- Трагедія полягає у тому, що ці соціальні сироти, маючи батьків десь у світі, потребують нашої опіки. І це нам вдається робити дуже добре, бо ми маємо, як на Польщу, неймовірні результати.
З Яном Бурим мені пощастило познайомитися три роки тому. Тоді я була дотична до благодійного проекту «Партнерство заради дітей», у межах якого українські діти-сироти відвідували Польщу, а польські - Україну.
Тоді мене вразив підхід фундації імені Івана Павла II «Wzrastanie» до виховання дітей, які опинились у важких життєвих обставинах. Наші вихователі, які супроводжували дітей у Польщі, насамперед захоплювалися умовами їхнього проживання, мене ж здивувала система виховання покинутих батьками діток.
У невеличких дитбудинках фундації діти живуть як у родині - пана Яна вони називають дідусем, вихователі виконують роль батька та матері, старші вихованці допомагають молодшим, також усі діти задіяні у домашньому господарстві.
Упродовж трьох років я неодноразово побувала у дитбудинках фундації і щоразу переконувалася, що тут діти як у справжній сім'ї, де батьки насамперед дбають про їхнє майбутнє. У фундації «Wzrastanie» вихованцями опікуються доти, доки вони отримають освіту, створять власні сім'ї. Але навіть опісля ніхто з них не забуває про свою велику родину та про «дзядзя» Яна.
В Україні Ян Бурий потребує представлення, у Польщі його знають за його віддану працю. Вона ж допомогла йому стати послом Сейму Республіки Польща. Потрапив туди начебто випадково: жодної копійки не витратив на виборчу кампанію, просто за нього проголосувало все Підкарпатське воєводство, де Ян Бурий за 12 років створив чимало дитячих будинків, світлиць для навчання дітей із малозабезпечених сімей, клубів для молоді, будинків для бездомних та центрів для неповносправних. Голосування проходило за відкритими списками, і Ян Бурий, чи не останній у переліку, обійшов кандидатів, що були попереду. Це, звичайно, може бути хорошим прикладом для наших політиків, але в ексклюзивній розмові ZAXID.NET із Яном Бурим йдеться не про політику, а про те, як рятувати дітей, думаючи про патріотизм та майбутнє нації.
- Чим відрізняються дитячі будинки Вашого фонду від державних?
- Різниця величезна. Ми працюємо зовсім по-іншому, використовуючи систему священика Броніслава Маркевича - виховання через працю. Залучаємо наших дітей до всіх хатніх робіт, вони беруть участь у приготуванні сніданку, підвечірку, вечері, печуть тістечка, допомагають у приготуванні обідів, прибирають, перуть особисту білизну. У нас є город та сад, діти працюють там, садять овочі, потім їх доглядають, збирають і готують. Маємо п'ять морозильних камер, робимо запаси на зиму. Старші діти опікуються молодшими, можуть їх нагодувати, змінити пелюшки. Це велика родина. Щоправда, не біологічна, але це велика спільнота, де кожна людина має своє завдання. Велика різниця полягає також у тому, що наші вихователі й опікуни (діти їх називають тітками і дядьками, а я у цій сім'ї є дідусем) живуть тут по 20 діб на місяць, сплять разом із дітьми, як батько і мати, а тому весь час є доступними. Отець Броніслав Маркевич говорив, що основою виховання є час, який ми присвячуємо дитині. Не можна змінювати вихователя протягом дня три чи чотири рази, бо дитина мусить мати зв'язок зі своїм опікуном так, як з батьками. А по-друге, що більше часу, то більше розмов, що більше спільної праці, то швидше діти дозрівають, і тоді ми маємо шанс передати їм ту християнську систему цінностей, що дає плоди у їхньому дотеперішньому житті і, сподіваюсь, у майбутньому, коли вони залишать наш заклад. Найважливіше усунути всі прогалини в опануванні шкільного матеріалу, адже тоді діти закінчують середню школу та гімназію з добрими результатами. Майже всі діти з нашого будинку складають випускні екзамени і йдуть здобувати вищу освіту. Маємо вже сімнадцять студентів, які навчаються у Варшаві, Ярославі, Жешуві, Сандомєжі. Це найцінніше, що ми можемо їм передати, тобто підготувати їх до майбутнього життя через опанування спеціальності. А також та система цінностей, яка, маю надію, берегтиме їх перед різними узалежненнями і якимось темним, поганим шляхом у дорослому житті.
