У середу, 8 липня, у Львові відбулася подія міжнародного культурного значення: на стіні Національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника встановили меморіальну дошку на честь перебування у ній Національного Закладу імені Оссолінських. В урочистій церемонії взяли участь львівські достойники з мистецької сфери, а також поважна делегація з Польщі на рівні міністрів, воєвод і президентів міст.
Утім урочистість моменту нівроку затьмарив скандал довкола архіву Оссолінеум, який спалахнув ще в червні, а нині підійшов до свого піку. Критичні виступи багатьох українських діячів культури спровокувало VI засідання Міжурядової українсько-польської комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей, яке відбувалося 15-17 червня в місті Ольштині (Польща). Головували на ньому перший заступник міністра культури України Ігор Ліховий та його польський колега Пьотр Жуховський.
За результатами засідання ухвалено резолюцію, де серед іншого був такий пункт: «Комісія рекомендує здійснити до кінця 2016 року обмін матеріалів Наукового товариства ім. Т. Шевченка з Національної бібліотеки у Варшаві та бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських на архів Національного закладу ім. Оссолінських, що зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника». Саме він і збурив пристрасті в українському культурному середовищі.
«Зрада!», «Грабують!», «Не віддамо!», «Це все українське!». Такі головні меседжі можна було почути від українських діячів науки й мистецтва, котрі відчували свою відповідальність за культурну спадщину. Найактивніше проти рішення міжурядової комісії протестував літературознавець, старший науковий співробітник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Олександр Олександрович Федорук (я недарма наводжу, окрім імені та прізвища, ще й по батькові, але про це згодом).
Наведемо фрагмент одного з дописів пана Федорука на його сторінці у Facebook: «Отже, те що нам належить по праву, що було незаконно вивезено з України в ході війни, що польська сторона має віддати нам, відповідно до норм міжнародного права, ми маємо «обмінювати» на наші архівні скарби, які ми законно успадкували з усім національним надбанням, які сформувалися у Львові, які увійшли до Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника як її інтеґральна частина. Польській стороні мало цифрових копій, їй потрібні оригінали! І на цьому, цілком очевидно, польська сторона не заспокоїться, а йтиме далі. Постануть інші вимоги, бо буде створено прецедент».
Приблизно такі ж закиди й аргументи висловлювали чимало інших заслужених діячів української культури, не будемо цитувати всіх. Спробуємо тепер зрозуміти аргументацію польської сторони, з’ясувати, «як вони посміли».
По коментар ZAXID.NET звернувся до багаторічного члена міжурядової комісії, директора Департаменту культурної спадщини при Міністерстві культури РП Яцека Мілера. Оскільки тема доволі складна й пікантна, то коментар розтягнувся у повноцінне інтерв’ю.
– Пане Мілер, для вступу нагадайте нашим читачам, з чого почалася діяльність Міжурядової українсько-польської комісії .
– Міжурядову комісію створили, відповідно до угоди між урядами двох держав від червня 1996 року. У травні 1997 року у Львові відбулося перше засідання комісії, на якому й були визначені напрямки подальшої співпраці. Тоді створено групи експертів щодо архівних справ, щодо справ музеїв та бібліотек, зокрема щодо Оссолінеуму. Ухвалено таке рішення: кожному наступному засіданню міжурядової комісії буде передувати певний тур роботи експертних груп, котрі рекомендуватимуть найважливіші теми до обговорень і до ухвалення рішень. Усі засідання міжурядової комісії та груп експертів були запротокольовані. Вони відбувалися почергово то в Польщі, то в Україні. Останнє засідання відбулося в червні цього року у Польщі, в місті Ольштин.
Треба зазначити, що ми подолали досить довгий шлях. Перед тим, як дійти спільних рекомендацій, затверджених на останньому засіданні, довелося проробити дуже багато роботи щодо документації, інвентаризації, консервації. Ще під час першого засідання у Львові, згідно з протокольними записами, внесено реституційні подання з боку Польщі і з боку України. Звісно, виникали взаємні претензії, але вони не ставали на перешкоді спільній праці, спрямованій на збереження культурної спадщини.
