Польсько-українські відносини переживають черговий період охолодження. Цього разу через взаємні обвинувачення обох сторін щодо проблеми експорту української аграрної продукції. Зерновий конфлікт між обома країнами назрівав ще з весни. Але спалахнув якраз напередодні виборів до Сейму і в той час, коли Україна потерпає від морської блокади та російських атак на портову інфраструктуру.
Загалом економічні суперечки між державами – звичайна річ. У світі існують способи їх розгляду та цивілізованого вирішення. Але у випадку з Польщею є одна проблема. Те, що починалося як дискусія про захист польських фермерів від напливу українського збіжжя, швидко вийшло на новий рівень. І ось, замість практичного вирішення проблеми, голосно зазвучали голоси політиків, які зовсім не стосуються питання українського зерна і захисту польського сільського господарства. Економічне питання швидко стало політичним і навіть геополітичним. За кілька днів кризи було наговорено стільки неприємних компліментів у бік України, висловлено стільки попереджень з елементами завуальованих погроз, що починаєш сумніватися у щирості польської дружби.
Раптово фокус уваги змістився від проблеми українського експорту до проблеми відносин Польщі та України. Між тим, у питанні потрапляння українського зерна на ринки Польщі існує багато таємниць і незрозумілих обставин. Які чомусь воліє замовчувати і та, й інша сторона.
За підрахунками експертів, через Польщу проходило приблизно 10% української агропродукції. З березня 2022 року до квітня 2023 року Україна експортувала до Польщі близько 6–6,5 млн тонн зерна. Це зерно було призначене на зовнішні ринки. Але з незрозумілих причин близько 50% осіло в Польщі. Чим спричинило тиск на польських фермерів, які чекали весни, сподіваючись вигідно продати свій минулорічний врожай. Проте коли весна настала, ціни на зернові суттєво впали через наплив українського збіжжя. Це спровокувало акції протесту, які й привели до заборони аграрного експорту з України у квітні 2023 року. Очікувалося, що заборона не діятиме постійно, а до вирішення питання по суті і налагодження моніторингу поставок з України. Втім, чомусь виявилося, що надійно закрити польський ринок від потрапляння українського транзитного зерна – справа не з легких. Тому польська влада вирішила діяти радикальним методами і повністю заборонила український аграрний експорт. А коли настав час скасувати заборону з 15 вересня, відмовилася це робити.
Чітких відповідей на те, чому все українське зерно, яке призначалося для третіх країн, не було вивезене з Польщі, немає. Як і того, хто ввозив його на територію сусідньої країни. Також ні польська, ні українська сторона не надали прозорих роз’яснень, яким чином кілька мільйонів тонн транзитної пшениці потрапили на польський ринок. Чи брали в цьому процесі участь польські фірми, які скупили дешевше українське зерно, щоб потім продати його на польському ринку? Чи допомагали їм зацікавлені польські чиновники? Можливо, так і було. Сумнівно, що українські зернотрейдери могли самостійно в чужій країні відвантажити до 3 млн тонн зерна. Але відповідей на ці запитання немає. І, можливо, не буде.
Словесне протистояння зі звинуваченнями в бік один одного між Києвом та Варшавою тривало кілька днів. Безперечно, такий тон дискусії глибоко розчарував багатьох і в Польщі, і в Україні. А також приніс неабияку насолоду для Росії. Втім, підсвідомо обидві сторони розуміли, що межу переходити небезпечно. Нарешті, 21 вересня з'явилася інформація, що міністри аграрної політики України та Польщі домовилися знайти вирішення конфліктної ситуації щодо експорту зерна. У телефонній розмові Микола Сольський та його польський колега Роберт Телус пообіцяли знайти рішення, яке влаштує і Україну, і Польщу. Очевидно, йдеться про механізм спільного погодження постачання кількох видів зернових. На цьому може здатися, що конфлікт буде поступово вичерпаний і піде на спад. Але неприємний післясмак від нього залишився. І може мати вплив на динаміку відносин двох держав.
У цій ситуації українська сторона та українська дипломатія не спрацювали ідеально. Іноді складалося враження, що в нас взагалі відсутня єдина дипломатична лінія. А МЗС мало на що впливає й існує як декорація. Тому заяви, які виходять далеко за рамки суто економічних відносин, може без проблем висловлювати заступник міністра економіки. Також навряд чи виправданою є промова президента Володимира Зеленського на Генасамблеї ООН. Хоча в ній прямо не згадувалася Польща, усім і так було зрозуміло, кому адресовано слова про «підрив солідарності в Європі і влаштовування політичного театру, роблячи із зерна трилер». Глава держави пішов ще далі і взагалі заявив, що ці актори «допомагають підготувати сцену для московського актора». Чи повинен був так висловлюватися український президент? Дуже сумнівно.
З іншого боку, погано є те, що Варшава знову практикує методику шантажу, піднімаючи ставки і виходячи за рамки конкретного вузького економічного питання. Як тільки з українського боку пролунало невдоволення рішенням Польщі продовжити мораторій на експорт зернових, польські політики зразу ж перейшли на вищий рівень політичних звинувачень. На тлі розмов про долю українського зерна почали лунати слова про можливе вето на вступ України до ЄС, про значне скорочення підтримки українських біженців з 2024 року, про те, що в Польщі більше немає зайвої зброї для України. А президент Анджей Дуда порівняв Україну з тим, хто потопає і у відчаї хапається за будь-яку можливість. Звісно, такі заяви польських політиків підігріли антиукраїнські настрої всередині Польщі. 19 вересня партія «Конфедерація Свободи та Незалежності» організувала пресконференцію перед посольством України у Варшаві, під час якої «виставила рахунок» українській державі за допомогу, яку їй надала Польща у зв'язку з російською агресією. Антиукраїнська риторика за коротку мить стала інструментом передвиборчої кампанії і методом агітації. Важко собі уявити, щоб щось подібне відбувалося в Україні, де навіть націоналістичні сили виступають за розбудову нормальних дружніх відносин з Польщею на засадах рівноправності та взаємної поваги.
На жаль, зернова криза між двома країнами, яка на мить стала політичною, відображає специфіку польської політики і деякі рефлексії польського ставлення щодо України. Польська влада й раніше допускала некоректні висловлювання в бік України, які виходили за рамки конкретних проблем, різко підвищуючи градус напруги і непорозуміння. Типовою для Варшави тактикою є використання історії як інструменту сучасної політики і тиску на Київ. З боку Польщі лунали погрози на зразок, що Україна не потрапить до Європи з Бандерою та УПА. Висловлювалися рекомендації щодо правильного вивчення української історії і вимоги до Києва взяти на себе односторонню провину за події на Волині, ігноруючи власну історичну відповідальність та вину. На жаль, такий підхід не здатний сформувати справжніх рівноправних, стабільних і дружніх відносин. Радше ці стосунки нагадуватимуть емоційно забарвлені нестабільні фази зі спадом та піднесенням. І навіть велика війна поки що не змогла вплинути на існування такої кривої польсько-українських взаємин.
Зараз багато що можна списати на майбутні парламентські вибори в Польщі. Мовляв, після 15 жовтня пристрасті зникнуть і україно-польські відносини знову стануть теплими та дружніми. Але висловлені слова не забереш назад. А сказано було немало. Неприємний осад все одно залишиться. А Україні потрібно, про всяк випадок, не забувати вислів, що порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.