- Чи, на Вашу думку, такого зразка дитячі будинки є кращими від дитячих будинків сімейного типу, які популяризує у нас Президент Ющенко?
- Мені важко оцінити, бо я не знаю точно ваших умов. Мені треба з ними ознайомитися. Натомість у вихованні напевне найважливішою є сім'я. Тільки та родина, яка береться за опіку (я говорю про дитячі будинки сімейного типу), мусить мати дуже високу моральність. Не можна робити цього заради грошей, з меркантильних причин, а лише з потреби серця. З такими сім'ями важко у нас, як, мабуть, і у вас. Крім того, існує ще одна небезпека у ситуації, коли - як це часом буває у сім'ї - одна людина, чоловік або дружина, має перевагу над своїм партнером, і це людина, яка є, наприклад, садистом чи розбещує дітей, то ця трагедія дуже довго не виходить з дому. Натомість у закладах нашого типу, у таких маленьких дитячих будинках, де є тільки чотирнадцять підопічних, де люди, які працюють, не зв'язані сімейними вузами, то друга особа, коли бачить, що хтось кривдить дитину, очевидно, не дає на це згоди, і це набагато безпечніше. Найважливішими є ті цінності, які ми хочемо передати дитині, бо без цього неможливо добре виховати людей. У межах такої системи цінностей мова йде про віру, патріотизм, про чесність, про такі універсальні гуманістичні засади, які ми маємо дитині прищеплювати, передавати.
- Скільки дітей після виховання у дитячому будинку повертається до асоціального життя?
- Через наші дитячі будинки пройшло близько ста осіб. Це ті діти, які залишили наші заклади. Близько трьох відсотків нам не вдалося врятувати. Вони потрапили у виправні колонії чи перебувають невідомо де. Це дуже мало. Три-чотири особи зі ста. Інші діти - це передовсім соціальні сироти, маємо невелику частку біологічних сиріт (близько 4-5%). Трагедія полягає у тому, що ці соціальні сироти, маючи батьків десь у світі чи сильно узалежнених батьків, потребують нашої опіки. І це нам вдається робити дуже добре, бо ми маємо, як на Польщу, неймовірні результати. Жодна організація, жодні дитячі будинки, що перебувають на балансі повітових органів самоврядування, не можуть дорівнятися нам у діяльності.
- Коли зародилася ідея створення фонду «Wzrastanie»?
- Це було 1991 року, дуже давно. До мого дому приїхав доктор-отець Францішек Жонса, професор Вищої духовної семінарії в Перемишлі, разом з членами-засновниками цього фонду, який пізніше перетворився на Вищу раду фонду «Wzrastanie». І тоді в нашому домі мені запропонували роботу. Звідки вони дізнались мою адресу? Дев'яносто першого року мій син перебував у духовній семінарії у Перемишлі, і професор-отець Жонса був його викладачем. Звідти і дізнався, що я працюю у Верховній палаті контролю в Жешуві. Професорові здавалося очевидним, що я маю достатньо знань, аби могти бути головою правління.
- З чого все почалося? Які були Ваші перші кроки?
- Початки були дуже скромні. Те, що відбувається сьогодні, переросло всі наші очікування. Ми ніколи не вважали, що наша робота набуде такого неймовірного масштабу й у сфері допомоги, і в матеріальному плані, бо ми врятували родинні помістя. А на початку, згідно з ідеєю професора-отця Жонси, фонд створювався тільки для організації літнього відпочинку для дітей з сімей, що потребують допомоги. Упродовж перших трьох років це були власне літні та зимові табори. Дітьми керували отці-парохи, які досконало знають своїх парафіян, бачать, які діти потребують чи потребували такої допомоги. Але ми дуже швидко зорієнтувалися, що діти (бо ми запрошували їх до участі в таборах у наступні роки) за рік дуже швидко забували, про що ми говорили, які цінності хотіли їм передати.