– А як у цьому контексті просувалася співпраця Львівської бібліотеки Стефаника і Національного закладу імені Оссолінських у Вроцлаві?
– Звісно, були досить складні розмови в рамках експертної групи. З українського боку головувала пані Лариса Крушельницька (директор ЛНБ ім. В. Стефаника, – ZAXID.NET), з польської – Адольф Юзвенко (директор Національного Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві, – ZAXID.NET). Утім за кілька років сторони дійшли до порозуміння, наприклад щодо цифризації фондів. І варто зазначити, що під час цієї роботи було зроблено мільйони копій. Все це забезпечило доступність до архівів багатьом науковим дослідникам. Тож ми розмовляли не лише про взаємне повернення культурних цінностей.
– А чому ця міжурядова комісія перервала діяльність?
– Та ні, вона не переривала діяльності, вона цілий час функціонує. Довгий час українську сторону комісії очолював Олександр Федорук…
– Чекайте, але це не той Олександр Федорук, син якого Олександр Олександрович піднімає найбільшу хвилю протесту проти передачі Польщі архіву Оссолінеуму?
– Мені складно коментувати висловлювання сина пана Федорука. Самого Олександра Федорука знаю вже 22 роки, з 1993 року. Неодноразово мав приємність з ним спілкуватися – це справжній фахівець, науковець високого класу. Він відданий патріот України. Так. Наші розмови на засіданні комісії не були простими, але надзвичайно конструктивними. Скажу лишень, що нині він вже не є співголовою міжурядової комісії. І я переконаний, що якби він і надалі очолював українську комісію, підписав би такий самий протокол в Ольштині, як це зробив теперішній український співголова Міжурядової комісії.
– А хто тепер очолює комісію?
– На останньому засідання в Ольштині з українського боку головував заступник міністра культури Ігор Ліховий. З польського боку співголовами також завжди були віце-міністри культури, за цей час їх вже змінилося шестеро. Нині – віце-міністр культури Пьотр Жуховський.
– Міністрами культури у Польщі були представники то однієї, то іншої партії, залежно від перемоги на виборах. Чи змінювалися пріоритети діяльності комісії зі зміною партійного ландшафту?
– Ні, напрям роботи комісії утримувався не залежно від політичних опцій. Існувала послідовність і тяглість дій. Адже всі бажали того, щоб, з одного боку, якнайкраще зберігати об’єкти культурної спадщини. З другого боку, ніхто не відмовлявся від тих реституційних подань, які вже було складено.
– Чи можна стверджувати, що під час засідання в Ольштині не піднімалися жодні нові теми, а лише продовжувалася реалізація попередньо поставлених цілей?
– Саме так, мова про обмін між бібліотекою імені Стефаника і Оссолінеумом велася ще в ті часи, коли Олександр Федорук був співголовою комісії з українського боку. Адже справа обміну архіву Наукового Товариства Шевченка на господарський архів Закладу Оссолінських була предметом розмов ще попередніх засідань комісії. Передостаннє засідання відбулося в Україні в листопаді 2010 року. І запис у протоколі, що одна й друга сторони розважають над можливістю обміну, з’явився ще тоді. Я вважаю, що лише таким шляхом ми можемо рухатися вперед, у майбутнє.
– Чи встигли українські науковці вивчити, що саме за документи входять у архів НТШ, яким володіє польська сторона?
– Найбільша частина цього архіву перебуває в Національній бібліотеці у Варшаві, менша частина – в Оссолінеумі у місті Вроцлаві. Доступ до нього українські наукові дослідники мали від самого початку, ніхто їм не створював жодних перешкод. Всі операції, пов’язані з упорядкуванням та опрацюванням архіву проводили такі знані українські науковці, як, приміром, Галина Сварник. Так само українська сторона надала доступ польським дослідникам до архіву Оссолінеум, який вдалося скопіювати й оцифрувати.
