У контексті дискусії про ситуацію з російським «опозиційним» телеканалом «Дождь» у Латвії та позбавлення його ліцензії варто розглянути фундаментальну проблему цього ЗМІ та його діяльності в Ризі. Як і проблема з будь-яким іншим «опозиційним» медіапроєктом, створеним за кордоном громадянами Росії. Вони приречені на поразку від самого початку.
Ну, головна проблема цих ЗМІ полягає не в тому, що їхній журналіст щось сказав в етері чи не сказав, помилково чи ні, показав на екрані карту Росії з Кримом чи без нього, чи було присутнім керівництво телеканалу на засіданні Латвійської національної комісії з регулювання телерадіомовлення та телебачення без перекладача, очікуючи, що можна буде балакати російською мовою (що, навіть якби члени Комісії були готові і всі знали російську, суперечить закону Латвійської Республіки). Найбільша проблема полягає в тому, що цей проєкт був провальним від самого початку. Чому? Передусім через повну розбіжність інтересів.
У розмові українського журналіста Віталія Портникова з літературознавцем Олександром Бойченком я натрапив на цитату Петра Столипіна, якого в Росії вважають великим реформатором: «Вам потрібні великі потрясіння – нам потрібна велика Росія». Ця знаменита фраза прозвучала на засіданні російської Думи 10 травня 1907 року. Показово, що хоча загалом дискусія точилася навколо земельної реформи, Столипін вбачав у «польському питанні» одну з головних перешкод на шляху до її здійснення.
Польська мова як перешкода реалізації історичних завдань Росії
Депутати від т. зв. Польського Кола в Думі зовсім не вирізнялися якимось винятковим радикалізмом, одним із найважливіших їхніх постулатів була вимога відновлення загальної освіти польською мовою на терені Надвісланського Краю – тобто того, що залишилося від т. зв. Конгресового Царства Польського, створеного після Віденського конгресу 1815 року, коли російський цар зобов'язався поважати його автономію. Російські репресії, які звалилися на поляків після криваво придушених повстань 1830 і 1863 років, позбавили їх не тільки освіти й навчання рідною мовою, але навіть права називати свою батьківщину.
«Ось, панове, ті уроки історії, які, на мій погляд, досить переконливо демонструють, що така держава як Росія не може і, більше того, не має права безкарно відмовляти собі у виконанні своїх історичних завдань. [...] Дійсно, було б цікаво простежити, як впливові польські кола в Західній Росії [тобто Польщі, – прим. Н. Щ.] реагували на великі потрясіння, які пережила Росія в 1905 і наступних роках. [...] Була створена можливість для польського населення взаємодіяти з нами, щоб воно, нога в ногу, йшло разом з росіянами шляхом культури, в мирній течії державності. Але як польська інтелігенція скористалася цією можливістю? Ну, так само, як і раніше: виключно сильним зростанням ворожості до всього російського. Сталося те, що мало статися: щоразу, коли російська творча сила в країні слабшає, польська сила посилюється і виходить вперед».
Тому на шляху модернізації Росії (чиїм великим прихильником був Столипін) потрібно було придушити всі культурні пориви поляків, які були нічим іншим, як «посиленням ворожості до всього російського». Звучить знайомо, чи не так? «Русофобія» – одне з улюблених словосполучень, своєрідне модне слово, яке сьогодні так охоче повторюють і режимні, і опозиційні ЗМІ Росії. Звинувачення у «ворожості до всього російського» також лунають сьогодні на адресу латвійської влади та суспільства в контексті відкликання ліцензії вищезгаданого телеканалу.
Нещодавно я брав участь у семінарі для перекладачів в одній із європейських країн, відносно безпечно віддаленій від кордонів Росії. Одна з учасниць, яка приїхала з Росії і скаржилася на те, наскільки ускладнилася її подорож через незрозумілу і навіть абсурдну, на її думку, заборону на польоти з Росії до Європейської Унії (водночас зазначаючи, що вона «проти війни»), на одному зі занять згадала про «велич» таланту Пушкіна в порівнянні, скажімо, з тим самим Адамом Міцкевичем. Росіянка (з академічною освітою) сказала це цілком відверто, мабуть, навіть не усвідомлюючи, що в її словах взагалі є щось недоречне. Адже «очевидно», що існують «великі» і «малі» культури, мови, а відтак – також «велика» і «мала» поезія та література. Знаменно, що, наприклад, «малою» в її очах була література і поезія країни, яка нас приймала.