- І як Ви цього уникнули?
- Ми дійшли до висновку, що так працювати не можна, що це - як облизувати цукерку через вікно. Тому вирішили, що організуємо профілактично-виховні світлиці, щоб охопити дітей щоденною опікою, щоб вони були у полі зору, щоб бути з ними постійно і допомагати, наприклад, у виконанні домашнього завдання. Почали створювати світлиці у Ланцуті, Жешуві, Перемишлі, Радимні. Однак виявилося, що і цього замало. До наших світлиць почали приходити діти, яких вдома розбещували, з яких знущалися. Вони були дуже занедбані. Це були специфічні діти вулиці, які потребували, щоб їх забрали з цих патологічних сімей і поселили у цілодобових закладах, тобто дитячих будинках. Такий будинок ми створили у Ліпніку, цей дім функціонував чотири роки. Наступний будинок відкрито в Динові...
- Коли розпочалася опіка над неповносправними?
- Незабаром виявилося, що серед мешканців навколишніх міст та сіл у сім'ях є неповносправні діти, особливо у селах. Часто вони були соромом для родин, обділені належною турботою та опікою, жили у дуже складних умовах, тому виникла ідея організувати власне для них курси трудової терапії. У 2000 році ми відкрили такі курси у Пшеворську, на які спочатку привозили 25 дітей чи, власне, молоді віком близько шістнадцяти років. Виявилося, що попит є більший. Тепер ми маємо сім осередків, де у заняттях беруть участь 40 молодих людей. Але цього теж недостатньо. Цього року чи, може, наступного відкриємо два нові осередки, отже, матимемо щонайменше 50 неповносправних людей. Це життя диктує такі потреби, бо коли ми спостерігаємо за соціальними потребами у сім'ї, то вони диктують нам, що ми маємо робити.
- Ви також опікуєтеся бездомними?
- У зв'язку з цим ми пішли далі, бо взимку приїздять бездомні. Вони голодні, тому ми відкрили притулок для бездомних у Ярославі. Зараз там перебуває сорок підопічних. Маємо там чудові умови, бо у кожній кімнаті є вбиральня з душем, працює дуже хороша їдальня. Так добре склалося, що, приймаючи такий великий об'єкт у Ярославі, з корпусом, який був призначений раніше для воєводської колони санітарного транспорту, був також адміністративний корпус. Завдяки праці власне цих бездомних - вони допомагали нам пристосувати це приміщення для лікувально-опікувального закладу. І такий заклад для важкохворих людей ми відкрили 9 березня цього року, тобто зовсім недавно.
Повертаюся до світлиць. Створюючи світлиці і ведучи таку діяльність, ми дійшли до висновку, що наші діти швидко виростають. Коли вони вступають до гімназії чи закінчують її, не хочуть брати участі у спільних заняттях з малечею, з першокласниками, другокласниками. Тому народилася ідея відкрити два клуби для молоді.
- Де ви брали кошти на відкриття світлиць? Хто допомагав Вам від самого початку? Чи була це Церква?
- Це були передусім кошти спонсорів, підприємців, фізичних осіб, людей доброї волі, зібрані головно за посередництвом церковних структур. Церква допомогла нам забезпечити не тільки фінансову допомогу, а і матеріальну - у вигляді харчів, транспортних послуг. Пізніше, коли Польща увійшла у ЄС, то почали отримувати гроші від Євросоюзу, зокрема на відкриття дитячого будинку у Ліпніку. Щодо світлиць, то тут нам допомагало Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство освіти, ми намагалися отримати гроші в рамках проектів розбудови громадянського суспільства. Також були такі фонди, як Фонд Баторія, широко відомий у світі. Використовували кошти одного голландського фонду. Ми залучали кошти звідусіль, навіть з місцевих рад. Це було страшно. Я звертався до різних фірм з проханням про якісь копійки на наші літні і зимові табори, утримування світлиць.
