Галичани – народ завзятий. Якщо беруться за якусь справу, то часто доводять її до абсурду, а гасла, що її супроводжують, – до оскомини.
Жертвами цьогорічної виборчої кампанії в Галичині стали, окрім описаної вже передвиборчої вишиванки, гасла з використанням слів: «Україна», «український», «українець» і т.д. «Українці за Нашу Україну», «Вибираймо українське – врятуймо Україну», «Вибирай українців», «Українцям – українську владу», «Ви маєте право бути українцями», «Змінити все на користь українців», «Працюємо разом заради України», «Нас єднає українська мова» і т.д., і т.п. Навіть у людини байдужої до виборчих процесів таке надужиття поняттям «українськості» викликає внутрішній протест. А відтак привертає увагу до проблеми: до чого це приведе?
Для початку варто зауважити, що таку передвиборчу риторику масово застосовують саме у «найбільш свідомій і патріотичній» Галичині. Вона майже повністю відсутня на території так званої «зросійщеної», так званої «великої України». Що саме собою зрозуміло, оскільки для пересічного українця з України слова про українську владу чи потребу вибирати українців і українське не означають нічого. Бо для них всі, кого вони обирають, є українцями (різниця тільки – чесними чи «жуліками»), і влада теж є українською (різниця тільки - «хароша» чи «плоха»), і щоденний їхній вибір припадає на українське (різниця тільки – чи воно «качественне» чи «дішове»).
Інша справа – галичани. На перший погляд, у Галичині такі гасла, мабуть, були б більш виправдані в часах міжвоєнної Польщі або під час Народних 3борів 3ахідної України, які відбулися у Львові 26-28 жовтня 1939 р. Але нині – в омріяній кількома поколіннями Україні – вони звучать як вираз сумніву, чи справді ми живемо в українській державі? Галичани, судячи з усього, в цьому сильно сумніваються. А от у чому вони не сумніваються – то це в тім, що будь-яка влада є злом, а кожен політик – це шахрай. А якщо вже обирати негідників, то – «своїх».
Але й це не так просто, бо «свій» для галичанина – це зовсім не земляк, одноплемінник чи одновірець, а той, хто на людях виглядає і поводиться так, як хотів би галичанин. А ще той, у кого на язиці те, що в галичанина на умі: покращити життя, хоч і за чужий рахунок; отримувати різноманітні бонуси, але не за заслуги, а за фактом національної належності; бути марно-славленим, хоч і не за видатні здібності, а за видатні здібності далеких попередників; забезпечити собі місце у царстві небесному, хоч і не за набожністю, а за конфесійною належністю.
Ось що галичанин має на умі. На умі, звісно ж, недалекому, схильному мислити у категоріях: українська влада – це та, яка любить тільки українців; економічний націоналізм – це коли всі будуть купувати моє, хоч гірше і дорожче, а не їхнє, хоч краще і дешевше. А ще – якщо будуть вибирати тільки українців, то, може, колись виберуть і мене або, принаймні, шваґра.
Проблема в тому, що у таких самих поняттях мислять і нинішні «українські» кандидати в депутати. І експлуатують ці поняття безсовісно, безсоромно і безвідповідально за принципом – після нас хоч потоп. І потопу цьому таки бути – потопу, після якого не виживе практично ніщо «українське».
По-перше, тому, що «українські» кандидати, які не стали депутатами, злізуть з білбордів, скинуть вишиваночки і оголосять новообраний парламент несправжнім, тобто «неукраїнським».
По-друге, тому, що «українські» новообрані депутати теж злізуть з білбордів, куплять нові круті вишиванки і підуть у них на інавгурацію нового парламенту «свідків покращення».
По-третє, тому, що упродовж чергових п’яти років нова «українська влада» знову доводитиме «українського» виборця до істерики, «український» депутат – до розчарування й апатії, а вибране «українське» – до загострення виразки і геморою.
Тож можна спрогнозувати, що на наступних виборах галицький виборець орієнтуватиметься на будь-які інші гасла, гидливо оминаючи ті, у яких будуть фігурувати слова «український» чи «українець». Ну і «Україна», звісно, хоч у цьому він нікому й ніколи не зізнається.
Втім, чи до цього дійде, залежатиме від того, які процеси відбуватимуться у нас до наступних виборів. Цілком імовірно, що за цей час Україна пройде через черговий (і, мабуть, останній для простого народу) виток економічної кризи, український селянин позбудеться землі, вишиванка вийде з масової моди, українська мова буде настільки забруднена русизмами, жаргонізмами і макаронізмами, що захищати її не буде жодного сенсу.
До того ж, відійде найстарше покоління фахівців у медичній, освітній, побутово-технічній та харчовій галузі, і криза кадрів вжахне всіх масштабом трагедій, викликаних непрофесіоналізмом. Цигарки, алкоголь і нафта подорожчають настільки, що гуцулам з бойками буде вигідніше курити марихуану і пити щось типу саморобного Ред-Була, а трактори заправляти сечею. Тобто вибір буде простий – або маєш і живеш, або не маєш і вмираєш. І от коли таке життя наступить, то вже навіть галичанам буде байдуже, чи називається воно «українським» – головне, що воно буде недовгим.