У розпал придушення угорського повстання 1956 року Альбер Камю застеріг французьких лівих: не дозвольте політичній "доцільності взяти гору над привертанням уваги до правди". Західні ліві зігнорували це застереження, ба навіть гірше – виправдали придушення Будапешта, і як гримів Камю, "перебувають у повному занепаді, в’язні своїх слів, спіймані в пастку свого словникового запасу, здатні лише на стереотипні відповіді, постійно губляться, коли стикаються з правдою, з якої вони, як стверджують, виводять свої закони".
Сьогодні – після століття катастрофічних провалів в оцінках – занадто багато західних прогресистів досі захоплені тим самим "систематичним релятивізмом", що й у наш час, як і в час Камю, загрожує не менше, ніж "смерть інтелекту".
Зверніть увагу на недавній виступ історика та журналіста Стівена Кінзера проти того, що він називає "імперіалізмом прав людини". Використовуючи один з улюблених шиболетів неліберальних лівих, він стверджує, що сучасний рух за права людини став "авангардом нової форми імперіалізму". Групи захисту прав людини, як глузує Кінзер, є "списоносцями «виняткової» віри, що Захід має надане згори право втручатися у світі там, де він захоче".
Оскільки він має величезний вплив на світовій арені, спільноту із захисту прав людини слід прискіпливо контролювати, щоб забезпечити дотримання її шляхетних засновницьких ідеалів. Наприклад, рухові дорікають – і цілком справедливо – за те, що він наражає вільні суспільства, конституційно віддані захисту прав громадян, на більш жорсткий контроль, ніж держави, генетично сконструйовані для репресій.
Однак критика Кінзера на адресу таких груп, як Human Rights Watch, має зовсім інший характер. Сформульований у стилі риторики втомленого від світу прагматизму, виклик Кінзера групам із захисту прав людини кинуто, проте, з позиції фундаментальної філософської ворожості. Ця спільнота, як стверджує Кінзер, помилково "пропагує абсолютистський погляд на права людини, пронизаний сучасними західними ідеями, які люди із Заходу хибно називають «універсальними»".
І що ще гірше, замість того щоб зосередитися на "колективних правах", імперіалісти прав людини фетишизують певні "вторинні права", такі як свобода слова та політична свобода. (Кінзер спритно формулює їх як "право на створення радикальної газети або екстремістської політичної партії"). Коли йдеться про права людини у країнах, що розвиваються, Кінзер, здається, каже, що індивідуальні права не мають значення. "Питання не повинно стояти так, чи певний лідер або режим порушує задумані Заходом стандарти у сфері прав людини, – каже він. – Натомість воно повинно стояти так: покращує чи погіршує лідер або режим життя для простих людей".
На перший погляд, аргумент Кінзера може видатися надрозумним. Урешті-решт, хто хотів би сприяти екстремістським політичним партіям коштом економічного розвитку в інтересах бідних країн? Але згадайте незаперечний факт, що в довгостроковій перспективі ті країни, які відмовлялися надати своїм громадянам індивідуальну свободу задля колективного процвітання, набагато частіше з тріском провалювалися в досягненні останнього. (Північнокорейське, кубинське та зімбабвійське економічні дива зовсім не за горами).
Але це крайній культурний релятивізм Кінзера робить його аргумент проти спільноти із захисту прав людини особливо тривожним. Він фактично мав на увазі, що деякі люди заслуговують на менше індивідуальних прав, ніж інші. Немає універсального стандарту. І як сміють бідні у слаборозвинених країнах і тих, що розвиваються, очікувати, що їм дозволять висловлювати свою думку чи реалізовувати свої політичні прагнення – як егоцентрично з їхнього боку зрікатися своєї історичної долі на користь таких вузьких цілей, як репродуктивні права та свобода віросповідання.
Кінзер чітко усвідомлює той факт, він ступає на небезпечний шлях і заграє з ідеями з токсичними родоводами. Можливо, саме із цієї причини він змушений докласти означення "західний" до кожного індивідуального права людини. Проте виникає питання, як він пояснює безліч народних рухів із серця "Сходу" (що б це слово не означало), що закликають до свободи слова і зібрань, гендерної рівності, прав ЛГБТ-меншин тощо. Чи є "зелений" рух Ірану і рух "Гірифна" із Судану імперіалістами прав людини? І чи є ними продемократичні бахрейнські блогери та туніські кіберактивісти?
Уявіть собі, що означатимуть на практиці пропозиції Кінзера. Чи можна очікувати від активістів руху за права людини, що вони ігноруватимуть важке становище жінки, яку закидали камінням в Ірані за перелюб, або журналіста, катованого у в’язницях Мубарака? ("Дуже шкода, але ми не хотіли б судити про ваших гнобителів за нашими культурно детермінованими, імперіалістичними стандартами – це було б надто жорстоко").
І зверніть також увагу на вплив цього різновиду релятивізму на моральні уявлення лівих, чітко переконаних, що люди, поділені за географічною ознакою, ознакою культури та мови, можуть співчувати і висловлювати солідарність одне одному.
Якщо ізоляціоністським провінційним лівим удається переконати нас, що благословення свободи має розподілятися випадково – за географічною ознакою і за народженням – чи буде серце й далі битися зліва?
Автор: Сограб Ахмарі [Sohrab Ahmari]
Назва оригіналу: Beware those who sneer at ’human rights imperialism’
Джерело: The Guardian, 04.01.2011
Зреферував: Омелян Радимський