- Ви є послом до Сейму. Чи працюєте над тим, щоб таку систему дитячих будинків ввести у всій Польщі?
- Ще на початку своєї каденції я мав таку ідею, але за вісім місяців був відсторонений від роботи у парламенті з огляду на хворобу серця. Я зроблю все можливе, щоб, по-перше, показати послам, привезти їх сюди на околиці Динова, Пшеворська, і показати, що ми робимо, щоб їх переконати, що в Польщі, крім великих дитячих будинків, мають діяти дуже маленькі, камерні дитячі будинки, утримувані здебільшого громадськими організаціями, які віддають серце дітям і можуть достойно виховати їх. З огляду на це, не може бути монополії на один вид опіки над дітьми. Варто залишити ті заклади, які є насправді хорошими, працюють на дуже високому рівні і мають чудові результати у вихованні, впровадженні такого виховання. Ті, які принесуть достойне життя цим молодим людям, що не житимуть за державні кошти і не потраплятимуть до в'язниць чи притулків для бездомних, до виправних колоній, натомість нормально працюватимуть на благо країни як нормальні дієздатні громадяни.
Довідка ZAXID.NET
Ян Бурий – президент Фундації допомоги молоді імені Івана Павла ІІ «WZRASTANIE», посол Сейму Республіки Польща VI каденції. Обраний на виборах до польського парламенту у 2007 році як безпартійний кандидат зі списку партії «Право і справедливість». За свою благодійну діяльність Ян Бурий отримав у 1999 році від Святійшого Отця Івана Павла ІІ найвищу нагороду Католицької Церкви, якою відзначають світських осіб - «PRO ECCLESIA ET PONTIFICE». Також Президент Республіки Польща нагородив його Кавалерським Хрестом Ордену Відродження Польщі, а очолювана ним фундація «Wzrastanie» двічі (у 2000 і 2006 рр.) була лауреатом І нагороди національного конкурсу PRO PUBLICO BONO.
Podstawą wychowania jest czas, który poświęcamy dziecku - Jan Bury
- Tragedia polega na tym, że te sieroty społeczne, mając rodziców gdzieś tam w świecie, wymagają naszej opieki. I to nam się bardzo dobrze udaje czynić, bo my mamy jak na Polskę wręcz rewelacyjne wyniki.
Miałam okazję poznać pana Jana Burego trzy lata temu. Wtedy brałam udział w dobroczynnym projekcie „Partnerstwo na rzecz dzieci", w którego ramach ukraińskie sieroty odwiedzały Polskę, a polskie dzieci Ukrainę.
Wtedy to wielkie wrażenie na mnie wywarło podejście fundacji Wzrastanie imienia Jana Pawła II do wychowania dzieci, które znalazły się w trudnych warunkach życiowych. Nasi wychowawcy, towarzyszący dzieciom w Polsce, zachwycali się przede wszystkim materialnymi warunkami ich bytu, ja zaś byłam zaskoczona systemem wychowania sierot, opuszczonych przez rodziców.
W malutkich domach dziecka fundacji dzieci żyją jak w rodzinie - pana Jana nazywają dziadkiem, wychowawcy pełnią rolę ojca i matki, starsi wychowankowie pomagają młodszym, a także wszyscy dzieci biorą udział we wszystkich czynnościach w domu.
W ciągu trzech lat niejednokrotnie byłam w domach dziecka Fundacji i ciągle przekonywałam się, że tutaj dzieci żyją jak w prawdziwej rodzinie, gdzie rodzice dbają głównie o ich przyszłość. W fundacji Wzrastanie wychowankowie są objęci opieką, dopóki nie otrzymają wykształcenia, nie założą własnych rodzin. Ale nawet po tym nikt z nich nie zapomina swojej dużej rodziny i „dziadka" Jana.
