Для початку – цитата. «"Люди важливіші за державу" – теза, яка звучить у зв'язку з обміном Цемаха і ко на наших в'язнів. Теза неправильна, шкідлива і навіть небезпечна. Бо держава – це і є люди. Наш спосіб самоорганізації, зокрема для самозахисту. Шкода, що так багато не розуміють цього навіть в умовах війни. Історія України показує, що "держава неважлива" – це мільйони вбитих голодом, війною та репресіями».
Автор цих слів – колишній (а на момент, коли ці слова були сказані, – ще дійсний) очільник Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, який цілком можливо претендує на те, щоб називатися об'єктивним істориком. Однак чомусь він не помічає, що конкретно в цьому випадку історія України показує, що якраз «держава важливіша за людину» – це мільйони вбитих голодом, війною та репресіями. Адже з романтичної весни 1917 року, коли, здавалося, громадяни нарешті звільнилися з пазурів російської держави, виріс набагато жахливіший тоталітарний режим. І не треба робити вигляд, що мільйони українців, зокрема інтелектуалів, яких пізніше назвуть «розстріляним відродженням», не сприйняли УСРР як свою державу, яка будує нарешті справедливий лад, проводить українізацію, руйнує підвалини, на яких мурувалась Російська імперія. А коли почалися перші репресії проти самих українських інтелектуалів, багато хто не міг повірити. Ба, більше: галичанські діячі переселялися в УСРР, у свою державу, подалі від чужинської Польщі. Чим це закінчилося – відомо.
Але В'ятрович і такі як він навідріз відмовляються зараховувати сумний досвід УСРР до історії українського державотворення. У ХХ столітті вони визнають лише три українські держави: УНР, УД Скоропадського і УД Бандери. Причому такі теми, як «масові вбивства євреїв військовиками держави Петлюри» або «масові вбивства поляків військовиками держави Бандери» наражаються на аргументи на зразок «самі винні» або «війна є війна». А потім адепти такого погляду на історію дуже дивуються, що їхні політичні уявлення про сучасність наражаються на сувору реальність у вигляді «неправильного» народу, який робить «неправильний» вибір.
Особисто мені цікавіше було б бачити викладання історії України цілком інакшим. Таким, у якому на першому місці були б інтереси людей, а не держав. Мені було б цікаво дізнаватися і про каральні операції військ Данила Галицького проти населення Поділля, про те, як Хмельницький віддавав греко-католиків у ясир татарам, про війну ОУН(б) проти ОУН(м) і про інші моменти історії, які не вписуються в чіткий поділ на «хороших наших» і «поганих ворогів».
І проблема тут не тільки і навіть зовсім не у В'ятровичі. В'ятрович – досвідчений пропагандист, який за роки керівництва УІНП якісно просував світогляд ОУН(б) в офіційному історичному дискурсі, хай навіть ціною інтересів України. Проблема в тому, що сьогодні Україну як спільноту значно краще об'єднує бачення майбутнього, ніж минулого. Причому я не кажу, що майбутнє всі бачать однаково, просто тут різнобіжностей менше, ніж у баченні минулого. Загалом більшість порівнює Україну з Європою і розуміє, що нам потрібно рухатися в європейському напрямку, хоч навіть і його всі уявляють по-різному.
Й історична політика в таких умовах мала б в ідеальному випадку спиратися на ключову європейську цінність, а саме – повагу до прав людини. І саме з її позицій «зшивати» розрізнені реґіональні ідентичності. Так, довелося б пояснювати, що ХХ століття було в принципі досить неприємним часомісцем, де прагнення щастя, справедливості і свободи закінчувалося концтаборами і масовими вбивствами. І що українець, який вбивав етнічно неправильних мешканців України в ім'я щастя народу, був таким самим злочинцем, як і той, хто вбивав класово неправильних мешканців України в ім'я щастя народу.
І найбільшими героями для суспільства мали б стати ті, хто намагався зупинити маховик вбивств або бодай врятувати приречених на смерть. Впевнений, що виховані в такому усвідомленні громадяни ніколи не стали б легкою здобиччю для ідеологів «ДНР-ЛНР». Це щонайменше. Українська держава, заснована на повазі до прав кожного громадянина, була б значно міцнішою в усіх розуміннях, ніж у випадку зосередженості на героях-убивцях, усі жертви яких так чи інакше самі у всьому винні.
Держава важлива саме тоді, коли вона забезпечує кожному законослухняному громадянинові максимальний набір прав і свобід. Не людина для держави, а держава для людини – ось на який принцип має спиратися соборна Україна. І саме це суперечить рівною мірою практиці державного будівництва і бандерівців, і сталіністів. Але на родинному рівні більшість українців має саме таку – людиноцентричну – національну пам'ять, хай як певним бюрократичним інституціям хочеться досягти протилежного.
На жаль, я дуже сумніваюся, що нова влада зможе спрямувати історичну політику чи, якщо хочете, політику національної пам'яті, у потрібному напрямку. Але надія вмирає останньою.
Завершу цитатою того-таки В'ятровича. Спойлер: він казав її не щодо злочинів адептів Бандери, звісно, а щодо їхніх «колег» зі сторони Сталіна. «Війни, в яких сторони не рахуються із життям людей, перетворюють їх на заручників військово-політичних планів, мають бути визнані злочином, неприпустимим у сучасному світі». Цілком згоден із цим твердженням.