З початком широкомасштабної агресії Росії проти України представники німецької партії «Союз 90/Зелені» стали найбільш послідовними прихильниками постачання нам зброї, включно зі системами важкого озброєння для ЗСУ. Причому, на відміну від інших партій в урядовій коаліції (есдеків і вільних демократів), спостерігаємо цілковиту внутрішньопартійну єдність у цьому питанні. Це дратує союзників з коаліції й опозицію. Наприкінці квітня цього року критики з боку «об’єднаної опозиції» (ХДС/ХСС) в Бундестазі звинуватили представників «зелених» у тому, що вони в останні місяці різко змінили свою політичну позицію пацифістів. Тоді ж на одному з передвиборчих мітингів у Білефельді, де виступав «зелений» міністр економіки та віцеканцлер Роберт Габек (Robert Habeck), зауважили банер з надписом «Зелені – розпалювачі війни». Нагадаємо читачам, що це саме той Габек, який рік тому, у травні 2021 року, як співголова партії відвідав зону АТО і заявив німецьким ЗМІ про необхідність постачання оборонної зброї Україні з боку Німеччини. Це викликало шалену критику в німецькому політикумі, а Анналєна Бербок (на той час друга співголова партії) навіть спростовувала слова свого колеги, наголошуючи на тому, що розв’язати так званий «конфлікт» можливо тільки дипломатичними кроками. У нещодавньому інтерв’ю вона пояснила так свою тодішню позицію: «З німецькими поставками зброї ми дали б пану Путіну ще один привід для нападу на Україну. Ми не хотіли робити йому таку послугу» (Der Spiegel, 19/2022). Натомість ще один впливовий представник партії, прем’єр-міністр землі Баден-Вюртемберґ Вінфрід Кречманн (Winfried Kretschmann) запевняє, що Габек мав рацію і докоряє сам собі за мовчання з цього приводу, бо як політик не хотів втягуватися в зовнішньополітичні дебати (F.A.Z., 07.05.2022). Чи дійсно «зелені» були пацифістами і що означає «феміністична» зовнішня політика, яку проводить Бербок?
Критики з боку опозиції свідомо апелюють до історії партії, чудово розуміючи, що для більшості населення і в Німеччині, і за її межами «зелені» є втіленням екологічних, антивоєнних й антиядерних масових виступів у 70-х роках ХХ століття. Вони зродилися на студентських протестах 1968 року. «Патлаті хіпі» виступали за сексуальну свободу й узаконення канабісу, проти НАТО і за завершення війни у В’єтнамі. На своїх численних демонстраціях вони не боялися вступати в бійки з поліцією, як це робив майбутній міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер (Joseph «Joschka» Fischer). Існували й тісні зв’язки з маоїстським Комуністичним Союзом Західної Німеччини (KBW). Візуально своїм довгим волоссям це покоління зараз нагадує один із «яструбів» партії Антон Гофрайтер (Anton Hofreiter), чиї різкі висловлювання викликають найбільший вогонь критики опозиції у відповідь і навіть змушують дистанціюватися партійних лідерів «зелених».
Утворена 1980 року у ФРН партія з такою ідеологією і радикальними елементами одразу ж стала об’єктом інтересу східнонімецької спецслужби Штазі та їхніх кураторів з радянського КДБ. Нещодавно стало відомо, що, за деякими даними, від 15 до 20 членів партії тісно співпрацювали із цими спецслужбами, а ще від 450 до 500 були інформаторами. У 80-х роках «зелені» вийшли на широку політичну дорогу і досягли певного успіху не в останню чергу завдяки масовому руху проти розміщення в Західній Німеччині американських ракет «Першинг-2» та крилатих ракет з ядерними боєголовками. Аварія на Чорнобильській АЕС 1986 року додала нових прихильників серед німецьких виборців партії, яка виступала за обмеження використання ядерної енергетики, і «зелені» на федеральних виборах 1987-го набрали 8,7% голосів. Проте після об’єднання Німеччини партія, яка зосереджувала свою увагу на екологічних проблемах, нехтуючи соціальні, відчутно втратила підтримку виборців. Лише об’єднання зі східнонімецьким «Альянсом 90» (доволі неоднорідною групою активістів за громадянські права) дало змогу новому політичному альянсу здолати 5-відсотковий електоральний рубіж. Але «зелені» втратили одного зі своїх лідерів – «батька-засновника» партії Отто Шилі (Otto Sсhily). Він програв вибори на посаду лідера партії і перейшов до лав СДПН, а пізніше став міністром внутрішніх справ.
«Зелені в цілому ніколи не були пацифістами. Наприклад, я ніколи не вірив, навіть коли був молодим, що Гітлера можна перемогти білими прапорами та теплими словами. Це неодноразово призводило до дискусій з пацифістами, які, звісно, у нас також були», – заявив нещодавно один із представників «старшого» покоління «зелених» Губерт Кляйнерт (Hubert Kleinert). Він був одним із довірених осіб Йошки Фішера, депутатом Бундестагу і міністром у землі Гессен (Der Spiegel, 18/2022). Кляйнерт також написав книжку «Злет і падіння зелених» (1992). Варто прислухатися і до слів ще одного впливового представника старшого покоління партійців. Уже згадуваний вище Кретчманн запевняв: «Я не був пацифістом, але я був ядерним пацифістом. Я не вірив у принцип ядерного стримування, для мене він був аналогічним до погрози самогубства». Ще одним підтвердженням т. зв. «фальшивого пацифізму “зеленихˮ» може стати той факт, що ініціатором «Відкритого листа» до Олафа Шольца з проханням надати Україні важке озброєння став ще один представник старшої генерації «зелених» Ральф Фюкс (Ralf Fücks), нині керівник впливового Centrum Liberale Moderne.