Na Ukrainie pan Jan Bury musi być przedstawiany, w Polsce jest znany ze swojej pracy. To właśnie ona pomogła mu zostać posłem do Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. Trafił tam niby przypadkowo: nie wydał ani grosza na kampanię wyborczą, po prostu zagłosowało na niego całe Podkarpackie, gdzie w ciągu 12 lat stworzył sporo domów dziecka, świetlic dla wykształcenia dzieci z biednych rodzin, klubów dla młodzieży, schronisk dla bezdomnych oraz centrów dla niepełnosprawnych. Podczas głosowania Jan Bury, będąc w końcu listy, wyprzedził kandydatów, którzy znajdowali się na jej początku. To oczywiście może służyć wzorem dla naszych polityków, ale w ekskluzywnej rozmowie ZAXID.NET z Janem Burym chodzi nie o politykę, a o to, jak należy ratować dzieci, myśląc o patriotyzmie i przyszłości narodu.
- W czym się różnią domy dziecka Fundacji a państwowe?
- Różnica jest ogromna. Pracujemy zupełnie inaczej. Stosujemy systemu księdza Bronisława Markiewicza, to jest wychowanie poprzez pracę, i nasze dzieci są angażowane do wszelkich czynności w domu, zatem biorą udział w gotowaniu posiłków, śniadań, podwieczorków, kolacji, pieką ciasta, pomagają w gotowaniu obiadów, sprzątają, piorą bieliznę osobistą. Mamy ogród warzywny, sad, pracują w ogrodzie, sadzą warzywa, następnie je pielęgnują, zbierają to wszystko i przetwarzają. Mamy pięć chłodni, robimy zapasy na zimę. Starszy dzieci opiekują się młodszymi, potrafią nakarmić małe dzieci, przewinąć pieluchy. Jest to duża rodzina, nie jest to rodzina biologiczna, ale taka większa wspólnota, w której każdy człowiek ma swoje zadanie. Poza tym dosyć duża różnica polega na tym, że nasi wychowawcy i opiekunowie, to są ciocie i wujkowie (a ja jestem w domu dziadkiem), mieszkają w tym domu po 20 dób w miesiącu, śpią razem z dziećmi tak jak ojciec i matka, a więc przez cały czas są do dyspozycji. Ksiądz Bronisław Markiewicz mówił, że podstawą wychowania jest czas, który poświęcamy dziecku. Nie można zmieniać wychowawcy w ciągu dnia trzy- czy czterokrotnie, bo dziecko musi mieć więzi ze swoim opiekunem tak jak z matką i ojcem. A po wtóre, im więcej czasu, im więcej rozmów, im więcej wspólnej pracy, tym dzieci bardziej szybko dojrzewają i mamy wtedy szansę na przekazanie im tego chrześcijańskiego systemu wartości, co owocuje w życiu i dotychczasowym, i - mam nadzieję - przyszłym, wtedy gdy opuszczą naszą placówkę. Najważniejsza rzecz to zlikwidować wszelkie deficyty w zakresie opanowania materiału szkolnego, wynikającego z programu nauczania w Polsce, ponieważ wtedy dzieci kończą szkołę podstawową z dobrymi wynikami, gimnazjum. Prawie wszystkie dzieci zdają egzamin maturalny i podejmują studia z naszego domu. Już mamy siedemnastu studentów, którzy studiują w Warszawie, w Jarosławiu, w Rzeszowie, w Sandomierzu. To jest najcenniejsze, co im możemy przekazać, czyli przygotować ich do przyszłego życia poprzez uzyskanie przez nich zawodu. I też ten system wartości, który, mam nadzieję, będzie ich chronił przed różnymi uzależnieniami i jakąś ciemną, złą drogą w dorosłym życiu.
- Czy, zdaniem Pana, taki typ domów dziecka jest lepszy od promowanego na Ukrainie przez prezydenta Juszczenkę rodzinnego domu dziecka?
