Хай нашим найбільшим здобутком 2008-го стане розчарування в українській владі - але не в Україні, у політиках - але не в політиці, в інституціях, через яку ці політики і ця політика функціонує, - але не в цінностях, за якими ми живемо.
Від декількох років пісня ABBи «Happy New Year» на пострадянському просторі стала таким самим невід'ємним атрибутом Нового Року, як шампанське і салат олів'є на столі та нескінченно повторюваний по різних телеканалах фільм «Іронія долі, або З легкою парою». Через її звичність і повторюваність на неї просто перестаєш звертати увагу. А шкода - бо вона має цікавий зміст і містить одне несподіване співпадіння. Рік тому, в останні дні 2007-го, слухаючи пісню в енний раз, я виловив з потоку тексту фразу: «It's the end of a decade. In another ten years time, who can say what we'll find, what lies waiting down the line in the end of eighty-nine?» («Прийшов кінець десятиліттю. Хто може сказати, що чекає нас у 1989 році?»)
Пісня написана у 1979 р. За десять років, у 1989 р., сталася подія, що змінила життя кожного: впала Берлінська стіна. Її падіння знаменувало кінець «короткого 20 століття» - століття, що почалося у 1914 р. і яке ввійшло в історію як століття найкривавіших воєн і політичних режимів. На свій спосіб, пісня стала пророчою: 1989 рік наблизив усіх нас до «нового бравого світу», в якому, за словами пісні, «кожен сусід є другом» («the brave new world... where every neighbour is a friend»).
Я не беруся робити з цього збігу якісь глибокодумні висновки. Просто хочу звернути увагу на що інше: надії на краще майбутнє є так глибоко закодовані у нашій модерній - чи, якщо хочете, постмодерній культурі - що вони стала добре продаваним товаром. Без цього пісні на кшталт «Happy New Year» чи «Все буде добре» не мали б такого успіху, як не мали б сенсу наші новорічні святкування з шампанським та салатом олів'є.
СВІТ
Якщо перші десять років по падінню Берлінської стіни, здавалося б, підтверджували правдоподібність оптимістичного сценарію про всесвітнє торжество свободи і добросусідства, то наступне десятиліття поставило його під сумнів. Багато уже зараз говорять, що це десятиліття закінчилося, власне, у цьому, 2008 р., з вибухом великої світової економічної кризи. Цю кризу називають найсерйознішою серед усіх повоєнних а навіть порівнюють із найбільшою кризою 20 століття - 1929-1933 роками, котрі, як відомо, так само радикально змінили світ, як і падіння Берлінської стіни Між кризою 1929 р. та кризою 2008 р. є, однак, щонайменше одна, і то засаднича різниця: перша впала несподівано, як сніг на голову - про неминучість другої знали і говорили задовго наперед. Пояснення, чому не можна було їй запобігти, є дуже повчальним: ті, хто були при владі, вірили, що ринок має здатність до самоврегулювання, а тому втручатися у нього не варто, оскільки, як вважалося, небезпечні фінансові тенденції розсмокчуться самі собою.
Іншими словами: в основі сучасної кризи лежить та сама модерна віра у щасливий сценарій, котра змушує нас у ніч на 1 січня підносити тости з шампанським із побажаннями щасливого нового року. Сучасна криза не є просто так собі ще одною кризою - вона є виявом кризи великого модерного проекту. Так сталося, що одну з найважливіших книжок, яку я прочитав цього року, стосується власне ґенези цього проекту а тому подає ключ до розуміння теперішньої кризи. Мова йде про книжку американського історика і богослова Родні Старка «Victory of Reason». Старк пробує дати свою відповідь на питання, чому демократія і капіталізм перемогла в одних країнах, а в інших зазнала повної чи часткової поразки?
Коротко його відповідь можна подати так: своєму успіху, свободі і багатству Захід завдячує глибоко закоріненій у його культурі вірі в існування одного і єдиного люблячого і раціонального Бога. У західному християнстві, на відміну від ісламу, буддизму чи православ'я, є щось таке, що спонукає людей до безнастанного пошуку раціональної істини та боротьби за особисті свободи. Зазвичай, ми звикли дивитися на католицьку церкву як твердиню консерватизму і мракобісся - протиставляючи їй або Реформацію, або ж Просвітництво як головні рушії модерності. Ми забуваємо, однак, що і Реформація, і Просвітництво могли зародитися лише в лоні католицької традиції, підставою якої є безнастанна віра в розум і його можливості. «Реакційний» католицизм появився досить пізно, щойно з Контрреформацією. До того ж часу католицька церква була динамічною силою, відповідальною за появу університетів, банків, фабрик, музики та інших інституцій і явищ, підставовими для модерного світу. Ніде так різниця між старою, допитливою, і новою, консервативною, західнохристиянською традицією не проступає так чітко, як на кордоні між США та Мексикою - чи, ширше, між країнами колишньої британської, з одного боку, та країнами іспанської чи португальської, з іншого, імперій. У кожному разі, підводить підсумок Старк, західне християнство створило західну цивілізацію і модерний світ. Як би не воно, то ми і зараз б продовжували жити у світі, де життя коротке, голодне і несвобідне - приблизно так, як нехристиянський світ жив у 1800 році.
