Остання прем’єра в театрі Заньковецької, котра відбулась ще під завісу минулого сезону – як гучно волала реклама: «Від творця «Кризи»! – зі всією очевидністю претендує на новий заньківчаньський мега-гіга-хіт (як і згадана «Криза»), а тому просто неможливо і неприпустимо було б обійти це творіння увагою.
Нагадаю, режисер цієї вистави, а заразом і автор п’єси – актор-заньківчанин Орест Огородник після режисерського дебюту з «Івасиком-Телесиком», інтенсивно взявся за соціальну тематику, поставивши «Сто тисяч», а там почав писати і власні сценарії «на злобу дня», які, треба визнати, від інших подібних в репертуарі цього театру, відрізняються розумінням театральності, досить динамічною побудовою діалогів і професійним відчуттям публіки. У «Кризі» автор досліджував на прикладі середньостатистичної родини міський соціум – з неновою, але резонною думкою, що криза перш за все не в економіці, а «в головах». При пильнішому пригляданні можна побачити ще й ту думку, що всі біди – від втрати чоловіками провідної головуючої патріархальної ролі в родині: від цього жінки «курвляться» і «стервозніють», а всі родини, які тримаються на жінках, вимальовуються як ущербні і патологічні. Цю ж тему можна розгледіти і в «Останньому гречкосії», але не вона мені муляє, тож залишаю її на відкуп нашим феміністкам (якщо такі знайдуться і зацікавляться).
Село і люди
А взагалі ж «Гречкосій», як видно з назви, цілком присвячений проблемам українського села. А саме: живе собі селянин Михайло Рибенчук який дуже трепетно ставиться до землі: має її пару соток, і хоч «всі зараз продають», продавати не хоче – навіть «ту під лісом», яку не використовує і не збирається – «здохну, а не продам!», бо ж «земля – не курва, щоб її продавати!» Навколо ж ми бачимо деградуючо-відмираюче село – молодь спивається в місцевому шинку «Івасик», страждає від нереалізованого поетичного таланту, який чомусь заважають реалізувати «туалети на дворі», старі вмирають – час від часу долунює церковний дзвін, як знак чергового похорону. Аж приїжджає з міста старша донька Михайла Наталя – не батька провідати, а вмовити продати землю, яку вона вже й так по суті продала, взявши завдаток, своєму шефу – «Арістарху Йосіпавічю Шимановічю».
Така от, як написано на афіші «трагікомедія». Зрештою на певні проблеми вказано, композиція завершена, думка... а от власне яка думка? Залишу (цього разу вже для політиків, соціологів і т.д.) міркування про те, чи потрібен мораторій на продаж землі, і як той продаж регламентувати. Не буду розводитись і про постановочні моменти – музику, сценографію, акторську гру – не вони тут принципові (зауважу лише, що актори, безумовно, викладалися, і, за окремими винятками, створили колоритні і повнокровні характери). Зосередимось на думках, на тому, як і з чого вибудовується ідейна канва вистави. А вона, на жаль, як на мене, вибудовується передусім на ґрунтовно засвоєних радянських (а то ще й дорадянських) стереотипах, прийнятих за аксіому.
Вишлі ми всє із народа
1.Перше і найфундаментальніше: «народ – святий», він апріорно «володіє вищою мудрістю», яка з’являється, либонь, «від землі», і якої у нього треба вчитися. Причому, уточню, мається на увазі звичайно ж «простий народ», бо «складний український народ», погодьтеся, і звучить якось химерно – отож ми з вами, якщо читаємо рецензії і не працюємо в полі, ризикую припустити, вже до «народу» не належимо.
2.Звідси – наступне переконання: все, що не дає конкретної намацувальної користі – то не робота, принаймні не справжня, а тому вся культура сприймається виключно утилітарно – з позицій корисності для «простого народу» (навіть якщо це й прямо не проголошується). А отже, в цілому культура з далекими від народу Едипами, Фаустами і Гамлетами – то така собі абстрактна фанаберія «з жиру», а всякі «культурники» – паразити і тунеядці на тілі робочого люду (так і підмиває сказати «класу»).
3.Оскільки «народ святий», він автоматично «ні в чому не винен». А звідси переконання, що є білі й пухнасті «простонародні» МИ, які страждають від злих і зажерливих ВОНИ, які сидять у владі (тільки от звідки взялись-вийшли, ким виховні і ким обрані оці ВОНИ, як не з МИ?)
4. А раз так, то починається параноїдальний пошук зовнішніх і внутрішніх «ворогів народу» – жиди, москалі, американці нас поборюють, підсиджують, обкрадають і т.д.