Щодо «величі» Пушкіна варто згадати хоча б цей його вислів:
«Довго Росія залишалася чужою для Європи. Її неозорі рівнини поглинули силу монголів і зупинили їхню навалу на самому краю Європи; варвари не наважилися залишити у себе в тилу поневолену Русь і повернулися у степи свого сходу. Таким чином, християнське Просвітництво врятувала замордована і вмираюча Росія, а аж ніяк не Польща, як стверджували європейські часописи. Але Європа щодо Росії завжди залишалася настільки ж невігласною, наскільки й невдячною».
Великий російський поет ніколи не приховував свого ворожого ставлення до поляків, висловлюючи його, наприклад, у пропагандистському вірші «Наклепникам Росії», в якому він недвозначно видав звернення до жителів Західної Європи, показавши своє ставлення до польсько-литовського повстання 1830 року разом із порадою не втручатися у внутрішні справи Росії, яких вони нібито й так не розуміють: «Що вас обурило? Хвилювання Литви? Облиште: це суперечка слов'ян між собою». Пушкін, звичайно, не вважав себе невігласом, хоча, ймовірно, не до кінця знав, які народи царської імперії належали до слов'янської мовно-етнічної групи, а які ні. До того ж, у контексті розмірів Росії, для нього це, мабуть, не мало значення.
«Якщо хочеш почути нісенітницю, запитай іноземця, що він думає про Росію», – писав він в одному зі своїх листів.
Звідси ми будемо погрожувати шведам
Із часів Пушкіна, якого вважають творцем літературної російської мови й основоположником великої російської літератури, гасло «нам потрібна велика Росія» було і є суттю російської національної ідеї, яка досі лежить в основі всіх візій майбутнього цієї країни, а також бачення ролі Росії сьогодні. Усі ці візії завжди реалізовувались і реалізовуються за наш рахунок. Наш – тобто всіх народів, які постраждали від «великих потрясінь», що прямо корелювалося з прагненням Росії до «величі».
Інший великий російський мислитель Петро Чаадаєв вважав, що «Росія, якщо тільки вона усвідомить своє покликання, має прийняти на себе ініціативу проведення всіх великодушних думок, бо вона не має прихильностей, пристрастей, ідей та інтересів Європи».
Тож, з одного боку, росіяни люблять розповідати світові про те, що вони є невід'ємною частиною світової культури, а також вказувати на свої «нерозривні зв'язки» з європейською культурою, а з іншого боку, демонструють неприховану схильність до відвертої зневаги до цієї (нібито «спільної») культури, підкреслюють свою культурну окремішність та «вищість», і особливо – до «малих» європейських народів, які є їхніми сусідами. На будь-яке звинувачення на свою адресу вони мають готову відповідь: «Умом Росію не зрозуміти», тобто «ви просто занадто дурні, щоб нас зрозуміти» у базовому варіанті і «ви занадто приземлені і не маєте необхідної духовності, щоб осягнути те, чого не може осягнути око» – у більш витонченому варіанті.
З огляду на все це стає зрозумілішим, чому антирежимне телебачення з Росії обрало своєю штаб-квартирою Ригу. Це була своєрідна показуха – ось ми там, де насправді маємо бути, де ще «живе» російське слово і російська думка, бо це частина «нашого», «руского міра». Як писав Олександр Пушкін про Петербург, щойно заснований на завойованих землях на Балтійському морі, «звідси ми будемо погрожувати шведам».
Іншими словами, сьогоднішня Латвія, безпечна під парасолькою НАТО і відносно заможна в рамках ЄУ, в їхніх баченнях й уявленнях, є просто альтернативою Росії. На думку «опозиційних» росіян, це країна, екзистенція якої тлумачиться мірою їхніх потреб, з одним завданням – служити їхньому баченню «нової Росії кращого майбутнього» (фраза, яку часто чують на «Дожді»). Без Путіна при владі, але й без роздумів про свою роль у світі. На жаль, це не нове явище в історії російської ідеї. У цьому досить легко переконатися, знову звернувшись до «великої російської літератури». Досить згадати в цьому контексті, наприклад, «Острів Крим» Василя Аксьонова. Це роман 1979 року, виданий через два роки після еміграції автора з СРСР до США. Це своєрідна альтернативна історія та географія, основним принципом якої є те, що півострів Крим є повноцінним островом. Ця деталь відіграє важливу роль в історії громадянської війни в Росії: острів Крим порівнюють з реальним островом Тайвань, що, на думку автора, є досить вдалим досвідом протистояння альтернативних політичних та економічних систем у рамках однієї нації.
