її жебрацьких реалій, тому "загубив" біля дверей одну купюру. Яку негайно "раптом побачив". Підняв: не ваша? - кажу. І вже готую відповідь на випадок, коли бабуся стане казати: ні, синку, не моя... Бабуся одразу повідомила: да! Точно! Це вона щойно посіяла!
А коли я писав цей статус, прийшла.
З третього поверху на перший.
На паличку спираєтсья, ледве кульгає: "Ні, еті дєньгі нє мої".
Я її, звичайно, надурив, що таки її...
Але, блін, старе покоління!!! Уклін. Залізні люди. Уклін їм.
P. S. Бабуся досі у мене в квартирі сидить. Взяла з мене чесне слово, що гроші не мої. "Я вірю чесному слову". Ну - вірте, бабусю...