Головною подією початку грудня – а, можливо, і всього 2024 року, принаймні у Старому світі – стало падіння в Сирії режиму Башара Асада. Диктатор, який отримав від батька у спадщину потужний державний апарат, який вижив у громадянській війні за допомогою Росії й Ірану – буквально за пару тижнів втратив усе. Точніше, практично все – про те, що Асад не втратив, уже написали у Financial Times, але про це ми згадаємо нижче.
Отже, чим же все закінчилося? Звісно, Асад не став грати в Гітлера – це в диктаторів другої половини ХХ і початку ХХІ століть взагалі не дуже популярна ідея, закритися в бункері й доживати останні дні, щоб потім ковтнути пігулку із ціаністим калієм чи отримати кулю в лоб. Сучасні диктатори, як правило, дуже хочуть жити – і жити непогано. Причому за своє життя, на відміну від життів своїх громадян, вони готові заплатити найвищу ціну.
От і Асад, судячи з повідомлень ЗМІ, таку ціну заплатив. Річ у тому, що втекти до Москви колишній вже сирійський диктатор міг тільки на літаку. А повітряний простір Сирії давно вже контролювався армією Ізраїлю – яка, як відомо, якихось особливих сентиментів до Башара Асада не мала. Тож пропускати його не збиралася. Тому – продовжуємо спиратися на повідомлення тамтешніх медіа – просто здав ізраїльтянам координати усіх ключових об’єктів сирійських збройних сил. Об’єктів, які Ізраїль після цього просто і банально знищив – понад 350 авіаударів за добу перетворили практично всю сирійську військову складову на мотлох і руїни.
А перед тим – повертаємося до публікації Financial Times – Асад тільки за 2018-2019 роки вивіз до Росії (звісно, не для того, щоб пожертвувати ці гроші на розбудову тамтешньої економіки чи допомогу найвразливішим верствам російського суспільства – їм і свій диктатор не особливо допомагає) у буквальному сенсі кілька тонн доларів і євро. На які, напевно, уже облаштував постдиктаторське життя для себе і своєї сім’ї.
І в цьому вся суть будь-якої диктатури, яка не є самодостатньою – як, скажімо, Росія (хоч у цьому що далі, то більше сумнівів) чи Китай. Рано чи пізно диктатору доведеться тікати. Якщо, звісно, він встигне це зробити або не помре раніше. І перед тим він добряче пограбує свою країну (а інакше навіщо йому всі ці незручності – у вигляді боротьби з опозицією, сепаратистами тощо). А останній шлях, він завжди буде, як в Асада. Ні, мова не про шлях до Москви. Останній шлях диктатора – це шлях зради. Зради власного народу, власної країни – яка нехай і частково, та все ж підтримувала його. Асад зрадив ту алавітську меншість, яка до останнього була на його боці – і тепер перебуває у, м’яко кажучи, неприємній ситуації. Бо від терору й геноциду з боку сунітської більшості алавітів захищає лише добра воля нових володарів Сирії. А якщо завтра ця добра воля з будь-яких причин зміниться на злу – через якийсь час про сирійських алавітів ніхто і не згадає.
І мова в цій статті, як ви вже здогадалися, не тільки про сирійців. А й, скажімо, про Грузію, яка, з одного боку, продовжує бунтувати проти режиму Бідзіни Іванішвілі, режиму, який поступово наближається до російського – а там уже й сирійські кошмари (про в’язницю Седная, напевно, усі вже чули чи читали) на горизонті замаячили. А з іншого боку – частина грузинів цілком щиро підтримує кишенькову іванішвілівську псевдопартію «Грузинська мрія». Чим думають ці люди, які добровільно голосують за партію влади, – це інше питання, але факт залишається фактом. У Грузії є люди, які власними руками довіряють країну Іванішвілі. Точнісінько так само, як у Росії – попри всі виборчі технології, попри адміністративно-командну систему і її тиск, попри всі перипетії й нюанси початку нульових років – була велика кількість людей, яких ніхто не змушував, не стояв біля них, зазираючи через плече, а вони пішли і проголосували за тоді ще виконувача обов’язків президента Владіміра Путіна.
У кожній країні, якою керує авторитарний правитель, є такі люди. Які відчувають спокій, стабільність, а почасти і власну ситуативну фінансову вигоду в тому, що їхньою країною керує диктатор. Це той випадок, коли правило «так, він сучий син, але він – наш сучий син» працює не на геополітичному рівні, а всередині конкретного суспільства.
І в усьому цьому, у причинах підтримки диктатора є своя логіка. Тільки от, як показує історія з Башаром Асадом і його змовою з Ізраїлем – рано чи пізно авторитарний правитель стане на свій останній шлях. Не він, так його нащадки – просто татові головного героя цієї статті, Хафезу Асаду, пощастило померти на посаді. Йому не довелося нікуди втікати, але це не означало, що режим вічний – він просто впав на наступному поколінні.
І от на цьому останньому шляху тиран обов’язково зрадить і продасть усіх, навіть тих, хто його цілком щиро підтримував. Обов’язково. Причому зрада ця буде справжнім страшним сном. Уявіть собі стан щирих ізраїлененависників-асадівців, коли вони дізналися, що їхній вождь, гарант, батько нації – задля власного шкурного інтересу пішов на угоду не аби з ким, а із «проклятими сіоністами». Я не можу цього знати, але мені здається, що для когось цей шок стане непереборним – як для деяких українських діячів стала останньою краплею поразка Віктора Януковича 2014 року. Останньою краплею – і спусковим гачком (як у губернатора Запоріжжя Пеклушенка) чи ручкою на вікні (як для нардепа Чечетова).
До речі, Янукович теж вивозив готівкові гроші – нехай і не в таких обсягах, як Асад. (Але в нього і ситуація була інша, усе довелося робити дуже швидко, прямо екстрено.) І теж зрадив частину України, фактично віддавши владу в руки представникам Євромайдану. А, якщо говорити глобальніше – то ще й здав свій рідний Донбас росіянам. І тепер Янукович уже десять років живе (певно, непогано, принаймні про його смерть досі не повідомлялося – а експрезиденту України уже 74 роки, на секундочку, поважний вік) собі у Москві чи Підмосков’ї. А десятки, сотні тисяч мешканців Донбасу – які його щиро підтримували – втратили житло, перетворилися на біженців, зазнали поранень, каліцтв чи взагалі загинули в безглуздій бійні за Маріуполь чи інші, колишні вже населені пункти регіону.
Втеча Асада – це урок. Це нагадування. Але не правителям – ті, хто готові пройти шлях диктатора від першого до останнього кроку, кроку зради, все одно із цього шляху не зійдуть, настільки він оманливо-магнітний. Це нагадування й урок для тих членів суспільства, які – з будь-яких причин – підтримують диктатора. Він вас обов’язково зрадить. Причому з тими, хто потім знищить вас. Чи принаймні все навколо вас. І винятків у цих історіях не буває. Просто іноді диктатор помирає раніше, ніж доведеться тікати. Але це нічого не змінює – просто утікати буде його наступник. Наприклад, син. Син Хафеза Асада. Чи Олександра Лукашенка. Але втікатиме обов’язково. Утікатиме і продаватиме останнє, що зможе продати, – усіх вас.