За підтримку сепаратизму варто позбавляти громадянства – так вважає майже 50% українців. З такими ініціативами виступають радикальні і не дуже радикальні політики, публіцисти, блогери. Зазвичай вони посилаються на досвід Латвії та Естонії, які не надають громадянства російськомовним меншинам. Однак чи можливо застосувати цей досвід в Україні – велике питання.
Як у них?
З розпадом СРСР постала проблема громадянського самовизначення населення республік. У більшості випадків радянські люди отримали нове громадянство автоматично. Однак у Латвії та Естонії підійшли до цього інакше. У 1991-му латвійськими громадянами стали лише ті, хто мав його до радянської окупації, та їхні нащадки. Намагаючись відновити історичну справедливість, так само вчинили в Естонії.
Що з того вийшло? У 1990-х, майже 30% мешканців Латвії та Естонії були особами без громадянства. Вивчивши державну мову та основи конституції, вони могли пройти процедуру натуралізації і отримати повноцінне громадянство. Однак темпи натуралізації виявилися не надто високими. Сьогодні негромадянами залишаються 6,5% мешканців Естонії та майже 14% – Латвії.
За даними латвійських дослідників, тамтешні негромадяни схильні до ізоляціонізму, мають сильну локальну ідентичність і зазвичай проросійськи орієнтовані. Тому анексія Криму змусила Латвію замислитись, чи не є місцева російськомовна меншина загрозою національній безпеці. Наприклад, у березні негромадяни Латвії звернулися до РФ по допомогу. Наразі вони просять лише про юридичну підтримку. Але, як свідчить український досвід, сьогоднішні маргінали завтра можуть стати лідерами «республік».
Негромадяни Естонії так само є інструментом тиску Кремля – варто згадати лише погроми 2007 року. Сьогодні «Союз негромадян Естонії» відкрито підтримує сепаратистів у Донбасі, а його лідери ретранслюють ідеологічні меседжі російських ЗМІ. Естонські негромадяни також погано інтегровані до естонського суспільства. Більшість з них – це пенсіонери і представники нижчих суспільних верств.
За все доводиться платити. За відновлення історичної справедливості та політичну нейтралізацію «радянських людей» Естонія і Латвія заплатили створенням юридичних гетто. Якщо на незадоволення ООН можна не зважати, то ризики, пов‘язані з російськими анклавами – питання національної безпеки. У разі чого саме російськомовні меншини, а надто негромадяни, будуть в авангарді російської гібридної війни у Прибалтиці.
Хто сепаратист?
А от яку ціну доведеться платити українцям за позбавлення сепаратистів громадянства – велике питання. Перш за все, потрібно визначитися, кого вважати сепаратистом. Так, у законопроекті, який торік написали нардепи від «Батьківщини», йшлося про «осіб, котрі вчинили злочини проти основ національної безпеки України».
Якщо під такими розуміти учасників незаконних збройних формувань, то їх треба позбавляти волі, а не громадянства. «Творчі досягнення» сепаратистів разом з їхніми кремлівськими кураторами тягнуть на Нюрнберзький чи бодай Гаазький трибунал. Чи позбавляли громадянства засуджених за геноцид в Югославії? Отож-бо й воно. Не дивно, що минулорічний законопроект було відкликано.
Також в суспільстві мусується ідея, що позбавляти громадянства треба всіх, хто декларує підтримку сепаратизму. Але здійснити це на практиці нереально. Світоглядне тестування 32-х мільйонів громадян неможливе, а всенародне полювання на «побутових сепаратистів» – це маячня в сталінському дусі.
Єдиний вихід – позбавляти громадянства за місцем проживання. Зазвичай колективну провину за сепаратизм покладають на Донбас. У такому випадку негромадянами стануть 6,5 млн мешканців Донеччини та Луганщини або близько 3 млн мешканців окупованих районів. Втім, до чорного списку можуть потрапити також Харківська і Одеська області, де індекс російської пропаганди також зашкалює.
Мрії і результати
Головний аргумент прибічників впровадження негромадянства полягає в тому, що у такий спосіб можна усунути з політики нелояльних до України мешканців. У цьому є раціональне зерно, але є і менш очевидні наслідки. По-перше, після позбавлення громадянства хоча б мешканців окупованих районів про повернення Криму доведеться забути. Навіть розчаровані Путіним мешканці півострова зрозуміють: краще бути громадянином у РФ, ніж негромадянином в Україні.
По-друге, усунення негромадян з політики означає усунення їх з легальної політики. Чути «голос Донбасу» з парламентської трибуни було неприємно, але краще терпіти у парламенті Царьова, ніж вести криваву війну з терористами. Грубо кажучи, якщо в країні з‘явиться кількамільйонна уражена в правах меншина, наївно вірити, що вона не шукатиме непарламентських шляхів боротьби. І що цим радо не скористається Кремль.
По-третє, впровадження навіть тимчасового негромадянства означатиме зрив інтеграції українського суспільства. Кризу громадянської лояльності, яка зумовила успіхи гібридної війни в Криму й у Донбасі, буде фактично легітимізовано. Навіщо було воювати за демонтаж «новоросійського» гетто, аби замість нього створити гетто юридичне?
Тим більше, негромадянство буде шкідливим зараз, коли на Півдні та Сході відбуваються тектонічні метаморфози суспільної свідомості. Подивіться хоча б на результати останніх виборів. У 2014-му – вперше в історії країни! – проукраїнські партії здобули на сході такої значної підтримки. Результати президентських виборів також говорять самі за себе, а позитивні тенденції підтверджує свіжа соціологія.
І по-четверте, навіть парламентські дискусії про впровадження негромадянства можуть здетонувати. Колосальну роль у розхитуванні Сходу зіграла минулорічна спроба скасувати закон про регіональні мови. Мешканці Сходу сприйняли це як зазіхання на їхній статус з боку нової влади. Не варто нагадувати, як тоді цією панікою скористалася російська агентура.
Тому в сучасних військових умовах негромадяни гарантовано стануть п‘ятою колоною Кремля в Україні. Причому колоною набагато більш затятою і радикальною, ніж їхні латвійські та естонські товариші по нещастю. Відтак в руках Кремля з‘явиться надпотужний козир у геополітичній боротьбі проти Заходу і України. Причому на схвалення Заходу нам годі розраховувати – в цивілізованому світі борються з явищем негромадянства.
Виходячи з цього, дражнити публіку нездійсненними (та ще й шкідливими) фантазіями – це шлях в нікуди. З огляду на обставини, українців варто готувати не до зведення рахунків, а до історичного замирення і відновлення зруйнованої солідарності. І що б там не казали популісти, це буде шлях складних компромісів, а не приголомшливих перемог.