Нещодавно Верховна Рада нарешті ухвалила новий закон про місцеві вибори. Честь і хвала нашому парламенту. Поки що не за сам закон, а за його твердження. Бо проаналізувати текст можна буде тільки після його опублікування, а що саме було затверджено – можна тільки здогадуватися.
Спроби обговорювати, радіти чи обурюватися в цих обставинах нагадують старий анекдот:
Розмовляють два приятелі.
– Ось всі кажуть Карузо, Карузо, геніальний співак, великий тенор. А мені він не подобається.
– А ти його слухав?
– Ні, самого не слухав. Але сусід якось наспівав – мені не сподобалося.
Смішно. Також смішно буде виглядати аналіз тексту, якого ніхто не читав. (Між іншим, не смішно, а сумно було читати обговорення проекту конституційної реформи до його опублікування). Але, на жаль, зовсім невесело від того, що народні депутати ухвалили в цілому закон, текст якого потім буде редагуватися. Тобто спочатку проголосували, а остаточні формулювання хтось потім буде доопрацьовувати.
Причому мова йде не про виправлення якихось граматичних або синтаксичних помилок, а про виправлення суті. Ось слова Руслана Князевича, голови комітету ВРУ, який і здійснюватиме редагування після голосування: «Всі поправки, які враховані із тексту закону і стосуються цієї ідеї, вилучаються… А для цього не треба голосувати – ми тоді просто ту поправку враховуємо і додаємо до політичних партій ще поправку. Цю саму редакцію відтворюємо в Законі про вибори місцеві і все… разом з головним юридичним управлінням апарату Верховної Ради при підготовці на підпис голові Верховної Ради здійснити техніко-юридичне та редакційне доопрацювання тексту…»
Отже, після затвердження закону його текст буде ще змінюватися, і за ці зміни депутати вже не голосуватимуть. Можливо, і швидше за все, нічого страшного з текстом вже не відбудеться. Однак післясмак залишається. Тим більше, що в юриспруденції дрібниць, як відомо, не буває, кожне формулювання має бути ретельно вивірене і затверджене більшістю парламентарів. Не дарма нам останнім часом дуже часто нагадують, що диявол ховається в дрібницях. Але залишається не менш гіркий післясмак і від іншого – від самого процесу затвердження закону.
Про що це я? Про плюралізм. Як відомо, плюралізм у парламенті – це не тільки право кожного депутата мати власну думку про предмет дискусії, але і можливість висловлювати свою думку, переконувати у її правильності своїх колег. І в регламент Верховної Ради закладено абсолютно правильний алгоритм, що забезпечує цю можливість. Нагадаю: до другого читання законопроекту кожен нардеп може подати свої пропозиції щодо поправок до документа, який прийнятий за основу. І ті поправки, котрі не були схвалені профільним комітетом, якщо автор поправки наполягає, повинні обговорюватися і голосуватися на пленарному засіданні. І жодні обмеження цього правила не повинні мати права на існування, бо таке обмеження суперечить принципам демократії.
Така ситуація обмежує законне право не тільки депутата, а й тих ста тисяч мешканців України, яких він представляє в найвищому законодавчому органі країни. Тому будь-які «поважні» причини, як-то занадто велика кількість правок, брак часу, дратівливість або втома депутатського корпусу не можуть слугувати виправданням.
Що ж трапилось? Законопроект про місцеві вибори довго і старанно готували. Навколо норм, що до нього закладаються, вели палкі дискусії, у тривалих і складних суперечках фракціям коаліції вдалося знайти компромісний варіант. Всі учасники цього процесу заявляли, що остаточний проект не цілком ідеальний, але його затвердження буде серйозним кроком у розвитку демократії та подоланні негативної спадщини недавнього минулого.
Особисто у мене такий результат викликав неабиякий оптимізм. Це один з небагатьох прикладів того, як різні у своїх підходах до політичного процесу партії змогли знайти рішення з урахуванням різних, іноді протилежних точок зору.
Проте ні для кого не секрет, що цю роботу вело вузьке коло людей, і за межами цього кола залишилося багато депутатів з інших політичних сил, а також представників коаліції. Цілком зрозуміле і варте похвали бажання і прагнення цієї частини депутатського корпусу внести свою лепту, висловити свою точку зору, внести свою пропозицію. Причому інтерес до цього закону настільки великий, а думок та ідей так багато, що було подано безпрецедентну кількість поправок – понад півтори тисячі. І всі вони були проігноровані! Чому і як? А ось що сказав головуючий на засіданні Андрій Парубій:
«Півроку я займаюсь фактично щоденно тим законопроектом. І я хочу сказати вам одну важливу річ: всі намагання зірвати сьогоднішнє голосування – це бажання лишити старий законопроект, найгірший в історії України, де є мажоритарка, де є закриті списки. Цей законопроект, можливо, не найдосконаліший, я сам був автором іншого законопроекту, який, на мою думку, є набагато прогресивнішим. Але цей законопроект є величезним кроком уперед в системі побудови України. У ньому не буде закритих списків, люди своїм голосуванням визначатимуть послідовність, хто пройшов від партії. В тому законопроекті не буде мажоритарних округів. Це великий крок вперед. І тому я прошу вас підтримати пропозицію, щоб ми змогли проголосувати цей законопроект без 1547 поправок».
«Залізні» аргументи. І 247 парламентарів проголосували «за». А 175 чинних народних обранців, котрі представляють понад 17 мільйонів українців, були позбавлені можливості висловити свої пропозиції. Невже це повністю відповідає принципам демократії, європейського вибору, правової держави і просто загальноприйнятим поняттям справедливості?
Багато хто, можливо, заперечить мені в тому сенсі, що противниками цього закону були представники «старої влади», котрі чіпляються за старий закон і мріють про реванш з його допомогою. А тому й добре, що їм не дали шансу. Але, по-перше, це не зовсім так, про що говорять результати голосування. А по-друге, як же бути з правами меншості? Їм що ж, недозволено навіть висловитися? Мене важко запідозрити в симпатіях до колишнього режиму, але я залишаюся прихильником відомого афоризму «Я не згоден ні з одним словом, яке ви говорите, але готовий померти за ваше право це говорити».
Зрозуміло, що розгляд у сесійній залі такої кількості поправок могло б зайняти дуже багато часу і відняти у шановних депутатів занадто багато сил. Але, вибачте, а хто обмежує їхній час? Куди вони настільки поспішають, що не можуть приділити кілька годин на сумлінне виконання процедури другого читання і ретельне опрацювання такого важливого законопроекту? Хтось наказав затвердити закон саме до 18.00 14 липня? Явна нісенітниця. Чи це проста людська лінь? Або боязнь, відсутність цілковитої впевненості у тому, що вдасться відстояти свої принципи у відкритій дискусії? Можна зробити ще багато безглуздих та не дуже припущень, але факт порушення демократичних норм – очевидний.
Приєднуюся до думки журналіста Олександра Клюжева: «На тлі певних позитивів, парламент все ж таки не став майданчиком для повноцінних фахових та публічних обговорень. Набридле російське правило, що «парламент – не місце для дискусій», на жаль, значною мірою притаманне і Верховній Раді. Українському парламенту варто визнати проблему і знайти сили змінитися» (Верховна Рада: конвеєр законів чи нова якість?).