Трощити пам‘ятники Леніну легше, ніж витрусити марксизм з власної голови. Картаючи «всесильне» вчення, ми часто не помічаємо, що досі знаходимось в його полоні. Найбільш кричущий приклад – сакралізація середнього класу. Як колись пролетаріат, середній клас став героєм епохи. Це найбільш прогресивний клас, від успіхів якого залежить поступ всього суспільства і порятунок країни. Середньому класу приписують всі можливі чесноти і складають оди, яким позаздрили б навіть більшовицькі агітатори.
Згідно з популярною ліберальною міфологією, середній клас протистоїть олігархії, тобто великому капіталу, і пролетаріату, про який у нас тепер модно говорити або погано, або ніяк. Олігархи уособлюють Злочинну Владу, а нижчі верстви – реакційні темні маси, які голосують за неправильні партії і набридають своїми скаргами на бідність. І між ними – як між Сцилою і Харибдою – затиснуто середній клас – вузький прошарок, який тягне на собі країну у світле європейське майбутнє, долаючи шалений спротив реакційних класів.
Але ось біда – середнього класу в Україні практично немає! Минулорічне дослідження Центру Разумкова свідчить: до середнього класу без натяжок можна зарахувати лише 14% українців. В даному випадку, соціологи виходили з таких критеріїв, як класова самоідентифікація, оцінка власного соціального та матеріального становища, коло спілкування та рівень освіти. Однак, слід враховувати три нюанси.
Нюанс перший. Відповідаючи на питання «Чому Ви віднесли себе до середнього класу?», 22% громадян відповіли «Просто так себе відчуваю», 15% - «Я хочу жити так, як живе середній клас в європейських країнах», 12% - «Не хочу відносити себе до нижчого класу, це принизливо». Навряд чи тут потрібні якісь додаткові коментарі. З таким же успіхом до середнього класу може зарахувати себе навіть сільська вчителька.
Нюанс другий. Визначення середнього класу за критерієм матеріального становища досить умовне. Вже хоча б тому, що визначити реальний рівень добробуту українців вкрай проблематично. Офіційні дані важко сприймати всерйоз, зважаючи на химерні уявлення чиновників про прожитковий мінімум і величезний тіньовий ринок зайнятості. Який розмір доходів вважати середнім?
Нюанс третій. Розподіл суспільства на вищий, середній та нижчий класи – теоретичне спрощення і лише одна з багатьох можливих класифікації, прийнятих в соціології. За різними ознаками різні дослідники виділяють різну кількість класів: одинадцять, шість і т.д.
Тому, коли розмови про український середній клас виходять за межі слоганів, часто виявляється, що середній клас – це абстракція, ідеологема, яку можна наповнити будь-яким політичним і соціальним змістом. Не кажучи про те, що синтеза марксистської схоластики і ліберального популізму виглядає вкрай непереконливо. Навіть якщо 14% українців дійсно належать до середнього класу, вони не мають ані класової свідомості, ані класової самоорганізації, а отже не є суб‘єктом політичного життя.
Зосередженість на середньому класі – це марксистський фетишизм навиворіт. Засліплені власним міфом про те, що перемога пролетаріату призведе до всезагального успіху, більшовики винищували або заганяли у колгоспне чи ГУЛАГівське рабство мільйони контрреволюційних елементів. Сучасні ліберальні політруки, фокусуючись на інтересах середнього класу, також втрачають зв‘язок з дійсністю. В Україні, де кожен п‘ятий знаходиться за межею бідності, слід боротися за порятунок бідних. Вже хоча б тому, що саме вони складають статистичну більшість населення країни.
Втім, головна помилка полягає навіть не у фетишизації середнього класу. Помилка в самому вузько-класовому підході. Сьгодні країна знаходиться у жалюгідному становищі, коли розрив між доходами 10% і 10% найбідніших коливається, за різними підрахунками, від 16 до 1 до 40 до 1 при нормі 5 до 1. 6,5 мільйонів громадян взагалі не змогли знайти собі місця на місцевому ринку праці і стали заробітчанами за кордоном.
Крім того, всередині країни є кількамільйонний прошарок прекаріату – тих, хто не має постійного місця роботи, а відтак – гарантованого доходу і юридичного захисту. Всі ці люди не можуть розраховувати на пенсійне забезпечення, хоча роблять свій внесок в українську економіку. Наприклад, лише торік заробітчани переказали в Україну $7,5 млрд.
Можна сперечатися, скільки тут провини правлячої еліти і скільки – об‘єктивних історичних обставин. Але всі ці проблеми є спільними для всіх прошарків населення, а не лише того чи іншого класу. Розбудова громадянського суспільства, модернізація економіки і досягнення європейських стандартів життя – спільне завдання для всіх громадян. Майдан зміг мобілізувати величезний людський капітал, тому що не знав класових розмежувань і був спрямований до спільного блага, а не на боротьбу за вузькогрупові інтереси.
Протилежні приклади не менш промовисті. Всі протести, позначені груповим партикуляризмом, були приречені на неуспіх. Підприємницький майдан, протести чорнобильців і афганців – всі вони захлинулися у власному безсиллі. Недавній страйк шахтарів у Києві також не знайшов масової підтримки громадян. Не так через підозри у зрежисованості, як через демонстративний груповий егоїзм. Саме тому так звані «проблеми середнього класу» не викликають співчуття у решти населення.
Виклики, які сьогодні стоять перед Україною, вимагають максимальної мобілізації суспільних сил. Наївно думати, що мільйони бідняків почнуть боротися за інтереси середнього класу, або середній клас самотужки реформує країну. Тому центральною темою суспільної дискусії має бути пошук спільних інтересів, а не продукування вульгарних псевдомарксистських ідеологем.
Оновлення країни настане не тоді, коли до влади прийде новий клас-гегемон, а коли представники всіх верств населення будуть мати більш-менш рівні шанси досягти успіху або просто вижити. Іншого шляху до держави, орієнтованої на спільне благо і соціальну справедливість, не існує.