- Mnie jest bardzo trudno ocenić, bo ja nie znam dokładnie waszych warunków, musiałbym się z nimi zapoznać. Natomiast w wychowaniu na pewno najważniejsza jest rodzina. Tylko że ta rodzina, która podejmuje się opieki - mówię o rodzinnych domach dziecka, czyli o rodzicielstwie zastępczym - musi być rodziną o bardzo wysokiej moralności. Nie powinno tego robić dla pieniędzy, z powodów merkantylnych, tylko z potrzeby serca. A o takie rodziny jest bardzo trudno zarówno u nas, jak chyba też i u was. Poza tym jest jeszcze jedno niebezpieczeństwo w sytuacji, gdy jak to czasem bywa w rodzinie, jedna osoba, mąż albo żona, zdominuje swojego partnera, a jest to partner, który jest np. sadystą czy molestuje dzieci, to ta tragedia z tego domu bardzo długo nie wychodzi. Natomiast w placówkach tego typu jak u nas, w takich małych domach dla dzieci, gdzie jest tylko czternastu podopiecznych, gdzie ludzie, którzy pracują, nie są związani węzłami rodzinnymi, to druga osoba, jeżeli widzi, że ktoś krzywdzi dziecko, oczywiście na to nie wyraża zgody i to jest dużo bezpieczniejsze. Najważniejsze są te wartości, które chcemy dziecku przekazać, bo bez tego oczywiście nie da się dobrze wychować ludzi. W tym systemie wartości mówi się o wierzę, o patriotyzmie, o uczciwości, o takich uniwersalnych, humanistycznych zasadach, które powinniśmy dziecku wdrażać, przekazywać.
- Ile dzieci po wychowaniu w domu dla dziecka wraca d życia niegodnego, aspołecznego?
- Przez nasze domy dziecka przewinęło się ponad sto dzieci. To są te dzieci, które już opuściły nasze placówki. Jakieś trzy procent dzieci nie udało nam się uratować. Poszły do domów poprawczych bądź nie wiadomo gdzie się znajdują. To jest bardzo mało, trzy-cztery osoby z tych osób. Pozostałe dzieci, to są przede wszystkim sieroty społeczne, niewielki procent mamy sierot biologicznych, to może 4-5 proc. Tragedia polega na tym, że te sieroty społeczne, mając rodziców gdzieś tam w świecie, bądź bardzo uzależnionych, wymagają naszej opieki. I to nam się bardzo dobrze udaje czynić, bo my mamy jak na Polskę wręcz rewelacyjne wyniki. Żadna organizacja, żadne domy dziecka prowadzone obecnie przez samorząd powiatowy nie są w stanie nam sprostać w tych naszych działaniach.
- Kiedy zrodził się pomysł stworzenia Fundacji Wzrastanie?
- Było to w 1991 roku, bardzo dawno. Do mojego domu, Markowej, do naszej rodziny przyjechał ksiądz doktor Franciszek Rząsa, profesor Wyższego Seminarium Duchownego w Przemyślu wraz z członkami założycielami tej Fundacji, która się później przeistoczyła w Radę Fundacji Wzrastanie. I wówczas w naszym domu zaproponowano nam pracę. A skąd nasz adres? Otóż w dziewięćdziesiątym pierwszym roku mój syn był w seminarium duchownym w Przemyślu i ksiądz profesor Rząsa był jego profesorem. I stąd dowiedział się, że jego ojciec, tzn. ja, pracuje w Najwyższj Izbie Kontroli w Rzeszowie. Księdzu profesorowi zdawało się oczywistym, że mam dostatecznie dużo wiedzy, że w związku z tym będę mógł być szefem zarządu.
- Od czego wszystko się zaczęło? Jakie były Pana pierwsze kroki?
- Początki były bardzo skromne. To, co się obecnie dzieje, przerosło nasze wszelkie oczekiwania, nigdy nie sądziliśmy, że nasza praca będzie miała taki niesamowity wymiar i moralny, w zakresie pomocy, i materialny, bo uratowaliśmy zabytkowe dwory. A na początku, według pomysłu księdza profesora Żąsy, fundacja została założona po to, żeby organizować tylko wypoczynek letni i zimowy dla dzieci z rodzin potrzebujących pomocy, takich dysfunkcyjnych. I na początku przez trzy lata właściwie to były tylko kolonie letnie i zimowiska, dzieci były kierowane przez księży proboszczy, którzy doskonale znają swoich parafian, widzą, które dzieci potrzebują czy potrzebowały takiej pomocy. Ale bardzo szybko zorientowaliśmy się, że dzieci (bo te dzieci były zapraszane do udziału w naszych koloniach w latach następnych) po roku czasu one bardzo szybko zapominały, o czym mówiliśmy, jakie wartości chcieliśmy im przekazać.