У 20 столітті в Європі до цієї засадничо західнохристиянської формули «свобода + ринок» виникли дві загрозливі альтернативи - нацизм і комунізм. Перший прагнув заволодіти світом, позбавивши його свободи, а другий - і свободи, і ринку. З падінням останнього з них у 1989-1991 роках тріумфальна перемога демократії та капіталізму здавалася лише питанням часу. Вступ одної половини комуністичного світу до Європейської спільноти та хвиля «кольорових революцій» у його другій половині, здавалося б, підтверджували цей оптимістичний сценарій.
Сучасна криза показує що інше: дотеперішній розвиток західної цивілізації може зайти у тупик через брак дешевих природних і людських ресурсів - ресурсів, що досі служили головним паливом для великого модернізаційного проекту. Якщо Захід далі має лишатися лідером, він має або відкрити якісно нові технології, що замінять дешеві ресурси, або ж втамує свій консюмеризм. А поки що він привчається все частіше вимовляти нову абревіатуру БРІК, складену з перших літер чотирьох нових лідерів світу: Бразилії, Росії, Індія, Китай. Ці країни обходять формулу «капіталізм + демократія», бо мають або багато дешевої робочої сили (Індія та Китай), або ж багато природних ресурсів (Бразилія та Росія). Якщо їм вдасться утвердитися як нові центри влади у сучасному світі, то, правдоподібно, прийде кінець й самому модерному проектові - котрий як-не-як був пов'язаний з домінуванням позиції Заходу над рештою світу (West over the Rest). Дві події 2008 р. - Олімпіада у Китаї та перемога Росії в російсько-грузинській війні - ще раз ніби підкреслили статус БРІКу як нової суперпотуги.
Можливий й інший сценарій. Аналітики говорять про те, що криза несе серйозну загрозу економіці Росії чи Китаю: тяжко будувати постійне економічне зростання лише на одних лише дешевих ресурсах. До того ж варто пам'ятати, що прогнози про кінець Західного світу роздавалися ще й перед кризою 1929 р. Він, однак, виявив більше витривалості, ніж його грізні - як здавалося тоді - суперники. Нічого не показує так виразно його здатність до самооновелення, як порівняння цьогорічних президентських виборів у Москві та Вашингтоні. Перші були виборами без виборів і законсервували дотеперішню систему влади в Росії на довгі роки. Другі принесли цілковито непередбачений результат, а тому відкрили можливість радикальних змін.
У кожному випадку, криза, яка почалася цього року, не є чисто економічною - ця криза вагітна геополітичними цивілізаційними змінами. З одного боку, вона становить серйозний виклик домінуванню Західного світу, бо підриває віру в його засадничі цінності - демократію і вільний ринок як підставу його благополуччя і сили. З іншого ж боку, перспектива БРІКу теж не виглядає надто рожевою, бо побудована на такому мінливому та непевному чиннику, як дешеві ресурси. Якщо ми мали б чого навчитися від історії, то це переконання, що сталий економічний розвиток базується на певних суспільних цінностях. Молодий російський письменник Дмитрій Биков у статті під велемовною назвою «Криза цінностей» (Фокус, № 44, 31 жовтня) пише, що «вся современная Россия как будто задает Богу вопрос «Доколе ты будешь меня терпеть?» Страна, оказавшаяся от всех ценностей, рано или поздно столкнется со столь жестко навязанными законами, что ей нечем дышать».
На цьому фоні Україна виглядає ще досить привабливо. «Даже самый радикальный «западенец» или, напротив, самый радикальный сторонник слияния с Россией не потребует сегодня ни массовых расправ, ни полного запрета свобод, ни категорического отказа от сотрудничества с внешним миром, - продовжує Биков. - Украина опасается злить провидение - может, потому что еще немного верит в него. Это и является залогом того, что в ближайшие 15-20 лет в ней не случится ничего слишком ужасного. Поэтому я так и завидую ей иногда».
УКРАЇНА
Я, однак, не був би таким оптимістичним щодо українського майбутнього. Криза 2008 р. є першою великою економічною кризою, що зачепила незалежну Україну. На свій спосіб, цей факт є ще одним переконливим доказом, що час довгої ізоляції України від зовнішнього світу впродовж всього короткого двадцятого століття пройшов раз і назавжди. Тільки що Україна досі не може найти в цьому світі собі місця, гідного свого розміру і свого географічного розташування. Вона відбилася від одного берега - але таки не прибилася до іншого. Не маючи ані дійової демократії, ані дешевих ресурсів, вона є ніякою державою, за яку ніяково перед світом.