Показово й те, що аж до вторгнення в Україну 24 лютого Київ, а в ширшому контексті – і вся Україна для багатьох «опозиційних» росіян відігравали роль такої альтернативної Росії. І зараз, окрім Риги, на цю роль підходять Тбілісі, Алмати, Таллінн, Вільнюс, Гельсінкі, зрештою, також Варшава чи Краків – а чому б і ні. Всюди, де вони можуть діяти близько до росіян і згуртувати навколо себе критичну масу російськомовних людей, готових діяти разом і сприймати світ лише крізь призму своєї мови. Саме таких людей «Дождь» шукав також у Латвії – і точно знайшов.
Росію не можна вкласти до капелюха
Сто років тому Михайло Булгаков, також палкий прихильник альтернативної Росії (тобто відмінної від тодішньої більшовицької), дуже влучно і своєрідно охопив феномен імперіалізму у своєму романі «Біла гвардія». В одному з розділів він описує втечу «білих» росіян до Києва (названого в тексті Містом) взимку, навесні та влітку 1918 року. Вони втекли від більшовиків із Москви та Петербурга в незалежну тоді Україну, де творилася Українська держава під проводом гетьмана Павла Скоропадського – з альтернативною концепцією Центральної Ради на чолі з т. зв. Директорією, що ототожнюється, як правило, з постаттю Симона Петлюри.
Сам Булгаков ніколи не емігрував на Захід, тужачи за «новою Росією» в Києві, де з повним нерозумінням і злобою спостерігав за спробами українців створити власну державність. «Росію не можна вкласти до капелюха», – відповів він якось на запитання про можливу еміграцію. Олексій Навальний, який вважається чільною постаттю нинішньої російської опозиції, в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы» через кілька місяців після анексії Криму Росією на пряме запитання ведучого, кому належить півострів, відповів: «Крим належить людям, які живуть у Криму» і додав: «Крим залишиться частиною Росії і ніколи більше не буде частиною України в осяжному майбутньому». Наприкінці розмови Навальний додав фразу, яку часто цитують як показник його ставлення до кримської теми: «Крим ‒ це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?»
Україна, описана Булгаковим сто років тому, була альтернативною чи навіть тимчасовою Росією в очах більшості культурних росіян та опозицією більшовицькому режиму до його краху чи поразки в Москві. Описана автором ненависть до більшовиків ніяк не корелювалася зі сприйняттям геополітичних змін, які відбувалися навколо. Зміни, які торкнулися всієї нашої частини Європи – незалежної, «неспокійної» Польщі, про яку йдеться в тексті, новостворених держав Балтії, Фінляндії та України – країн, для яких росіяни навіть придумали спеціальний принизливий термін – «лімітрофи».
Хай як парадоксально, Булгаков таки мав рацію, коли писав, що така втеча росіян і створення альтернативної Росії в інших країнах не повториться у ХХ столітті. Але у ХХІ столітті, майже рівно через століття після подій, описаних Булгаковим, це повторилося. Це те, що досі відбувається на наших очах, і перипетії російського опозиційного телебачення в Ризі – яскравий тому приклад.
«І ось, взимку 1918 року, Місто жило дивним, неприродним життям, яке, можливо, вже не повториться у двадцятому столітті. За кам'яними стінами усі квартири були переповнені. Свої давні споконвічні жителі жалися і продовжували стискатися далі, волею-неволею впускаючи нових прибульців, які прямували до Міста. І ті якраз і приїжджали цим стрілоподібний мостом звідти, де загадкові сизі серпанки. Втікали сивуваті банкіри зі своїми дружинами, бігли талановиті ділки, які залишили довірених помічників у Москві, яким було доручено не втрачати зв'язку з тим новим світом, що народжувався в Московському царстві, домовласники, що залишили будинки вірним таємним прикажчикам, промисловці, купці, адвокати, громадські діячі. Втікали журналісти, московські та петербурзькі, продажні, жадібні, боягузливі.[…]
Відразу з'явилися нові газети, і найкращі пера в Росії почали писати в них фейлетони і в цих фейлетонах ганьбити більшовиків. […]
Гнали листи в єдину віддушину, через неспокійну Польщу (жоден чорт не знав, до речі, що в ній коїться і що це за така нова країна – Польща), через Німеччину, велику країну чесних тевтонів, випрошуючи візи, переказуючи гроші, відчуваючи, що, можливо, доведеться їхати далі й далі, туди, куди в жодному разі не досягне страшний відголосок більшовицьких бойових полків. Мріяли про Францію, про Париж і тужили на саму думку, що потрапити туди дуже важко, майже неможливо».
