Особливості електоральної поведінки, якими мешканці західних регіонів вирізняються з-поміж інших мешканців України, коріняться в політичній історії краю. У двох суміжних виборчих кампаніях можна спостерігати, як кардинально змінюються електоральні преференції галичан. Вони ніколи не голосують за інерцією й роблять усвідомлений вибір, що ґрунтується на поточній ситуації в державі. Своє дослідження галичан як виборців на засіданні галицького дискусійного клубу «Митуса» представив керівник проекту «Західна аналітична група» Орест Друль.
Не консервативність, а обізнаність
Тезу про усвідомлений вибір ілюструють результати голосування мешканців західного регіону на президентських виборах 1991, 1994 та 1999 років. Першого грудня 1991 року абсолютна більшість галичан підтримала В’ячеслава Чорновола, який асоціювався з антикомуністичним і дисидентським рухом, був уособленням опозиції та боротьби за незалежність України. Натомість, Леонід Кравчук сприймався як перефарбований патріот, у кишені якого досі лежить партквиток.
Та на президентських виборах 1994 року все кардинально змінилось – саме Кравчук, хоч яким було ставлення до нього як до політика й особистості, сприймався як гарант збереження української державності. Його конкурент Леонід Кучма, представник орієнтованого на Москву великого бізнесу, виступав за надання російській мові статусу другої державної. Галичани проголосували за Кравчука… Але вже на виборах 1999 року більшість їх віддала свій голос за Леоніда Кучму. Його конкурентом був глава Компартії України Петро Симоненко, що робило Кучму «меншим злом» у порівнянні з загрозою комуністичного реваншу.
Схожу ситуацію можна було спостерігати на парламентських та місцевих виборах у другій половині двотисячних років. Електоральні симпатії виборців мінялись украй швидко: парламентські вибори 2002 року принесли безсумнівну перемогу «Нашій Україні», у 2006 році «НУ» здобула лише незначну перевагу над Блоком Юлії Тимошенко, 2007-го БЮТ потіснив «Нашу Україну – Народну самооборону», а вже на місцевих виборах 2010 року вперед вирвалась «Свобода». Це свідчення постійного пошуку політичної сили, здатної, на думку галичан, якнайкраще відстоювати українські інтереси.
Голосування як протест
Кожні вибори для галичанина є нагодою заявити про свій протест системі та ще раз наголосити на власній візії України. Свідченням цього є вибори, що відбувались в останні роки радянської влади – вибори народних депутатів СРСР 26 березня 1989 року, вибори до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 року та референдум 17 березня 1991 року. Тоді Галичина голосувала не лише всупереч усьому Радянському Союзу, але й усупереч решті України.
Наприклад, на виборах народних депутатів СРСР галичани масово підтримували безпартійних опозиційних кандидатів, таких як Іван Вакарчук, Ростислав Братунь, Роман Гром’як та інші. На виборах до ВР УРСР блискучу перемогу в 40 із 43 західноукраїнських округів здобув Народний Рух України. На референдумі про збереження Союзу середній показник голосування «за» у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях становив 17%, тоді як загалом в Україні – 70%. За результатами місцевого референдуму, який проводився одночасно зі всесоюзним, 85% галицьких виборців висловились за відновлення незалежності України. На референдумі 1 грудня за незалежну Україну висловились 98% галичан, що взяли участь у голосуванні.
Свій і чужий
Пересічний галицький виборець не завжди спроможний розрізнити політичні партії за ідеологією, проте під час виборів чітко вирізняє проукраїнську політичну партію або кандидата, як і того, чия позиція є для нього ворожою та неприйнятною. Спершу «своїм» для галичан був Народний Рух України, потім – «Наша Україна», пізніше – БЮТ, а сьогодні – «Свобода». «Чужими» були спершу комуністи, а з 2004 року – Віктор Янукович і Партія регіонів. На позиції «свого» і «чужого» в Галичині мало впливає міжпартійна конкуренція, й співвідношення їхніх результатів на виборах є відносно стабільним.
Конкуренція може виникнути хіба що між партіями в межах одного ідеологічного блоку. Вона може завершитись або злиттям і поглинанням (так «Наша Україна» свого часу поглинула Українську народну партію, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократичний союз і УРП «Собор», Блок Юлії Тимошенко – Партію «Реформи і порядок» та Народний рух України, а сьогодні «Фронт змін» на виборах злився з «Батьківщиною»), або витісненням – як на місцевих виборах 2010 року «Свобода» витіснила «Батьківщину». Галицькому виборцеві краще зрозуміла і ближча ситуація дуалізму «свого» і «чужого», аніж конкурентна багатопартійність.
Не людина, а ідея
У новітній історії України було два випадки, коли Галичина охоче голосувала за конкретного політика, а не за «менше зло»: вибори 1991 року, коли галичани беззастережно підтримували В’ячеслава Чорновола, та 2004 року, коли захід України став на бік Віктора Ющенка. В усіх інших випадках, навіть голосуючи за певних кандидатів, виборці мали до них претензії, й підтримували їх лише тому, що їхні конкуренти викликали ще більше неприйняття. Цим пояснюється швидке розчарування в обранцях та регулярна, майже на кожних виборах, зміна електоральних уподобань. А також низька планка вимог до кандидатів, адже вони апріорі чужі.
Протягом двох перших десятиліть Незалежності галицькі виборці були настільки заангажовані ідеєю відродження соборної України, що місцеві політичні проекти не були їм цікавими. Тож політичної сили, яка б послідовно відстоювала інтереси місцевого населення, в Галичині не було. Підтримка ВО «Свобода» на місцевих виборах 2010 року засвідчила певний поворот: галичани, втомившись від статусу «українського П’ємонту» і примирившись із тим, що не зможуть нав’язати всій Україні своє бачення розвитку держави, починають більше дбати про інтереси вужчої, регіональної спільноти.
Ще одна тенденція, за словами Ореста Друля, полягає у поступовому зростанні відсотка голосів за «чужих» - проросійських кандидатів та політичні сили, зокрема за Партію регіонів. До середини 2000-х року цей відсоток був стабільно низьким і загалом корелювався з кількістю російськомовного населення регіону. Проте, починаючи з парламентських виборів 2006 року, він зростає, й до російськомовних виборців Партії регіонів додаються україномовні. У галицькому суспільстві поступово зростає рівень конформізму щодо центральної влади, більшає державних службовців та людей, чий життєвий рівень залежить від соціальних виплат. Водночас дедалі активніше використовуються маніпулятивні технології, підкуп виборців та махінації на виборчих дільницях.
Олег Будзінський, Школа журналістики УКУ