Війна зруйнувала чимало життів, позбавивши дому, роботи та всього, до чого ми так звикли. Родина Вадима Водяника, на жаль, не стала виключенням. Один з найкращих лікарів-офтальмологів в одну мить втратив справу всього життя і під обстрілами вивозив із Сєвєродонецька рідних та колег.
Про нову сторінку життя на заході України, відновлення клініки та зруйнований будинок на Луганщині лікар-офтальмолог Вадим Водяник розповів в інтерв’ю проекту «Свої» на 24 каналі. ZAXID.NET робить передрук матеріалу.
«Мав власну клініку, був найкращим в області»: про життя медика до війни
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
За фахом я лікар-офтальмолог вищої категорії, офтальмохірург. У Сєвєродонецьку був завідувачем відділення та головним офтальмологом Луганської області. Загалом я працював на кафедрі в Луганському медичному університеті, у мене була приватна клініка «Гіппократ». Крім того, я працював у відділенні нашої міської лікарні.
Де-юре вона міська лікарня, але де-факто – виконувала багато функцій обласної лікарні. Бо, наприклад, з питань щодо офтальмології до мене, як до обласного спеціаліста, їздили пацієнти з усієї області. І також з Донецької області, яка межує з Луганською.
Коли ви відкрили власну клініку?
Ідея клініки з’явилась дуже давно. Ще коли я закінчив Луганський медичний університет, приїхав на роботу в Сєвєродонецьк, звідки я родом. І тоді одразу у мене виникла ідея зробити свою приватну практику. Я отримав ліцензію десь у 1998-1999 роках.
А оскільки у мене вся сім’я лікарі, то з кадрами проблем не було: моя мама – фізіотерапевт, тато й брат – травматологи, я – офтальмолог, моя жінка – дерматолог, дерматовенеролог і ще й косметологією займається.
Ми розвивалися і побачили, що можна йти далі. Згодом до нас приходили деякі фахівці й пропонували співпрацювати. Тому вже перед війною у нас був колектив з приблизно 50 людей, ми мали філіали в інших містах нашої області.
«24 лютого ще були операції під вибухи»: про початок війни
Як для вас почалася війна?
23 лютого я приїхав з Буковелю. Хоча за планом ми повинні були приїжджати 24 лютого. Але щось змінилося, приїхали 23, а 24 лютого у мене вже був запланований операційний день.
Ми прокинулися, як і вся країна, від жахливих новин і вибухів. Зранку вибухи вже були у Сєвєродонецьку. Але що? Зібрався, поїхав на роботу, приїхало ще приблизно 15 людей. Пацієнти приїхали на операцію, вони з різних кутків нашої області. І тому треба було працювати.
Ми зібралися, провели п’ятихвилинку і почали готуватися до операції. І якраз у цей момент прогримів потужний вибух, аж затремтіли вікна у відділенні. Пацієнти сидять, дивляться: «Вадиме Валерійовичу, буде сьогодні операція?» Я кажу: «Буде, буде». Ми просто відсадили їх від вікна, дівчата швиденько підготували операційну. І ми прооперували.
Офтальмологиня та студентка Вадима Ірина Мерщанська, попри те, що тільки закінчила інтернатуру і не мала хірургічної освіти, також оперувала постраждалих у Сєвєродонецьку.
Ірина Мерщанська: Я пішла 28 лютого на роботу і вже там залишилась. Тому що почали обстрілювати наше місто, і вже не було можливості дійти додому. Я вже залишилась на роботі. Ми ночували на роботі. І після кожного обстрілу до нас доставляли людей, яких ми оперували.
Були рвані рани, навіть люди приїжджали без очей. Тоді ми просто видаляли око. Місяць ми сиділи в підвалі, коли були обстріли. Навіть були моменти, коли оперували під обстрілами.
«Сєвєродонецьк обстрілювався зразу і сильно»: про рішення евакуюватися
У мене діти якраз у Києві були в інституті, а вдома – жінка і донька. Дівчата трошки почали панікувати й казати: «Тато, вези нас куди-небудь, ми боїмося!». Думаю, зараз сядемо в машину, відвезу до друзів у Дніпро, побудемо там трохи. Я б вернувся, а вони б посиділи. Так було й у 2014 році. Я їх відвіз, а сам був у місті. І туди-сюди каталися. Думав, що якось воно приблизно так і буде. Але вже сталося як сталося, на жаль. І повертатись було…
На жаль, повернутися додому родина Вадима Водяника так і не змогла. Просто не було куди. У їхню домівку попав ворожий снаряд, будинок розбило. Чоловік із сумом згадує про будинок.
Коли минув тиждень-два, ситуація не стала кращою. Тоді наші військові сказали, що їхати вже не дуже безпечно. Бо Сєвєродонецьк обстрілювався зразу і сильно. Ми потім посиділи в Дніпрі, і коли вже зрозуміли, що назад поки їхати не будемо, ми поїхали до друзів, щоб змінити обстановку. Думаю, у гори дівчат своїх вивезу, хай трошки подихають, насолодяться спокоєм, бо ж в горах немає сирен.
