Без Станіслава Жолкевського не було б Жовкви. Василь-Костянтин Острозький – «некоронований король Русі», а Ярема Вишневецький – знецінений «король» Лівобережжя. Северин Жевуський мандрував Сходом, а Миколай Василій Потоцький дивував тут…
Шляхта і магнати – частина нашої історії. Про українські міста і села неможливо розповісти без Чорторийських, Вишневецьких, Потоцьких тощо. Їх не любить шкільний підручник з історії, але вони жили і діяли тут, працювали на благо свого краю. У центрі світу шляхтича був його маєток. Успадкований чи здобутий у війнах. Територіальні володіння давали політичні права. Тому багаті і впливові шляхтичі й визначали хід історії на наших землях у давнину.
Військова слава, земля, посади і багатство
Засновником роду Острозьких вважають князя Данила (жив у сер. XIV ст.). Про нього, як і про походження роду, відомо мало. Існують версії про зв’язок Острозьких із правлячими родами на наших землях – Рюриковичами й Гедиміновичами. Острозькі починали як військові й полководці. У 1514 році Костянтин Острозький (1460-1530) розбив під Оршею московитів. Ворога, який значно переважав литовсько-руські війська. За цю та інші заслуги (понад 60 битв) він отримав посади і маєтки. Його нащадки були військовими, політиками й меценатами. Князь Василь-Костянтин (1526-1608), засновник Острозької академії, майже пів століття очолював Київське воєводство, а його сини – Волинське воєводство. Їхні нащадки також займали найвищі «уряди» в Речі Посполитій.
Освіта, релігія, культура – рука Острозьких відчувалася всюди. Чому? Історик Сергій Плохій пише: «На кінець XVI століття Острозький здобув величезну особисту імперію, що включала 40 замків, 1000 міст і 13000 сіл… На початку XVII століття його син Януш матиме у своїй приватній скарбниці достатньо золота, срібла та монет, щоб покрити два річні бюджети всієї Речі Посполитої».
Господарство, бізнес і корона
Біля Львова є село Білий Камінь. Існує версія, що 1640 року там народився Михайло-Корибут Вишневецький. У 1669 році він став королем Речі Посполитої. Можливо, не за особисті якості, а через батька – Ярему Вишневецького (1612-1651).
Останній дійсно був цікавішою постаттю, ніж його син-монарх. Ярема здобув хорошу освіту, вчився в Нідерландах й Італії, але повернувся додому. Він мав понад 50 міст і містечок. Лубни перетворив на одне з найрозвиненіших міст того часу. Ярема не лише користувався набутим, а засновував нові поселення. Він очолив процес освоєння занедбаних земель. Людям давали пільги, їх підтримували. Магнат дбав про розвиток ремесла у своїх землях. Це увінчалося появою могутньої «бізнес-імперії» князя Вишневецького. Він мав партнерів у різних містах: через Львів постачав зерно і поташ у Ґданськ, а звідти товар везли на Захід. Ярема вважався одним з найвпливовіших діячів свого часу. Він утримував декілька тисяч першокласного війська.
Про князів Вишневецьких також нагадує замок у Вишнівці й меценатські ініціативи на території практично всієї України. Ну і легендарний князь Дмитро Вишневецький, з яким пов’язують заснування Запорозької Січі.
Героїзм, розкішні маєтки і модернізація
Героєм свого часу був князь Євстахій Санґушко (1768-1844). У 1794 році, під час битви під Щекоцінами, він врятував життя Тадеушу Костюшку. Той очолив повстанців, які хотіли відстояти Річ Посполиту, зупинити її поділи між Романовими, Габсбургами і Пруссією. Повстанці програли, але чекали нагоди для продовження боротьби. Вона трапилась з приходом військ Наполеона Бонапарта. Санґушко приєднався до них. У 1812 році він ходив на Москву, отримав Великий Хрест Почесного легіону. Наполеон був особисто знайомий з князем Санґушком і дуже його цінував.
Друга половина життя Євстахія Санґушка не така динамічна, але теж цікава. Він осів у маєтках у Славуті й Антонінах (Хмельниччина) і перетворив їх на оазу. У Славуті мав суконну фабрику, підприємство з випуску паперу й лісопильню. Володів часткою у знаменитій Корецькій порцеляновій фабриці. Князь цікавився паровими двигунами, вивчав досвід Англії, Бельгії тощо. В Антонінах Санґушки мали парк, сад й оранжерею. Там можна було побачити лебедів, верблюдів, страусів і фазанів. За всім доглядали професійні садівники. Євстахій Санґушко любив коней і мав людину в Сирії, яка допомагала йому купувати скакунів.
