Здавалося б, що в сучасному світі більшості активних громадян відомо, що таке влада і для чого існує опозиція. Відомо, що в умовах демократії опозиція виконує вкрай важливу функцію контролера за діями влади. Коли кожен промах влади загрожує їй вже на наступних виборах опинитися в опозиції. В Україні ж відносини між владою й опозицією виглядають набагато заплутанішими через закритість намірів і публічну нечесність гравців. Наприклад, «Опозиційна платформа – За життя» – партія проросійських олігархів, виконує роль не політичного опонента до чинної влади, а опозиції до самого факту існування незалежної української держави.
Ті ж сили, що назвали себе національною або патріотичною опозицією, виступають в ролі або заклятих особистих ворогів президента Зеленського, або борців за власні преференції від перебування у владі. Вони не пропонують якоїсь нової перспективної програми розвитку країни, а мріють, хто про повернення Петра Порошенка в президентське крісло, а хто про доступ до державних фінансових потоків. До всього, національна опозиція не може відкритися своїм виборцям щодо своїх справжніх прихованих цілей. Про справжню суть можна довідатися хіба з їхніх дій.
Як правило, за мішурою патріотичних слів та євроінтеграційних обіцянок насправді криється саботаж важливих реформ, намагання вихолостити антиолігархічне й антикорупційне законодавство. Не треба забувати, що серед підписантів звернень до Конституційного Суду України про скасування статті про незаконне збагачення чиновників був щирий патріот і теперішній близький соратник Порошенка – Микола Княжицький. Що Юлія Тимошенко зі соратниками через КСУ намагалася помножити на нуль земельну реформу, не допустивши вільного продажу землі. Що «полум’яні патріоти» з фракції партії «Європейська солідарність» хотіли просунути путінський наратив, організувавши прийняття Верховною Радою звернення до Конгресу США про надання Україні статусу партнера поза НАТО.
На щастя, ініційовану членом фракції «Європейська солідарність» Олексієм Гончаренком диверсію вдалося зупинити. Але сам факт виходу такої корисної для Росії Путіна ініціативи від імені «Європейської солідарності» багато про що говорить. А ще більше може розповісти про суть національної опозиції те, що за цю постанову голосували депутати з фракції «Батьківщина» і такі полум’яні патріоти львівського розливу, як Софія Федина та Олег Синютка. І чомусь у львівських патріотів не виникло жодних запитань до цих опозиціонерів, які співають у хорі путінських ненависників України. Таку поведінку можна зрозуміти тільки через гіпертрофоване бажання спаплюжити результати візиту президента Зеленського в США і показати його перед президентом Байденом нікудишнім і безвідповідальним політиком. Але поясніть, У чому тут національний інтерес?
Думаю, не зайвим буде згадати і про боротьбу «опозиції» з антиолігархічним законом. Позиція олігархічної та проросійської ОПЗЖ тут цілком зрозуміла. Олігархи захищаються, а проросійські політики не бажають позитивних змін Україні. Бо імплементація цього закону може допомогти перерізати пуповину, яка намертво прив’язує Україну до Росії. Такий розрив дозволить Україні реально вирушити в напрямку Європи. І чим тоді не задовольняє такий розвиток подій демократичну національну опозицію? Тут все просто. Прийняття антиолігархічного закону зачепить безпосередньо Петра Порошенка. А Юлії Тимошенко назавжди перекриє кисень у зароблянні на політиці своїх статків.
Тому нібито національна, нібито демократична опозиція заходилася в один голос оббріхувати цей законопроєкт. Разом з нібито молодіжним і ліберальним «Голосом» додали надії олігархам «замаринувати» проєкт у Венеційській комісії. Звучить насправді як оксюморон те, що на вимогу опозиційних фракцій спікер ВР Дмитро Разумков був змушений відправити законопроєкт, навіть не закон, на розгляд юристів у Венеційській комісії. Не допомогло також викриття фальсифікації, здійсненого напівлегітимним керівником фракції «Голос» Ярославом Железняком. Документ таки відправили на розгляд європейських юристів. А бек-вокал олігархів – Кіра Рудик з «Голосу» перетворилася на рупор олігархічних сил в українських медіа.