А тепер за всіма пунктами по-порядку
1.Не буває цілий народ «святим», всезнаючим і завжди правим, за яким закріплюється право істини найвищої інстанції (забираючи її чи в Бога, чи Абсолюту, чи називайте як хочете – важливо, що ціннісний вектор міняється з висхідного на низхідний), а тим паче автоматично – лише фактом своєї більшості або убогості та стражденності. Кожна мудрість народжується не сама по собі «від землі», а із конкретного середовища, культивованих у ньому цінностей та ідей, і, відповідно, кожна мудрість може бути вужчою чи ширшою (враховуючи інші «мудрості»), але ніколи – абсолютною. І навіть якщо припустити раптове сходження «мудрості», як одкровення Божої благодаті, то й вона не сходить на цілий народ одразу, і святими натовпом-гамузом не стають.
У виставі Михайло Рибенчук подається нам як народний пророк, котрий проголошує істини, проти яких (на перший погляд) не попреш, він повчає (часом резонно, але часом впадаючи в цілковитий популізм ) всіх наліво і направо:
– «Земля – не курва!». А що, «курва»? Всяка праця наших рук і розуму – то, перепрошую, курва?
– «Не для того я вас на полі родила, щоб потім його продати!» – каже донькам дружина Михайла Оксана. А як у квартирі народила, на дивані зачала – то і їх теж не можна продавати? Сентимент до землі, звичайно ж, зрозумілий, ба – необхідний у роботі на ній, і цинізмом була б його відсутність, але зведення його в ранг всезагального категоричного імперативу виглядає абсурдно – бо ж в кожного своя історія, кожен знаходить свою «землю обітовану» і мало знайдеться родин, які дійсно століттями жили на одній і тій же нивці. І серед публіки, найімовірніше, близько половини людей, які стали львів’янами, спродавши землю на селі, – а проте вони завзято аплодують та підтакують: «От молодець, як сказав! Ех молодець! Сказав, як відрізав». А все тому, що ці люди, переїхавши до міста, так і не стали міщанами – не в радянському опошленому значенні цього слова, а таки в почесному європейському: міщанин – як належний, до осередку особливої культури і ремесел, цехових традицій і братств, а часто-густо ще й людина особливих прав від часів Маґдебурґу – а отже, людина іншої свідомості.
2.Ще одним – і, певно, основним – одкровенням обдаровує нас сусід Михайла Дмитро, проголошуючи з глибоким і розтягнутим трагізмом (що з вистави у виставу стає все глибшим і все розтягнутішим): «Казав мені один знайомий москаль: «Хохлы будут жить, пока пашут землю, пока ходят босыми ногами «по ріллі». Кинь на землю асфальт, обуй их – и они вымрут...» («Ой, так-так» – похитує головами публіка).
Фраза ця, треба визнати, таки є дивовижним діагнозом: по-перше, класично постколоніальної звички сприймати себе очима «знайомого москаля». По-друге, сприймати себе отією нав’язлою в зубах «нацією гречкосіїв» – хоча варто лише трохи вдуматись, щоб зрозуміти, що власне «націй гречкосіїв» (як і воїнів, купців, працівників ЖЕКу і т.д.) – «одноклітинних» націй одного-єдиного прошарку навряд чи буває – бувають етноси, а для нації визначальним є існування інтелектуальної еліти, здатної продукувати ідеї та цінності, що об’єднують народ в націю. Вибачайте, але ні Сковорода, ні Котляревський, ні Шевченко, ні Франко, ні Леся Українка, ні Коцюбинський, ні Шептицький і т.д., хай би з якого середовища хто з них вийшов, власне «гречкосіями» таки не були, ходили «обутимі», і вплив їх діяльності аж ніяк не визначається частотою ходіння «по ріллі» – хоч би як зворушував нас цей образ.
Але ж світ не вимірюється лише сільською системою координат – проте автор п’єси цього, здається, не помічає впритул. А якщо обстоювати лише таку «справжність», то треба, либонь, повертати голоблі на село – «ходити босими ногами по ріллі», а не займатись «непрактичними бздурами» – писанням п’єс і грою в театрі.
