Цьогоріч 80 років виповнилося знаному польському кінорежисеру Кшиштофу Зануссі. Він зняв багато чудових фільмів, його мистецтвознавчо-філософські лекції мають успіх по всьому світу, а яскраві і розумні висловлювання на актуальні теми регулярно стають приводом для дебатів у колах польських інтелектуалів. Пан Кшиштоф підтримує Україну, часто буває тут з презентаціями своїх книг, приїжджає на прем'єри фільмів і на зустрічі з творчою інтелігенцією. Він дає інтерв'ю і бере участь у дискусіях.
Причин для того, щоб присвятити йому есей, може бути скільки завгодно, заслуг і премій у нього вистачає, та й нова його картина «Ефір» справляє дуже сильне враження. Але, якщо вже робити вибір (закладати фундамент під свої слова), то я виберу, мабуть, приватну, особисту причину для написання цього тексту.
Я вдячний пану Кшиштофу за одну невловиму, тонку, необов'язкову, але важливу для мене деталь. Між сторінками його книги «Стратегії життя, або Як з'їсти тістечко і знову його мати» я зберігаю дуже гіркий для мене лист. Це любовна відмова, що була написана при мені, наспіх, шаблонними фразами – і це відмова від справжнього кохання, від тої верхньої його точки, на яку я тільки був здатний. Викинути цей лист не вистачає духу. Але й виносити його присутність у своїх особистих речах донедавна також було важко. Доти, доки я не поклав листа у книгу.
З паном Кшиштофом ми познайомилися у 2015-му, у Вінниці, на літературному фестивалі Intermezzo. Він тоді приїхав представляти новий фільм і презентувати український переклад однієї зі своїх книг, і ми зробили інтерв'ю. Що мене вразило – так це неймовірне всесвітнє звучання його творчої біографії. Життя в Парижі шістдесятих, асистування Годару, дружба з Трюффо, довгі прогулянки і розмови з Тарковським, обіди у Фелліні, приватні дискусії з Еко та фон Трієром. І, звичайно, спільний екзистенціальний контекст з Вайдою, Бергманом і Брессоном, дуже високий рівень художньої майстерності, постановка найважливіших питань і безстрашна спроба знайти на них відповіді, продуманий і випестований з особистих переконань, але ніяк не з модної пошесті, нонконформізм... Тут було чим захоплюватися і що наслідувати.
І з кожною новою зустріччю, з кожною короткою розмовою це враження і бажання бодай якось «тримати рівень» тільки посилювалися.
Кшиштоф Зануссі – режисер раціональний і зважений. Він бере проблему і «розробляє» її. У «Захисних кольорах» перевіряє на міцність атеїстичний ідеалізм. У «Році спокійного сонця» проводить глядача крізь голкове вушко християнської жертовності. У «Смерті провінціала» дає стереоскопічну рефлексію вмирання. Його фарби скупі, як скупі і рухи його акторів, їхня міміка, або інтер'єри, в яких відбувається дія його картин. Скупі і холодні.
Чому це так? Я думаю, що причина – у прагненні сконцентруватися на найголовнішому.
Як практикуючий католик і навіть трохи християнський апологет, пан Кшиштоф прекрасно розуміє небезпеку туманно-метафізичного ореолу, який оточує деякі релігійні поняття. Втрачаючи раціональну опору, віра стає агресивною, закосніває у власному соку і приводить людину до істерії і розумової деградації. Як тут не пригадати вислів честертонівського отця Брауна: «(...) Ви нападали на розум. Це погане богослов'я».
Інтелектуальна вихолощеність – одна з головних проблем сучасного християнства. Сам Зануссі часто повторює, що католицькій теології давно потрібно зробити крок вперед – від середньовічної схоластики Фоми Аквінського до інструментарію сучасних фізики і математики. Дається взнаки його перша, природнича, освіта. Тому і своє художнє завдання він бачить передусім у тому, щоб у звичайних і сірих, механічно-вивірених ситуаціях побачити проблиск тієї Таємниці, яка, будучи, на погляд людини, загадковою, незбагненною і часто жорстокою, водночас наповнює життя вищим сенсом і гармонізує його.
У чомусь творчий підхід Кшиштофа Зануссі схожий на роботу хірурга в операційній. Хірург розкриває потрібну ділянку тіла й усуває те, що заважає його пацієнту жити. Пан Кшиштоф розкриває життєву ситуацію і пред'являє глядачеві те, що жити йому допоможе. Правда, з важливим нюансом: глядач повинен бути уважним і тонко налаштованим.
Говорячи про ефект відсторонення в його роботах, про його особливу оптику неупередженого спостерігача, не можна не згадати один особистий навик Зануссі, який допомагає йому вибудовувати поетику своїх фільмів. Кшиштоф Зануссі – поліглот, висококласний знавець європейських мов. Сам він з усмішкою згадує різні випадки з життя, пов'язані із цим навиком. Наприклад, про те, як йому несподівано довелося робити синхронний переклад з російської на італійську подячної промови Йосифа Бродського (Бродський отримував літературну премію), або про те, що гарна англійська вимова допомогла йому переконати американських студентів у помилковості деконструктивістських позицій філософа Жака Дерріда, у якого вимова була не настільки хорошою.
Як і кожна людина, яка тісно взаємодіє з декількома мовами, Зануссі бачить смисловий проміжок, який існує між, здавалося б, однаковими поняттями в різних мовних контекстах. Це наштовхує на думку про існування якогось ідеального варіанта вираження, тієї самої Таємниці, яка недоступна ні одній з наявних мов. Але наблизитися до неї можна – максимально відсторонившись від засобів вираження і сконцентрувавшись на самій меті. І в цьому сенсі простір кіно створює чудові, якщо не сказати ідеальні, умови. Універсальність ланцюжка кадрів дає величезну свободу в порівнянні з задушливою національною коміркою, у яку загнані всі без винятку ланцюжки слів.
Саме тому мені стало набагато легше, коли нещасливий лист опинився поміж сторінками книги пана Кшиштофа. Уся справа в його оптиці. У тому, як саме він дивиться на світ і події у світі. У його неупередженості. У підкресленій холодності. І в здатності витягти з будь-якої сцени, з будь-якої події диво – і показати його іншим.
Загнаний у такі рамки, лист перестав бути для мене причиною живого болю і відбувся як джерело емпіричного та інтелектуального досвіду. Що не може не радувати і не може не викликати почуття подяки пану Кшиштофу.
У Шотландській національній галереї в Единбурзі є чудова картина. Її автор – Генрі Реберн, а називається вона «Преподобний Роберт Уокер, що катається на ковзанах на озері Даддінгстон». Вона мені дуже подобається. Священик ковзає по гладкому льоду, його фігура напружена, його обличчя відкрите і спрямоване вперед, а навколо – димно-сірий, синюватий, рожевий, замащений у клубах густого вечірнього серпанку пейзаж. Священник викреслює в навколишньому хаосі математично точні па – і увага глядача прикута тільки до нього. Невиразність навколо – лише фон для його блискучого танцю.
Ситуація в сучасній культурі схожа на кисіль, сміється пан Кшиштоф, знаєте, що таке кисіль?
Сміється і продовжує танцювати. А ми (ну, принаймні я, зараз же ні в чому не можна бути впевненим) дивимося на цей танець і гадаємо, який наступний поворот чекає нас після Нового і Вічного Фауста.