Підбиваючи підсумок, можна впевнено сказати, що обидві легені однієї опозиції своєї функції не виконують. Так, вони критикують владу, але це не та конструктивна критика, за допомогою якої прийнято контролювати дії влади. Це – гібридний організм, що захищає кланово-олігархічну систему і своє місце в ній. І одні, і другі хочуть, щоб владі Зеленського нічого не вдалося. Вони всі чекають, щоб політика Зеленського зазнала краху, і всередині країни, і назовні. Їм неважливо, що крах курсу цієї влади означатиме страшний удар по Україні, після якого країні буде дуже важко відновити міжнародне реноме і навіть зберегтися в актуальних кордонах.
Найгірше, що опозиція не шукає промахів у діях влади. Вона їх дуже часто видумує, приписує або надінтерпретує. Зрозуміло, що на брехні далеко не заїдеш, а тому опозиції доводиться дуже часто змінювати порядок денний. Брехня закритих владою каналів Медведчука тепер частково перекочувала на телеканал «Наш». У цьому ключі можна назвати засобом дезінформації і телеканал «Прямий». Який не просто належить опозиціонеру Петрові Порошенку, але й примітивно виконує його забаганки. Надумана критика, яка постійно лунає на цих телеканалах, та участь в їхній роботі одних і тих самих псевдоекспертів часто просто дискредитують й осмішують опозицію.
Під виглядом «викриття» влади ці середовища стрімко перетворюються на пристанище різного роду шулерів й аферистів, яких вигнали з влади. Або ті виявилися ніякими політиками й урядовцями і найнялися на службу до олігархів. Колишніми прем’єр-міністрами, міністрами, депутатами і навіть недавніми членами владної команди просто забиті телеефіри олігархічних та так званих опозиційних каналів. Усі ці невдахи і навіть відверті аферисти, на жаль, знаходять прихисток у лавах опозиції. Чим так само її дискредитують, перетворюючи на клуб збитих льотчиків та невдах.
Не зайвим буде сказати, що багато прихильників національної опозиції не знаються на елементарних засадах функціонування влади. Вони думають, що обрана на демократичних виборах владна більшість обов’язково має радитися і навіть узгоджувати зовнішньополітичний курс держави з опозицією. А їхній лідер, який не змирився з поразкою, має право давати директивні поради чинному президентові. Намагається малювати якісь «червоні лінії», погрожує внутрішнім повстанням. Зрештою, усе це виглядає смішно і недолуго. Воно більше нагадує неподолані особисті психологічні комплекси, ніж позицію політика. Від чого підтримка опозиції падає, а у влади тримається на стабільному рівні.
Проблеми в опозиції існують не тільки через те, що вона приховує свою справжню суть. Великою її проблемою є те, що її кістяк становлять політики зі старої обойми. Люди, які вже багато разів радикально міняли свій політичний окрас. Часто були стовпами старого режиму. Скомпрометували себе негідними вчинками і діями. Їм страшно подумати про те, що з кожним роком на політичній сцені з’являтимуться молоді незамарані люди. А обиратимуть ті, для кого вони є скомпрометованими динозаврами. Що молоді виборці вже тепер розуміють, що пора прощатися з часами, коли влада й опозиція полюбовно мінялися ролями.
Опозиційним до теперішньої влади політикам потрібно врахувати, що через два з половиною роки відбудуться істотні зміни в українському суспільстві. Природно відійде частина старшого покоління. Телебачення перестане відігравати так важливу роль у виборчій мобілізації. Що важливішою стане комунікація на нових інтернет-платформах. І це стане свого роду виборчим цензом і продовженням електоральної революції.
Тому опозиція, яка не критикує предметно владу, не пропонує реалістичних сценаріїв і програм, живе ідеєю збереження старої системи і повернення себе у владні кабінети — безперспективна. Не може вважатися опозицією група осіб навколо ображеного поразкою на виборах політичного діяча. Навіть якщо він зумів переконати частину громадян в тому, що його поразка – це загроза патріотичній Україні. Без усвідомлення, що частина патріотичного середовища зробила помилкову ставку на свого кандидата, а тому програла в майбутньому, не обійтися. Подальша логіка життя показала, що зроблений вибір не запропастив України, а тільки те, що патріоти помилялися.
І на останок. Україні вкрай потрібна справжня опозиція. Не сила, яка розхитує ситуацію в країні, щоб на її руїнах знову запанувати. Не угруповання, яке послуговується старими лекалами й навіть ціною руйнування країни хоче повернутися у владу. Україні потрібна опозиція, яка чітко вказуватиме не тільки на промахи влади, але й буде бачити небезпечні ризики і виклики для країни. Щоб не «до основанья, а затем», а щоб заради спільного майбутнього.