Записки веселого патологоанатома. Солідарний з акторами театру Леся Курбаса
Театр – це не мій клієнт. Театр ніколи не помре. Помирає, помирає, і все ж ніяк не відійде. Це я про наш вітчизняний театр. У цивілізованій країні театр живе і не кашляє. Наш кашляє, хрипить, корчиться у конвульсіях, але…, як багата тітка, – на зустріч із Богом не поспішає.
Я чому про театр згадав – привезли мені тут одного артиста. Помер від запалення легенів. І ускладнень ніяких не було, і серце здорове… А він помер… Грошей на антибіотики не було.
Санітар, який його привіз, із сусідкою того артиста спілкувався. Вона каже, що лікувався лицедій народними методами – калину запарював і уявляв, що це найкращі німецькі ліки. Так в силу свого таланту вірив, що надіявся пневмонію переконати. Не переконав. Пневмонія – невдячний глядач, як учні, яких у театр заганяють, щоб пусту залу заповнити.
Усе життя – театр. Спектакль закінчився, лаштунки впали, над холодними столами у морзі спалахнуло світло.
Кажуть, що актор має бути бідним чи нещасним. Тоді він грає з надривом. Цей, напевно, був хорошим актором. Зубожілий, і жив самотньо. Шкода, що не на сцені помер. Мабуть всі актори мріють померти на сцені, як Кларк Гейбл чи Андрій Миронов.
Мій актор помер без глядачів, і я вирішив влаштувати йому останній спектакль. Посадив я актора під витяжку і в простягнуту руку череп з анатомічки поклав. Нехай Гамлета зіграє, як мріяв усе життя.
Решту покійників у крісла розсадив, а сам в останній ряд сів. Спостерігаю, іноді плескаю. Сьогодні тут глядачів небагато. Он, у першому ряді, як і за життя, депутат сидить. У нього очі заплющені, наче спить. Ну, точно як живий. Він і на виставах спав, а ходив у театр, щоб славу інтелектуала здобути. Замість слави здобув цироз печінки і дав дуба після чергового банкету.
Щуплий студент – поруч зі мною в останньому ряді. У нього грошей на квитки ніколи не було. Він, після початку спектаклю, завжди білетера впрошував, щоб впустив. Показував студентський квиток театрального і клявся, що йому це для дипломної роботи треба.
Той, завдяки кому студент у морг потрапив, теж тут, коло депутата у першому ряді. Мажор прилизаний. Гасав на машині, коксом припудрений, і в трамвайну зупинку в’їхав. Студент відразу помер, а той – в реанімації за годину.
Ні, він у театр не ходив ніколи. Максимум у кіно на 3Д. Він на цій виставі занудьгував би, от я і посадив його разом з депутатом. Хай відсипляються.
Дві старенькі в окулярах сидять, схиливши голови одна до одної. Обговорюють. Їм спектакль подобається, от тільки вік бере своє. Під завершення вистави бабці заснуть. Одна з них, якщо була б жива, потім цілий тиждень жалкувала б, що не бачила фіналу, а інша ніколи б не зізналася. Уявляю, як вона скрушно хитає головою і каже: «Катерино, ну як ти могла заснути на такій виставі! Я не спала, а ти ж на рік від мене молодша!»
Солдат, що на варті застрелився, теж із заплющеними очима сидить. Він весь тиждень до параду тренувався, і театр для нього – хороший привід відіспатися. Підперся рукою і все…нема…
Артист – тяжка професія. Одна справа, коли виходиш на сцену, і публіка вловлює кожен твій жест, кожне слово, тоді грати легко. А якщо театр твій розвалюється, мізерну зарплату на два місяці затримали, а в залі половина спить, половина по мобільному говорить? Тоді, щоб грати, самого лише таланту замало. Тут ще й мужність потрібна.
Він мужність мав, а грошей на ліки –ні. Справжній артист. Я йому, перед тим як череп у руку вкласти, очі розплющив, і тепер дивлюся в них зі свого останнього ряду і бачу вогонь та життя. Доки актор на сцені – він живий.
Але, як типовий глядач, я теж на виставі не зосереджуюся. Ось анекдот згадав:
Народний артист СРСР Леонід Утьосов сідає в Одесі в таксі, але тут до машини підбігає якась дама, яка тягне за собою маленького хлопчика. Вона відчиняє дверцята, тицяє в Утьосова пальцем і верещить: «Яша, глянь, це живий Утьосов!!! Дивися зараз, бо коли підростеш, він уже напевно помре!».
Мені живого Леоніда Утьосова побачити не вдалося. І цього актора за життя не бачив. Хоча… Які в нього очі…живі… Як він грає! Браво! Браво-о!!!!