Чи хочемо ми демократичної Росії?
Повернемося у ХХІ століття. Останнім часом дедалі частіше виникає питання, чи хочемо ми (тобто «колективний Захід» – термін, який так охоче вживає пропаганда російського режиму) демократичної Росії чи ні. І якщо ми цього хочемо, то наш обов'язок – підтримати і допомогти тим росіянам, які теж нібито цього хочуть. Це ж просто, правда?
Так. Але тільки начебто, тому що відповідь на це запитання вимагає від нас знати, чого насправді хочуть росіяни, які прагнуть демократичної Росії, і чого вони очікують від нас?
Коротка відповідь знову проста: вони хочуть Росію без Путіна. Проте ті, хто цього хоче, здебільшого очікують, що їхня країна по суті повернеться до того, чим вона була до 24 лютого 2022 року і подальшої міжнародної ізоляції. А насамперед – що не буде змушена серйозно переглянути свою роль у світі та переосмислити свої відносини з іншими народами і державами.
Відповідно до цієї концепції Росія без Путіна у відносинах з рештою світу – це просто автоматичне повернення до моделі business as usual. Згідно з раніше встановленою схемою «Ми даємо вам вуглеводні та доступ до нашого величезного ринку (і трохи нашої «великої культури»), а ви нам – візи і прямі рейси до Парижа, Нью-Йорка та Лондона, доступ до сучасних технологій і визнання того, що ми рівні, і навіть дещо “рівніші”. Адже велич зобов’язує – «нам потрібна велика Росія», пам’ятаєте?»
«Опозиційні росіяни» фактично очікують трьох речей: 1) доступу до джерел фінансування своїх ідей (уже говорять про «план Маршалла» для «нової» Росії); 2) можливості необмеженого «життєвого простору» для російської мови всюди, де росіяни цього хочуть і потребують (будь-яке інше рішення є проявом «русофобії»); 3) тут я використаю ще одну цитату, цього разу філософа Миколи Бердяєва: «Заперечення Росії заради людства є пограбуванням людства». Це речення ідеально перегукується з нинішнім наративом про «захист великої російської культури» перед обличчям численних нападів, викликаних «русофобією», наприклад, нібито «варварства», вчиненого українцями, коли вони демонтували в Одесі пам'ятники імператриці Катерині II та генералу Олександру Суворову. Той останній, окрім колонізації України, прославився, серед іншого, різаниною у варшавському районі Праги в листопаді 1794 року, але, на думку багатьох обурених росіян, тут ідеться суто про явище cancel culture. Тобто: визнайте нашу культурну велич і не намагайтеся нас повчати, бо все одно за визначенням нас не зрозумієте.
Тому відповідь на запитання, чи хочемо ми демократичної Росії, безпосередньо пов’язана з відповіддю на запитання, чи погоджуємося ми на реалізацію такої візії нової Росії, якої очікують самі зацікавлені сторони. Інакше кажучи, чи прийняли б ми роль нового лімітрофа ХХІ століття, яку нам заздалегідь відвели адепти цієї концепції?
Показово, що колись кинуте Столипіним гасло («Вамъ нужны большие потрясенія, – намъ нужна великая Россія» – оригінальний дореволюційний правопис) було викарбувано на його пам’ятнику, відкритому 6 вересня 1913 року не де інде, а саме в Києві на тодішній Думській площі. Пам’ятник був знесений під час революції через чотири роки, а площа, на якій він стояв, сьогодні називається Майдан Незалежності і став свідком двох українських революцій: Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013–2014 років.
Великі потрясіння триватимуть, допоки жива ідея «Великої Росії».
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: "Opozycyjni Rosjanie" tęsknią za wielkością