- Jak Pan tego uniknął?
- Doszliśmy do wniosku, że tak pracować nie można, że to jest tylko takie lizanie cukierka przez szybkę, i zatem postanowiliśmy, że zorganizujemy świetlice profilaktyczno-wychowawcze po to, żeby dzieci objąć codzienną opieką, żeby mieć ich w zasięgu ręki, żeby być z nimi stale i pomagać na przykład w odrabianiu lekcji, inaczej mówiąc, w zakresie opanowania materiału szkolnego. I dzięki takiemu pomysłowi zaczęliśmy tworzyć świetlice w Łańcucie, Rzeszowie, Przemyślu, Radymnie. Ale okazało się, że to też jest za mało. Do naszych świetlic zaczęły przychodzić dzieci, które były w swoich rodzinach molestowane, były ofiarami sadyzmu, w związku z tym były bardzo zaniedbane, były to specyficzne dzieci ulicy, które wymagały wyłączenia ich z tych rodzin patologicznych i umieszczenia w placówkach o charakterze pracy całodobowej, czyli w domach dla dzieci. I takie domy stworzyliśmy w Lipniku, cztery lata ten dom funkcjonował, kolejny dom otwarliśmy w Dynowie...
- Kiedy zaczął Pan opiekować się niepełnosprawnymi?
- Międzyczasie się też okazało, że wśród mieszkańców, wśród okolicznych miejscowości, znajdują się w rodzinach dzieci niepełnosprawne, szczególnie na wsi, one były często wstydem dla rodzin, nie były obięte właściwą troską i opieką, żyły w bardzo trudnych warunkach, dlatego padł pomysł, żeby właśnie dla nich zorganizować warsztaty terapii zajęciowej. No i w 2000 roku otworzyliśmy warsztaty terapii zajęciowej w Przeworsku, do których na początek dowoziliśmy 25 dzieci, właściwie młodzieży koło szesnastego roku życia. I okazało się, że potrzeby są teraz większe, teraz mamy siedem pracowni, gdzie w zajęciach bierze udział aż 40 młodych ludzi. To jeszcze też za mało. W tym roku, być może w przyszłym, otworzymy kolejne dwie pracowni, tak że będziemy mieli co najmniej 50 ludzi niepełnosprawnych. To życie dyktuje takie potrzeby, bo jak się oberwuje w rodzinie potrzeby społeczne, to one dyktują nam, co mamy robić.
- Pan też sprawuje opiekę nad bezdomnymi?
- W związku z tym poszliśmy dalej, bo przyjeżdżają bezdomni w zimie, nie mają gdzie mieszkać, są głodni, i w związku z tym otworzyliśmy schronisko dla bezdomnych w Jarosławiu. W tej chwili przebywa tam aż czterdziestu podopiecznych, to bardzo dużo. Poza tym mamy tam naprawdę rewelacyjne warunki, ponieważ każdy pokój posiada łazienkę z prysznicem, jest bardzo wspaniała dobra stołówka. Tak się szczęśliwie złożyło, że przyjmując taki duży obiekt w Jarosławiu z taką częścią, która była przeznaczona wcześniej na kolumnę transportu sanitarnego wojewódzką w Przemyślu z siedzibą w Jarosławiu, była też część warsztatowa, dzięki właśnie m.in. pracy tych bezdomnych, po to, żeby się nie nudzili, żeby byli aktywni zawodowo, oni nam pomagali adaptować to pomieszczenie na zakład opiekuńczo-leczniczy, inaczej mówiąc hospicjum. I takie hospicjum dla ponad dwudziestu ciężko chorych ludzi otworzyliśmy 9 marca w bieżącym roku, czyli bardzo niedawno.