– Нині з українського боку звучать заяви, по-перше, про нерівноцінність обмінів, а, по-друге, лунають закиди, що і один, і другий архіви й так мають належати Україні. Як Ви це прокоментуєте?
– Якщо оцінювати вартість, що для кого є важливим, то треба зауважити: польська сторона намагається отримати лише господарський архів Оссолінеум.
– Тобто мова не йде про артефакти, історичні мапи, офорти тощо?
– Ні, мова йде про суто канцелярні книги. Українській стороні вони ні до чого. А для Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві вони мають велике символічне значення як для продовжувача традицій і справ львівського Оссолінеуму. Це так званий фонд №54, який, до речі, також оцифрований. Відскановані документи доступні навіть через сайт вроцлавського Оссолінеуму.
З другого боку, ми маємо архів НТШ, який є надзвичайно важливим і для історії України, і для української самоідентифікації.
– Чому ж тоді звучить з українського боку стільки критики, а то й обурених голосів?
– Мене самого ці голоси дуже дивують. Адже запланований обмін є значно виграшнішим для української сторони.
– А як щодо згаданого закиду, що обидва архіви й так мають належати Україні, оскільки архів НТШ був викрадений зі Львова у часи німецької окупації?
– Детальну аргументацію щодо Оссолінеуму польська сторона вже надала українській. І я абсолютно не погоджуюся з наведеним аргументом. Бо насправді справа виглядає цілком по-іншому. Але треба розуміти, що загалом сам підхід до обміну об’єктами є таким собі компромісним розв’язанням. Ми відкладаємо убік юридичні аргументи й намагаємося самі дійти висновку: що для нас є важливим, що менш важливим, де можемо знайти консенсус.
– Ви спілкувалися з працівниками бібліотеки імені Стефаника? Вони висловлюють готовність до такого обміну?
– Членами міжурядової комісії є представники різноманітних інституцій: бібліотек, архівів, музеїв. Представники бібліотеки імені Стефаника брали активну участь у роботі експертних груп. Можна однозначно стверджувати, що нічого не відбувалося за їхніми плечима.
– Але чомусь у пресі, в соціальних мережах, на круглих столах представники бібліотеки категорично заявляють: «Ми нічого не віддамо!»
– Це трохи дивно, але що можу сказати: ніхто нічого не зробить насильно. Якщо українська сторона не передасть господарський архів Оссолінеум, то ми так само не віддамо українській стороні архів НТШ. І така патова ситуація може тривати наступні два десятки років. Але кому це потрібно?
– Напевно, нікому. Але складається враження, що працівники Бібліотеки Стефаника чи інші учасники дискусії з українського боку не знають, що до обміну пропонується саме господарський архів, а не щось більше. Чи принаймні вдають, що не знають.
– Важко мені сказати, чи говорять вони це через непоінформованість, чи з якихось інших причин. Я вже згадував,що працівники бібліотеки брали участь у засіданнях робочих груп, тож мали б про це добре знати.
–- Як Ви прогнозуєте розвиток ситуації?
– Ми врешті-решт маємо вирішити, що йдемо конструктивним шляхом, що ми готові ухвалювати рішення, подолати смугу взаємної недовіри. Це буде свідченням того, що ми є двома державами, які можна подавати як приклад. Треба розуміти, що Польща й Україна перебувають в особливих взаєминах. Ми добре розуміємо один одного, розвиваємо багато контактів, реалізуємо багато проектів. Адже не лише між Польщею й Україною відбуваються такі важкі розмови, їх проводило й проводить багато країн за ті 70 років, що минули з часу закінчення Другої світової війни. Питання культурних цінностей – це одна з найскладніших проблем, яка ще досі до кінця не залагоджена. Це такі собі «останні полонені» тієї війни.