Ось ми й пережили цю епохальну дату – 9 травня – в умовах повномасштабної російсько-української війни. Щодо неї (дати) тривалий час точилися бурхливі розмови, апокаліптичні прогнози. Експерти й неексперти прогнозували офіційне оголошення Владіміром Путіним війни проти України, ініціювання тотальної мобілізації російського населення. Найбільш песимістичні «пророки» взагалі казали про застосування Росією ядерної зброї.
Нічого з цього, як ми вже знаємо, 9 травня не сталося. Особисто я дуже здивувався б, якби якийсь із цих прогнозів збувся. Навіть попри абсолютну непередбачуваність, нелогічність, непродуманість останніх рішень Путіна для нього залишаються певні непорушні, «святі» канони, переходити які він досі не наважується.
Що я маю на увазі? День перемоги над гітлерівською Німеччиною вже довгий час є стовпом всієї актуальної ідеологічної парадигми путінської Росії. Неможливо собі уявити, щоб його святкування було перенесено по-європейськи на восьме число чи переназвано на «День пам’яті й примирення». Для російської державної ідеології екзистенційно важливо, що саме 9 травня святкується саме день перемоги російської зброї.
Тепер уявіть собі на мить, що дата 9 травня перебивається іншою, актуальнішою, а отже й релевантнішою подією – оголошенням загарбницької війни мирній сусідній державі (навіть попри те, що кремлівська пропаганда вперто називає це боротьбою з «укрофашизмом»). Після цього весь попередній так ретельно виплеканий пропагандистський підмурівок цієї дати летить котові під хвіст.
Тим паче, що цього разу російське керівництво вв’язалося в апріорі безнадійну авантюру, з якої країні доведеться вийти переможеною, зганьбленою й навіть проклятою всім цивілізованим світом.
Миршавенький парад на Красній площі вже дав для росіян привід замислитися, затурбуватися, що щось таки йде не так, як це виспівують з телевізора соловйови, скабеєви і кісільови. Ще більшою підставою для занепокоєння мали стати непевний на межі переляку вигляд самого верховного головнокомандувача, його дивна поведінка й міміка, текст промови, яку можна було сприйняти радше за спробу виправдатися за розв’язання війни.
Усі ці ознаки зразу ж зауважили західні експерти й політики. Американський президент Джо Байден навіть пожалів із цього приводу шефа Кремля. «Путін – дуже обачна людина, і проблема, яка тепер мене хвилює, полягає в тому, що у російського лідера зараз немає виходу (з війни проти України, – ред.). І я намагаюся зрозуміти, що ми з цим робитимемо», – заявив глава Білого дому.
Бо й дійсно, попри всю позірну хаотичність рішень Путіна, всі вони таки будувалися на тверезому розрахунку. На що міг розраховувати російський диктатор, віддаючи наказ в ніч на 24 лютого здійснити повномасштабний наступ на Україну? Припускаємо, що передовсім він сподівався на значно слабшу обороноздатність українських Збройних сил. Зрештою, в тому, що українська оборона не протримається й трьох діб, були переконані не тільки в Кремлі. Як ми вже нині знаємо, більшість західних урядів схилялися до цього ж песимістичного сценарію. Тому те, що сталося, як змогли проявити себе захисники України, як їм вдалося зламати хребта елітним підрозділам російської армії, можна порівняти в історичному аспекті з «дивом на Марні» чи з легендарною битвою при Пуатьє, зрештою, з тим самим Сталінградом, якщо вже ми необережно занурилися в наратив Другої світової війни.
Тож пітерський дзюдоїст думав, що легко зможе здолати перестрітого в нічному провулку мирного громадянина. Утім не так сталося, як гадалося: громадянин виявився українським кунґфуїстом і добряче нам’яв боки нападникові.