Wracam do świetlic. Tworząc świetlice i prowadząc działalność, doszliśmy do wniosku, że dzieci nam szybko wyrastają, jak przechodzą już do gimnazjum czy kończą gimnazjum, nie chcą już uczestniczyć w zajęciach, prowadznych z maluchami, pierwszoklasistami, drugoklasistami. Dlatego zrodził się pomysł otworzenia dwóch klubów dla młodziezy.
- Gdzie Pan sięgał po środki na otwarcie świetlic? Kto pomagał Panu na samym początku? Czy był to Kościół?
- Były to przede wszystkim środki zebrane od sponsorów, od przedsiębiorców, osób fizycznych, ludzi dobrej woli, głównie poprzez struktury kościelne. Kościół nam pomógł zapewnić środki, nie tylko finansowe, ale również materialne, w postaci żywności, usług transportowych, a później weszliśmy w programy przedakcesyjne do Unii Europejskiej, wtedy zaczęliśmy zdobywać pieniądze z Unii Europejskiej, m.in. na otwarcie naszego domu dziecka w Lipniku. Jeżeli chodzi o świetlice, to pomagało nam i Ministerstwo Pracy, Polityki Społecznej, Ministerstwo Edukacji Narodowej, były takie pieniądze w Polsce w ramach projektów budowy społeczeństwa obywatelskiego, sięgaliśmy po te pieniądze. Również były takie fundacje, jak Fundacja Batorego, bardzo znana na świecie, sięgaliśmy po środki jednej fundacji holenderskiej, sięgaliśmy wszędzie, nawet po środku z samorządów terytorialnych. To było straszne. Ja występowałem do różnych firm z prośbą o jakieś grosze na nasze akcje letnie i zimowe, na powadzenie świetlic.
- Pan jest posłem do sejmu. Czy pracuje Pan nad tym, by taki system domów dziecka został wprowadzony w całej Polsce?
- Jeszcze na początku swojej kadencji miałem taki zamiar, ale przez osiem miesięcy byłem wyłączany z pracy w parlamencie ze względu na chorobę serca. Jestem dopiero od dwóch tygodni w sejmie. I zrobię wszystko, by po pierwsze posłom pokazać, przywieźć ich tutaj do opuszki Dynowa, Przeworska, i pokazać, co my robimy, żeby ich przekonać, że w Polsce obok rodzinnych domów dziecka powinne funkcjonować bardzo malutkie, takie kameralne domy dla dzieci, prowadzone głównie przez organizacje pozarządowe, które oddają serce dzieciom i będą mogły bardzo przyzwoicie wychowywać te dzieci. W związku z tym nie może być tutaj monopolu na jeden rodzaj opieki nad dzieckiem. Powinne zostać te placówki, które są naprawdę bardzo dobre i pracują na bardzo wysokim poziomie i mają wspaniałe efekty w postaci wychowania, wdrażania takiego wychowania, które zaowocuje godnym życiem tych młodych ludzi, którzy nie będą korzystać ze środków państwowych i nie będą kierowani do więzień, do schronisk dla bezdomnych, do domów poprawczych, natomiast będą normalnie pracować i tworzyć dochód narodowy dla kraju jako normalni pracujący obywatele.
Jan Bury – Prezes Fundacji Pomocy Młodzieży im. Jana Pawła II "Wzrastanie", poseł na Sejm RP VI kadencji. W wyborach parlamentarnych w 2007 uzyskał mandat poselski jako bezpartyjny kandydat z listy Prawa i Sprawiedliwości. Harytatywna działalność Jana Burego znalazła uznanie Ojca Świętego Jana Pawła II, który w 1999 roku uhonorował go najwyższym odznaczeniem Kościoła Katolickiego, jakie jest przyznawane osobom świeckim – PRO ECCLESIA ET PONTIFICE . Także Prezydent RP odznaczył go Krzyżem Kawalerskim Orderu Odrodzenia Polski, a kierowana przez Jana Burego Fundacja WZRASTANIE jest dwukrotnym (w roku 2000 i 2006) laureatem I nagrody Ogólnopolskiego Konkursu PRO PUBLICO BONO.