Шляхтич-мандрівник
Колись люди теж подорожували. Особливо шляхтичі. Упродовж XVI-XVIII ст. представники нобілітету мали норму відбути спеціальну навчальну мандрівку. Її маршрут пролягав чеськими й німецькими, австрійськими, англійськими й голландськими містами. Акцент був на французьких та італійських землях. Молодь зустрічалася з монархами, з Папою.
Окремі шляхтичі зберігали любов до мандрів упродовж усього життя. Так було з Вацлавом «Еміром» Жевуським (1784-1831). Його предки володіли Олеськом і Підгірцями. Він жив, коли імперії Романових та Габсбургів, а також Пруссія поділили Річ Посполиту. Їхні спроби «заковтнути» нові землі вилились у серію повстань, які завершилися поразками, конфіскацією маєтків шляхти. Жевуський залишив свій край 1817 року і рушив до Стамбула, до Сирії, Лівану, Палестини й Іраку. Ще був у Персії, відвідав Мекку, спілкувався з бедуїнами і наслідував їхнє життя. Тоді повернувся, осів на Поділлі і перетворив свій маєток на екзотичне місце. Жевуський ходив у турецькому одязі, його оточували козаки, він заснував школу кобзарів.
Мандрував і Юзеф Миколай Потоцький (1862-1922). Його батько збудував палац Потоцьких у Львові і був австрійським чиновником, опорою цісаря. Юзеф Миколай мав розкішну резиденцію в Антонінах – з арабськими жеребцями й іншою екзотикою. Він відвідав Єгипет й Індію, був на сафарі і бачив піраміди.
За столом у магната
Один з найбільших замків України у Старому Селі на Львівщині. Будували його Острозькі, а володіли Собеські, Радивили, Потоцькі тощо. Був власником і Домінік Заславський (1616-1656). Його згадав Богдан Хмельницький, коли казав, що під Пилявцями воює проти «перини», «латини» і «дитини». Перше, справедливо чи ні, на адресу Заславського. Хмельницький розбив війська Речі Посполитої під Пилявцями, але з Домініком Заславським не все так просто.
Він мав реноме марнотрата, але це типова характеристика тогочасної шляхти. Врешті, є підстави вважати, що цей образ перебільшений. Так, магнат залишив після себе борги. Список його витрат на тижневе харчування викликає заздрість: 5 волів, 10 телят, 15 баранів, 20 поросят і 50 курчат. Ще коштовні бенкети: оркестр, величезна кількість гостей тощо. Проте, знову ж, із цієї історії можна забрати прізвище Заславського і поставити ім’я будь-якого магната.
До честі Домініка Заславського, він мав почуття обов’язку, був освіченою людиною та відповідальним діячем. Заславський мав професійне військо, яке складалося з німців, татар тощо. Його потрібно було утримувати, солдатам платити. Не менше коштував і догляд за фортецями. Домінік Заславський успадкував Ординацію Острозьких, тобто маєтки цього роду. Це зробило його одним із найбагатших у Речі Посполитій, але й передбачало конкретні обов’язки. З останнім він добре справлявся. Зокрема, укріпив замок у Старому Селі.
Тут мав би бути висновок
Кожна з описаних історій стосується українських територій. Це розповіді про людей, які тут жили і діяли. Вони володіли маєтками, які набули після служби, отримали у спадок чи завдяки шлюбу. Більшість шляхтичів та магнатів дбали про володіння, відстоювали власні інтереси, безпеку підданих. Одні з них займали уряди і виконували обов’язки, а інші – віддавалися коловороту життя, розважалися і вдавалися до авантюр.
Ще сто років тому історик і політик, ідеолог монархізму В’ячеслав Липинський відзначав, що на роль шляхти й магнатів у нашій історії варто звертати більше уваги. Проте ми досі вважаємо шляхтичів чимось чужим і «віддаємо» їх полякам, литовцям… кому завгодно. Поки що вони вимушені «чекати». Можливо, настане момент, коли наша оцінка минулого стане менш емоційною і не такою вибірковою. Відтак людям, які тут жили й творили, били московитів, як князі Острозький і Санґушко, були підданими короля Речі Посполитої (як і козаки та Богдан Хмельницький), також знайдеться місце в історії України.