Другий невдалий розрахунок Путіна стосувався реакції західного світу. Кремлівські стратеги були переконані, що початок повномасштабної війни Росії з Україною неймовірно налякає західне суспільство. Там розпочнуться тривалі суперечки про те, як діяти, як не наразитися на небезпеку, як захиститися самим. Тобто Україну, згідно із цим сценарієм, мали просто кинути агресорові на поталу. Максимум, що очікувалося від Заходу, що він прийме мільйони українських біженців, надасть якусь гуманітарну допомогу, висловить стурбованість, помахає пальчиком у бік Росії.
Зрештою, саме до таких прогнозів підштовхували рішення політиків Європи й США напередодні війни. І йдеться не лише про Німеччину, яка всю свою допомогу Україні звела до п’яти тисяч застарілих касок (які, як стверджують наші військовики, так до України й не потрапили). Пригадаймо, як той же Байден (цілковито забувши про Будапештський меморандум) за кожної слушної нагоди заявляв, що США в жодному разі не пошлють своїх вояків захищати Україну. Зі схожими заявами виступав і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ.
Не краща ситуація напередодні війни складалася й з антиросійськими санкціями. Зі західних столиць лунали грізні заяви на адресу Росії, яка концентрувала свої війська під українськими кордонами. Утім на вимогу президента України Володимира Зеленського таки запровадити жорсткіші санкції проти Росії за військову ескалацію всі відповідали, що ще не на часі. Тому Путін міг сподіватися, що нові санкції виявляться такими ж «на сміх іскандерам», як і запроваджені вісім років тому. Санкції, які не надто гальмували розвиток російського військово-промислового комплексу. А там, де таки гальмували, то росіяни їх спритно обходили, бо Захід сором’язливо заплющував на це очі.
Тому не можна погодитися з Байденом, що рішення Путіна розпочати повномасштабний наступ на Україну було геть непродуманим, необачним. Просто цього разу фортуна повернулася до російського керманича задом. Не вдалося повторити ситуації з відсутністю санкцій 2008 року чи псевдосанкціями 2014 року. Західний світ, щойно оговтався від шоку перших воєнних дій, рішуче взявся за справу покарання агресора. І ось уже готується шостий санкційний пакет, який має бути особливо болісним для Росії, бо передбачає відмову від її нафти.
Не стали сперечатися між собою і країни-члени НАТО, а всі як один (ну, майже всі) взялися допомагати Україні. Хто б ще зовсім недавно міг собі уявити, що така прихильна до Росії Італія зважиться надавати Україні ПЗРК, міномети, протитанкові комплекси, кулемети тощо. Що Франція надаватиме свої легендарні самохідні артилерійські установки Caesar. Що Німеччина таки переступить через свої пацифістські упередження й поставить Україні Panzerhaubitze 2000, зенітні комплекси Gepard, танки Leopard. І це не кажучи вже поставки зі США, Канади, Великої Британії та країн Балтії.
Тож НАТО виявилося міцне як ніколи, й усю цю міць воно спрямувало на благо перемоги України над агресором. Ба більше, саме вторгнення Росії в Україну посприяло аж ніяк не розпаду НАТО, а його розширенню. Вже от незабаром до західного військового блоку долучаться Швеція і Фінляндія. У такий спосіб Північноатлантичний альянс наростить свою присутність на кордоні з Росією, причому як сухопутному, так і морському.
Скажу щиро, наведені вище слова Байдена зі співчуттям самообдуреному Путіну мене дещо знітили. Виникло побоювання, чи не забажають США, а разом з ними й інші союзники з НАТО підіграти російському диктаторові, щоби той міг вийти з актуальних тарапатів, зберігши обличчя. На щастя, ці побоювання не збулися: американський президент того ж дня, 9 травня, підписав закон про лендліз для України, а наступного дня Конгрес проголосував за 40-мільярдну допомогу Україні. Оскільки єдине, що стояло на перешкоді нашій армії на шляху до перемоги, – це проблеми з матеріально-технічним забезпеченням, то відтак вони були зняті.