Схоже на те, що саме серед «зелених» ми знаходимо найменше представників «EMMA-ґенерації» в німецькому суспільстві. Цим умовним терміном я називаю німецьке покоління інтелектуалів 70+, котрі приєдналися до «Відкритого листа» відомої феміністки і редакторки журналу EMMA Аліси Шварцер (Alisa Schwarzer) з вимогою до канцлера припинити постачання Україні озброєння, сприяти тому, щоб наша країна пішла на переговори з агресором, мовляв, ми ніколи не зможемо виграти війну в Росії (F.A.Z., 29.04.2022). Нещодавно теоретичного підґрунтя цим поглядам надав і відомий філософ Юрґен Габермас, який побачив корінь проблеми сучасного німецького суспільства в «ментальній» розбіжності двох поколінь і, зокрема, в досвіді сприйняття наслідків Другої світової війни (Süddeutsche Zeitung, 28.04.2022). Ми не будемо сперечатися з відомим філософом, але зазначимо, що, окрім «колективного співпереживання» трагічного досвіду, потрібно пам’ятати про індивідуальне переживання, яке в кожного різне, навіть у межах однієї ґенерації. Не випадково у Кретчманна тисячі українських біженців у Німеччині викликають спогади про його батьків-біженців у роки Другої світової війни, що змушує його виступати проти «примарного пацифізму», який не дозволяє боротися зі злом, а арґументи прихильників Шварцер він називає «банальними».
На такому ґрунті немає нічого дивного, що 1999 року «зелені» в коаліції з есдеками (канцлер Ґергард Шрьодер і віцеканцлер, міністр закордонних справ Йошка Фішер) погодилися взяти участь у військовій операції в колишній Югославії. Кретчманн згадує: «…Ми разом із Йошкою Фішером у 1999 році, з огляду на війну в Косово, вирішили, що наш обов’язок запобігти серйозним порушенням прав людини в центрі Європи». На думку Кляйнерта, вирішальним моментом для такого рішення стала різанина у Сребрениці. Попри це Йошка Фішер (якого почали обзивати «Йошка Геббельс») все ж отримав свою порцію червоної фарби в обличчя, а сама партія почала стрімко втрачати прихильників. Очевидно, саме тому вже через два роки партія відмовилась підтримувати рішення уряду Шрьодера про скерування німецьких військових до Афганістану і почала відновлювати свої позиції завдяки вимогам про закриття в Німеччині атомних електростанцій. На думку німецьких аналітиків, ці події привели до того, що «зелені» перетворилися на партію, яка намагається дотримуватися праґматичного підходу (Realpolitik) до питань внутрішньої і зовнішньої політики, що підтверджується підтримкою уряду Анґели Меркель. 14,8% і 118 місць у Бундестазі, які партія здобула на виборах 2021 року, – це найвищий результат за всю історію, що зробило її третьою (після ХДС/ХСС і СДПН) впливовою політичною силою.
Сьогоднішні лідери партії «зелених» – це молоде покоління, не обтяжене рефлексіями страху неминучості третьої світової війни (наприклад, співголова партії 28-річна Рікарда Лянґ). 26 лютого 2022 року (субота – третій день війни) стало одним із знакових днів для партії «зелених». Саме в цей день Габек і Бербок фактично змусили канцлера Шольца надати Україні перші партії оборонного озброєння. Із цього моменту можемо говорити про те, що «зелені» перевдяглися в оливково-зелену камуфляжну форму. Антон Гофрайтер, ботанік за освітою, який ніколи не служив у Бундесвері за станом здоров’я, в останні місяці став спеціалістом з важкого озброєння. «Ми маємо справу з імперською колоніальною загарбницькою війною», – стверджує ботанік, який знає назви всіх квітів і рослин у берлінському Тірґартені, а тепер вже розрізняє і всі види важких озброєнь. Його критичні випади проти канцлера Шольца і звинувачення у неспроможності діяти швидко в умовах війни викликають роздратування в середовищі есдеків: «Складається враження, що гасло “ніколи більше війниˮ змінили на гасло “ніколи більше війни без насˮ» (Der Spiegel, 18/2022).
Значна частина німецького суспільства перебуває в полоні старих «пацифістських» стереотипів, а окремі є відвертими прихильниками прокремлівської Лівої партії та ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (AfD). Можливо, тому й відбулися інциденти зі спробами закидати яйцями Бербок у Вупперталі під час її виступу на передвиборчому мітингу (Focus, 09.05.2022). Але навряд чи за її концепцію «феміністичної зовнішньої політики». Нинішня міністерка закордонних справ Німеччини народилася в Ганновері в сім’ї борців за екологію і чисте навколишнє середовище, а в її дитячій кімнаті висів плакат Greenpeace. Цілком очевидно, що гасло феміністичної політики – «Роззброєння і демілітаризація» – мало б стати для неї дороговказом. Але в умовах війни все радикалізується. «Суть феміністичної зовнішньої політики – мати на увазі всіх людей», – заявила нещодавно міністерка (Der Spiegel, 19/2022). Дещо абстрактне і розмите змістовно визначення дає підстави для критики опонентів, котрі намагаються звинуватити її в тому, що постачання озброєння Україні якраз і сприяє мілітаризації. Однак треба віддати Бербок шану, адже вона й надалі стверджує, що найвище моральне право полягає в тому, що жертва повинна себе захищати. Незалежно від того, чи це стосується жінки перед ґвалтівником, чи держави перед агресором. Хочеться вірити, що її приїзд до України 10 травня лише зміцнить її позиції. У будь-якому разі перед Бербок і партією «зелених» стоїть складне завдання – подолати скомпрометовану Ostpolitik.