«Ніяка» є, може, зам'яким словом. Україна є злочинною державою - чи, точніше, державою зі злочинною елітою. Це означення стосується не лише тих, хто при владі - воно у рівній мірі стосується опозиції: різниця в кольорах більше не має значення. ОУН колись проголошувала лозунг: «Збудуєш державу - або загинеш у боротьбі за неї». По сімнадцяти роках незалежності, цей лозунг варто переінакшити у такий спосіб: «Збудуєш державу - і загинеш у боротьбі з нею». У 2008 р. держава привчила українців, що від них, українців, нічого не залежить: як і кого б вони не вибирали, результат буде одним і тим самим.
Може, суспільство могло би полишити державу саму на себе - як це робило досі, демонструючи чудеса виживання: хай би робила собі, що хоче, лиш би не заважала. Однак цю державу не вдасться проігнорувати. Вона дає про себе знати щодня поганою якістю медицини і доріг, високою корупцією та інфляцією, а від останніх місяців - ще й грою на курсі гривні.
Щоб бути краще зрозумілим, скористаюся з такого образу: економісти розглядають два сценарії майбутньої кризи - сценарій бурі і сценарій цунамі. Криза, як буря, завдасть багато шкоди, потрощивши майно і полегшивши кишені, однак вона залишить більшість нас цілими і живими. Натомість цунамі знесе все на своєму шляху, а про його наслідки навіть подумати страшно. Кожен більш-менш нормальний уряд старається втримати кризу в рамках бурі, не давши їй перерости в цунамі. Спостерігаючи за діями української влади, не можеш позбутися враження, що вона чинить навпаки. Я не знаю такої іншої країни, де влада так систематично і планомірно намагається влаштувати своєму народу велике стихійно лихо.
Про СРСР говорили як про «державу-вбивцю»: для свого нормального функціонування вона потребувала мільйони понівечених людських життів. Сучасна Україна є державою-самовбивцею. Повторюю і буду повторювати просту геополітичну закономірність: держави розпадаються не від загрози відцентрових рухів на периферії - держави розпадаються тоді, коли ця загроза доповнюються кризою політичної влади в центрі. Україна ніколи не могла би вийти з СРСР тільки власними силами. Їй «допомогла» боротьба за владу у Кремлі між Горбачовим і Єльциним. В Україні відцентрові рухи існують від перших днів її існування. Але тільки в цьому році боротьба за владу вийшла за межі протистояння між регіонами і переросла у неприкриту війну між президентом і прем'єр-міністром. Страшно стає, коли слухаєш їхні взаємні звинувачення: ці політичні, з дозволу сказати, лідери не мають ані жодного інстинкту самозбереження, ані меж, за якими їхнє непогамоване его могло би поступитися загальнонаціональним інтересам. Найкращим доказом є короткий період наприкінці серпня - на початку 2008 р., коли в Україні на фоні грузинсько-російської війни знову появилися добрі шанси прискорити європейську інтеграцію. Цю нагоду було змарновано через новий виток конфлікту між Ющенком і Тимошенко.
«Україна є державою, яка ніколи не втрачає шансу втратити шанс» - ці слова українського дипломата на тогорічному самміті НАТО у Бухаресті можуть послужити своєрідним підсумком 2008 р. Жити в такій державі депресивно, а навіть небезпечно. Тому той, хто може, кидає цю країну - хто не може, йде у внутрішню еміграцію. Брак активних рухів спротиву приводить до того, що влада корумпується далі - а корумпована влада робить все, щоб ці рухи не появлялися. За цих обставин єдиною віддушиною стають мас-медіа - газети, журнали, телебачення й Інтернет - власне, й проривається суспільний протест. Тільки що він, той протест, пасивний, а не активний. До того ж криза в Україні має всі ознаки системної. Тому її подолання потребує не лише критики, але й системних розв'язок - чого не потрафить дати жодне телевізійне шоу навіть із найвищим рейтингом.
ОПТИМІСТИЧНЕ
Найбільш, що дивує в подібних шоу, - то це нев'янучий оптимізм їх глядачів. Опитування в студії та дзвінки на телепередачі незмінно показують, що більша половина українців з надією дивляться в майбутнє, а навіть вірять, що теперішній уряд впорається з кризою.
Що не кажи, а цій владі таки повезло з цим народом. У новорічну ніч він знову засяде за столи і підноситиме тости за краще майбутнє. А коли кінчаться свята, знову займеться своїм щоденним виживанням - як більш-менш успішно робить це останні сімнадцять років.
Цей народ таки заслуговує на кращу владу, і теперішня криза відкриває перед ним такий шанс. Якщо триматися порівняння з 1929 роком, то майже певним є, що після неї світ ніколи уже не буде таким, яким був до неї. За які десять років, у 2019 р., світ може стати зовсім іншим, аніж той, про який мріялося у 1979 р. чи надіялося у 1989 р.
Кожен з нас за ці роки, без сумніву, щось втратить. Однак для нашого майбутнього важливішим може стати не те, що ми втратимо, а те, що ми здобудемо. Хай нашим найбільшим здобутком року, що минає, стане розчарування в українській владі - але не в самій Україні, у політиках - але не в самій політиці, в інституціях, через яку ці політики і ця політика функціонує, - але не в цінностях, за якими ми живемо.
Фото зі сайту malkin.com.ua