За тиждень-два ситуація не змінилася на краще. Тому довелося шукати роботу. Спершу я знайшов роботу у Коломиї, бо ми були там поблизу, у селі Слобода. Таке гарне село, на околиці. Ми там жили. Потім запропонували в Івано-Франківській міській лікарні на Мазепи роботу і я погодився. Треба було терміново практикуватися, оперувати, бо для хірурга 2 місяці застою – це багато.
За тиждень-два ситуація не змінилася на краще. Тому довелося шукати роботу. Спершу я знайшов роботу у Коломиї, бо ми були там поблизу, у селі Слобода. Таке гарне село, на околиці. Ми там жили. Потім запропонували в Івано-Франківській міській лікарні на вул. Мазепи роботу і я погодився. Треба було терміново практикуватися, оперувати, бо для хірурга два місяці застою – це багато.
«Вдерлися і забрали все обладнання»: як росіяни обікрали клініку
Чи вдалося вам забрати обладнання?
Ні, майже не вдалося, бо спочатку, ми думали, що це все не надовго. А потім забрали кілька апаратів і все. Там залишилися лазери й крихке діагностичне обладнання. Для того, щоб вивозити, треба було його розібрати, спеціальні ключі, інженери… Скласти акуратненько і тоді вивозити. А так, щоб накидати і привезти металобрухт… Мені було шкода.
А потім мені сказали, що росіяни обікрали клініку. Приїхала якась машина, окупанти увірвалися у клініку і вивезли все у бік Луганська. Тому нам довелося починати все з нуля, купувати обладнання.
Окупанти вкрали обладнання, яке було у клініці (фото надані 24 каналу)
«Люди більше довіряють лікарям»: про різницю менталітетів пацієнтів зі сходу і заходу
Як вам в Івано-Франківську?
Працювати тут дуже гарно, приємно. Тому ми й вирішили тут залишитись і відчинити ще й приватну клініку, тобто релокувати. Фактично ж я маю дійсну ліцензію, тому треба було тільки адресу змінити і все.
Як до вас ставляться нові колеги, пацієнти? Чи відчуваєте різницю у ментальності людей?
Тут до нас дуже гарне ставлення. Всяке ж кажуть по телевізору. Я не знаю, як у кого, але до нас дуже класне ставлення. Ми зустрічаємося з людьми, і майже всі йдуть назустріч. У нас уже й друзі тут з’явилися.
А взагалі у нас зараз весь колектив – це переселенці. Наш колектив невеликий, лише четверо людей. Це я, моя дружина і ще лікар-офтальмолог – це моя учениця. Вона закінчила інтернатуру й приїхала сюди, також із Сєвєродонецька. Також є медсестра з Лисичанська.
Щодо пацієнтів, мені здається, вони, якщо порівняти з нашими пацієнтами з Донбасу, більш слухняні. Тобто, коли ти кажеш щось пацієнтам з Донбасу, то вони одразу: «А чому, а як?». А тут кажеш, і вони у відповідь: «Лікарю, як скажете». Мені трошки легше, бо тут люди більше довіряють лікарям.
«Дім не кинеш»: про плани після перемоги й клініку у Сєвєродонецьку
Які у вас плани на майбутнє?
Ми плануємо працювати. Більше і краще. Розвиватися у Франківську. І вдома ж не кинеш (клініку – ред). Поки плануємо жити тут, але потрохи відновлювати все там. Я б хотів, щоб клініка мала філіали і тут, і там. І тут оперувати, і там оперувати. Франківськ не хочеться залишати. Гарне тут місто, люди гарні. Якось та прижилося.
Мріє повернутися додому і дружина Вадима Віталія Водяник. Жінка разом з чоловіком поїхала на захід, де працює у їхній приватній клініці лікарем-дерматовенерологом, косметологом, а також фахівцем з естетичної медицини.
Віталія Водяник: Сєвєродонецьк – це дуже гарне місто. Невеличке, дуже компактне, затишне, комфортне для життя. Коли почалося повномасштабне вторгнення було насправді дуже страшно. Але оскільки ми це вже проходили у 2014 році, то ухвалили рішення 24 лютого виїжджати у перший день. Я розуміла, що з кожним днем все буде страшніше. Тому що обстріли будуть сильнішими. А оскільки в нас діти, ми не мали дітей піддавати небезпеці.
Нас дуже гарно зустріли у Коломиї, у Франківську. Але додому все ж хочеться. Як би тут гарно не було, нам тут дуже подобається, але кожна людина хоче до свого дому.
Попри те, що Сєвєродонецьк і досі залишається під контролем окупантів, наші захисники обов’язково звільнять його від загарбників. Як звільнили Бучу, Ірпінь, Лиман та ще сотні населених пунктів. І тоді українці нарешті зможуть повернутися додому – у Запоріжжя, Херсон, Луганськ та Донецьк. Та, зрештою, в український Крим. Ну а поки цього не сталося, слід продовжувати працювати, допомагати економіці та нашим захисникам. Кожен з нас здатен наблизити перемогу.