Першому і єдиному у Львові єврейському письменникові нової доби Олександру Лізену (1911-2000) мало б виповнитися сто років. Не дожив до цієї дати не так вже й багато, принаймні ще недавно був активним діячем відновленого єврейського товариства у Львові, часто друкувався.
Мені доля призначала тривале сусідство із ним – проте не вийшло, не склалося. Це було десь із тридцять років тому, коли львівські письменники «вибили» в пустомитівської районної влади територію колишнього колгоспного саду собі на кооператив. Це при тому, що там знайдеться місце і для районних посадовців. І ось розпаювали, ділимо ділянки. Ну, керівництво та «класики» вибрали наперед, які їм до вподоби, а ми тягнемо номерки. Нам із Олександром Лізеним випадає бути сусідами – через межову доріжку. Я був радий – адже знав, що мій старший колега довгі роки працював бухгалтером у якійсь будівельній організації – значить, допоможе побудуватися.
Він і справді появився на своїй дачній ділянці – з прорабом і старшим майстром, щось розплановували, обговорювали. Будівництво унормованого на ті часи будиночка розпочалося. Але самого Олександра Михайловича більше я там не бачив. Жартував: не єврейська то справа порпатися в землі, полоти та висмикувати осот, щепити та культивувати. Городом зайнялася його дружина – українка з роду і за духом. Доньки теж приїздили рідко, і то майже виключно, щоб позасмагати.
А сам Лізин для багатьох із нас несподівано оголосив, що надалі не писатиме українською мовою, хоч як добре нею володів, і став примітним поміж літераторів саме послуговуючися мовою дружини, мовою народу, поміж якого виріс і начеб зріднився долею. Щось заграло, засурмило в його душі – а тут уже немає ради. Вирішив надалі писати на ідиш.
Щобільше, Олександр Лізен очолив Єврейське товариство у Львові, зачав активно друкуватися в єврейській пресі. Ми з ним контактували – адже я саме в ті часи працював над перекладом книги єврейського поета Якова Шудріха, з Яким разом були певний час у Янівському концтаборі. Недовго, бо нас, молодших, відправили в Німеччину, працювати на оборонних підприємствах, а Шудріх загинув при спробі організації збройного спротиву. Тож мені потрібні були консультації, поради – я понині завдячую за те старшому товаришеві.
Тоді ж я дізнався детальніше про життєвий і творчий шлях Олександра Лізена (справжнє ім’я Ісроел Лізенберг). Уродженець подільського села Гайдаки – з вдячністю згадував дитячі роки. Юність у містечку Купель повела допитливу душу до науки, до праці, зрештою – до кількох років таборів, за участь у юнацькій сіоністській організації «Ха-шомер ха-цаір», яка наче й не була забороненою, соціалістичною, та все ж…
Звільнитися з сибірських таборів допомогла Друга світова війна. Лізена мобілізували для участі в бойових діях. Далі – переможний похід до самого Берліна, демобілізація.
В родинні краї повернувся, щоб лишень постояти з тугою над руїнами рідних колись осель. Наче разом з лелеками прощався, щоб піти навіки – це із написаного пізніше: “…оповідали, наче два лелеки – Він і Вона – довго кружляли над ямами, а потім відлетіли кудись, хоча літо було в самому розпалі. І більше в Купель вони ніколи не прилітали. Бо ж Купель був мертвим…”
Лізен поселився у Львові, працював, закінчив Торгово-економічний інститут, одружився на місцевій дівчині, врешті взяв до рук перо. Сконцентровані в душі жалі й скорбота вимагали вивільнення. Перші його публікації з’явилися в журналі «Жовтень», наче внаслідок співпраці із секретарем часопису Петром Інгульським – той практикувався на «доведенні» до потрібного стану творів початківців. Та вже невдовзі оповідання і повісті О. Лізена знаходять шлях до київських і московських видавництв, привертають до себе увагу читачів, та й критичного цеху також – мова йде про книги “Зелені надгробники”, “Мідне небо”, “Корінь добра”, “Всі кольори веселки”, збірника оповідань.
І от – перехід на рідну мову!
Якось те все відбулося непримітно, без гучних заяв – але викликало примітну реакцію. Як і його діяльність на посаді очільника єврейського товариства Львова – багато контактів, зустрічей, позитивне вирішування багатьох, навіть спірних проблем, турбота про тісніші контакти з місцевою громадою, вболівання за державницьке становлення краю, який став попри все рідним.
Дитинство моє – ти повік на Вкраїні!
Дитинство моє – на Вкраїні повік! –
Дні білі, як сонце, дні світлі, аж сині,
Дні чорні – від чорних я в безмір утік.
Перейти на ідиш було не так просто – мова, рідна в дитинстві, була призабута, щоб поновити її, щоб збагатити в потрібному для літератора обсязі - вимагалася титанічна праця. Але це не лякало вперту натуру, він таки домагався свого.
В роки незалежності він друкується в єврейських часописах чи збірниках, які виходили в Україні чи в Росії, але радше в Ізраїлі, Сполучених Штатах. Видає збірник короткої прози “Співуче серце”, майже відразу перекладений українською і німецькою мовами.
Що ще додати до сказаного – про мудру, розсудливу, толерантну людину, яка спромоглася своєю творчістю, своїми громадськими зацікавленнями здобути високий авторитет – і так до останніх днів життя.
А дачу його все ж продали… І господарюють на ній люди нового життєвого укладу, які не потребують порпатися в грядках, нагинатися над кожною стебелиною, пасинкувати й поливати.
Та це вже геть інша тема…