У Грузії закінчився виборчий процес – і розпочався зовсім інший, який до законної зміни влади не має стосунку, зате чудово підкреслює нинішню ситуацію в цій південнокавказькій країні.
Якщо говорити коротко по фактажу, то влада й опозиція опублікували в день голосування на виборах у парламент результати своїх екзитполів, і офіційні результати, затверджені тамтешнім Центрвиборчкомом, неймовірним чином збіглися з тим показником, який оприлюднив екзитпол, контрольований структурами фактичного власника Грузії, російського бізнесмена Бідзіни (у Росії його називали Борис) Іванішвілі.
У цьому немає жодної несподіванки. Усі, хто стежив за процесами у Грузії, не могли не розуміти, що результат – попри реальні настрої в тамтешньому суспільстві – буде саме таким. Це розуміла і влада, яка намагається зберегти контроль над парламентом та урядом, і опозиція, яка намагається скинути фактичного диктатора, на якого перетворився борець із «диктатором» Міхеїлом Саакашвілі.
Цілком прогнозованою є реакція чотирьох опозиційних партій, які формально пройшли у парламент. Вони відмовилися визнавати результат, оприлюднений ЦВК, а також відмовилися отримувати депутатські мандати, щоб зробити парламент недієздатним. Згідно з офіційними результатами, «Грузинська мрія» отримує 89 мандатів зі 150, а для того, щоб новий парламент розпочав роботу – потрібно мати щонайменше 100 депутатів.
А втім, так само прогнозовано аналітики, які стежать за грузинською політикою, заговорили про майбутніх «тушок», тобто про можливих перебіжчиків з опозиції до влади – бо таких потрібно лише 11 осіб. Зважаючи на фінансово-адміністративні можливості Іванішвілі, цей процес є не тільки імовірним, а й цілком реалістичним.
І реакція президентки країни, Саломе Зурабішвілі, яка підтримала опозицію й не визнала результати виборів – стала цілком логічною і прогнозованою. Ба більше, Зурабішвілі – це далеко не перший формальний очільник Грузії, обраний, до того ж, саме голосами іванішвілівської «Грузинської мрії», який виступає проти дій «господаря».
Одне слово, до цього моменту ситуація в Грузії складалася так, як усі навколо й очікували. Влада поступово розвертається в напрямку Росії – хоч і робить вигляд, що це не так, заявляючи час від часу щось антиросійське. Однак значно показовішою була антиукраїнська риторика представників «Грузинської мрії», зокрема, мера Тбілісі Кахи Каладзе, який під час своєї футбольної кар’єри грав в Україні, має купу знайомих у Києві і, якби хотів, міг би дізнатися про справжню ситуацію в нашій країні. А оскільки він сказав те, що сказав – значить, це і є справжня позиція Іванішвілі і його міньйонів.
Позиція, яка означає дуже просте майбутнє для Грузії. Це повернення у глибокий постсовок, без формального російського контролю (принаймні до певного моменту) – який, в принципі, не дуже-то й потрібен при такому Іванішвілі. До того ж не забувайте, що Грузинська православна церква в холодній війні Москви проти Фанару – щодо ПЦУ зокрема – твердо стоїть на боці Російської православної церкви, а значить, на боці ФСБ і Владіміра Путіна. Вплив же ГПЦ на грузинське суспільство – це теж серйозний чинник. На відміну від слів тієї ж Саломе Зурабішвілі.
До речі, в іншій країні постсовка, яка разом з Україною крокує до ЄС, Молдові, президент формально теж має дуже скромні повноваження. Але, по-перше, Мая Санду, яка днями виграла перший тур президентських виборів, обирається прямим голосуванням, а не в парламенті. По-друге, і це значно головніше – у Санду в парламенті є потужна фракція. А в Зурабішвілі немає нічого.
Як і у грузинської опозиції загалом. Звісно, ситуація в Грузії ще далека від білоруської і навіть російської, де опозиція або геть ручна і такою вже не сприймається ніким, або її не існує в принципі. Але вона уже відрізняється і від молдовської чи української. Тож рішення Євросоюзу призупинити євроінтеграцію Грузії виглядає цілком логічним – а результати (а ще більше процес) виборів цю логічність тільки підтверджують.
Навряд чи в когось, хто уважно слідкує за політичною ситуацією в Грузії, є сумніви, що Іванішвілі добровільно не віддасть владу. Так само, як колись український президент Віктор Янукович. Такі люди приходять до влади не для того, щоб її втрачати – як, скажімо, той же Міхеїл Саакашвілі, якого хто тільки не звинувачував у диктаторських замашках. Але він свої вибори – парламентські в жовтні 2012 року – програв. Віддавши кермо країни мирним, цивілізованим шляхом.
Іванішвілі цього не зробить ніколи. Хіба на нього буде здійснюватися настільки потужний тиск (зовнішній насамперед, внутрішній він успішно долає вже не перший рік), що злити «Грузинську мрію» і втекти з Грузії стане банально вигідніше.
І отут історія з грузинськими виборами перестає бути прогнозованою і прорахованою – бо країна виходить на ключове у своїй сучасній історії роздоріжжя. А яку дорогу вона обере – чи «революція троянд 2.0» (уже не така легка і безкровна, як перша; згадайте два українські Майдани – 2004 і 2013-14 років), чи повноцінна диктатура, – цього зараз не знає ніхто. Мабуть, і сам Бідзіна Іванішвілі. Але зрозуміло одне. Якщо виграє саме російсько-грузинський олігарх – це означатиме, що на довгий час нинішні парламентські вибори у Грузії стануть останніми з сякою-такою, але боротьбою. Цю стадію проходили всі диктатури – і Гітлера, і Путіна, і Лукашенка. Можливо, пройде і Грузія – якщо більшості тамтешнього суспільства «какая разница», хто керуватиме країною надалі: недосконала, та все ж демократична влада, чи один-єдиний олігарх, за спиною якого маячить російський триколор.