3. Увесь хід вистави змальовує нам Михайла Рибенчука як останнього праведника, героя (на що натякає і назва), і коли той зрештою вбиває виламигоропашного депутата, котрий на лихо ускочив у ту родинну тарапату, публіка аплодує. Але чим завинив тут депутат, що реакція така схвальна? Виносячи за дужки моральність самого вчинку... Хоча – стоп! А чому її треба виносити за дужки? Навіть якщо припустити очевидну вину депутата – чи припустимо отак бездумно аплодувати вбивству? А депутат при тому богу душу винен – він лише наприкінці натякає, що міг би землю просто відняти, бо «ви ж – ніхто». Але ж він нікого не примушує, лише вірить обіцянкам Наталки, до Михайла ставиться з повагою, привозить подарунки, звертається на Ви, платить реальну ціну і потім, звичайно ж, почувається обдуреним – головною злочинницею тут постає таки Наталка. Але вбивають депутата – і публіка щаслива. Взагалі таке враження, що можна було і вистави не грати, просто представити шоу «вбий депутата» – і успіх гарантовано. І не тому, що «народ» розчарований у владі, а просто тому, що в підлітковій по суті свідомості «народу» немає і натяку на відповідальність за владу – вона сприймається як абстрактні злі, невідь звідки виниклі ВОНИ. Можна мати родичів-депутатів, навіть самому бути депутатами (зустрічав в обговореннях вистави і таке!) – але депутатовбивство завжди вітати, бо оті ВОНИ до нас не мають ніякого стосунку (це притому, що здоровезна кількість «простого народу» керується тими ж «депутатськими» цінностями корисливості й хабара, як норми, і ставши раптом владцями, поводилась би аж ніяк не краще, але все одно, влада – то «чужі» тільки і виключно тому, що конкретно «я» не при владі). І остання цитата Азарова про ріст ВВП «переводить стрілки» зовсім не до речі – звичайно, приємно постогнати про гидотність влади (самими ж обраної або мовчки допущеної), але причина трагічних подій у виставі – не влада, а егоїзм «рідної кровиночки» Наталки.
4.А от на те, що відбувається, вистава має готову відповідь – винні ото зайшлі інородці. Депутата ж звати Арістарх Йосіпавічь Шимановічь, ото й не цінує він землю рідну. Особлива знахідка сценографа – наповзаючі згори впродовж вистави ворони з іноземними написами в дзьобах – отак от засмічується наша культура! Дарма, що із самих подій ми цього не бачимо: спиваються селяни таки ж в рідному «Івасику», і то не текілою, не мартіні, а національним продуктом. А серед депутатів і розмаїтих владців за часи незалежності – скільки ж було вихідців з села, чи ж мало?! І що? Помогло селу? Як же ці люди виховувались, що потім так мали в носі весь «святий простий народ», який їх і виховував? Але ж легше списати все на «представників нетитульної нації» шимановічів, ніж дошукуватись власної відповідальності – і (попри те, що грається той депутат цілком резонно таки, як наш рідний остоличений западенець) публіка сприймає це «на ура»!
Підсумовуючи, не можу не згадати нещодавню «Лісову пісню» в театрі Курбаса – от ніби ж і в набагато абстактнішій, незлободенній, міфічній формі вловлену пульсацію проблеми набагато живіше – бо таки змушує замислитись. Немає сумніву, що й Орест Огородник щиро писав і ставив про проблеми, які йому боліли. Але «Останній гречкосій», попри всю тягу до реалістичності й мало не документальності, проблеми не те, що не осмислює, але навіть не окреслює – лише приблизно вказує пальцем. А найголовніше – не стимулює замислитись глядача, не вводить його у болючість проблеми, не стає ляпасом-стимулом, а подає лише готові сентенції для підтакування, виголошені однозначними у своєму позитиві чи негативі образами.
P.S.
У відомого християнського філософа Клайва Стейплза Льюіса в одній з частин загальновідомих «Хронік Нарнії» описано народність «охлотопи»: дивні істоти, все спілкування яких зводиться до захопленого підтакування головному заспівувачеві та повторення банальних очевидностей: «Говорили вони те, на що не заперечиш, скажімо: «Якщо ти зголоднів, значить ти хочеш їсти, я так вважаю», або: «Темніє щось, на ніч завжди темніє», або: «В калюжу став? Мокро тобі, га?». І от саме таких охлотопів і виховує, на жаль, театр Марії Заньковецької сьогодні. В історії театрам не вперше грати для охлосу-натовпу, і немає катастрофи в незрілості чи неготовності публіки – але ж проблема не в публіці. Проблема в тому, що академічний (!) національний (не «народний»!) театр не освічує, не веде за собою публіку, а сам міцно сидить в «охлотопості» і, за одиничними винятками, продукує все той же матеріал для підтакування – декоративно-патріотичні драми чи декоративно-сентиментальні мелодрами.
Фото зі сайту Театру імені Марії Заньковецької